11 вересня відсвяткував 45-річчя своїх священицьких свячень о. Йосип Свидницький, мурафський душпастир, добре знаний католикам старших поколінь. Сьогодні його називають «легендою Сибіру»: ув’язнений за проголошення Фатімського послання, він став ініціатором побудови багатьох тамтешніх храмів.
Отець Йосип був «нелегальним» священиком, якого всупереч волі КДБ висвятив «нелегальний» єпископ.
— Мені не дали закінчити семінарію, — згадує о. Йосип. — Я кілька разів пробував. Щоразу до ректора дзвонили з КДБ і запитували: «Свидницький у вас? Нехай повертається до своєї роботи і не займає місця». Найдовше я пробув у семінарії 3 місяці, певно, в КДБ хтось був у відпустці, що дозволили мені спокійно навчатися аж до грудня.
Отож як виглядало його навчання? Замість ходити з кліриками на лекції, він працював на корабельні, навчався вечорами та потай складав іспити.
— Спочатку я займався фізичною працею, розвантажував вагони, — згадує отець. — Потім був оператором портового крану. Крім того, ходив до храму та співав у хорі.
Вочевидь зустрічі з викладачами семінарії викликали підозри у КДБ. Однак це були не єдині проблеми кандидата у пресвітери. Його поведінка не подобалася також і багатьом священикам.
— Про мене тоді погано говорили, — каже отець про роки своєї молодості. — Що я волоцюга і що з мене нічого не вийде. Я не хотів нікому нічого пояснювати, аби не привертати уваги КДБ.
Він знав, що його шанси колись стати священиком — невеликі. Тому став навчатися будівельної справи.
— Навіть не знав тоді, що священикові така освіта дуже надається, не було й мови про будування нових храмів. Але пізніше все придалося, — каже він.
На шляху до свячень йому дуже допоміг один священик із Даугавпілса.
— На зустрічі ми дуже довго розмовляли. Він запитав, чи я хочу бути священиком. Я відповів, що так. То саме йому спало на думку, аби я зустрівся з литовським єпископом, який мешкав у селі біля литовсько-латвійського кордону.
То був єпископ Вінцент Сладкевич, який тоді перебував на засланні. Сладкевич був висвячений на Різдво 1957 року, його святителем був єпископ Кайшядоріський Теофіл Матульоніс, який мав на це дозвіл Ватикану, але без згоди радянських властей. Комуністи не збиралися терпіти існування другої влади у краю, який взяли під свій контроль, тому в березні 1959 року відібрали у Сладкевича дозвіл на душпастирську працю, а також позбавили його документів, примушуючи оселитися в провінції, в селі Немунеліо Радвілішкіс, на півночі Литви. До своєї дієцезії він зміг повернутися тільки 1982 року.
Що робив литовський єпископ у глухому селі? Працював фізично, рубав дрова, жив як які селяни. Офіційно. А неофіційно — надалі виконував єпископське служіння: уділяв свячень клірикам підпільної духовної семінарії. 1960 року висвятив першого священика, який закінчив конспіративні курси Вітаутаса Меркіса. Пізніше неофіційна формація кандидатів до священства стала більш систематичною та організованішою.
— До єпископа мене привіз мій колега, о. Юзеф Турбовіч із Гродна, який тоді працював неподалік місця його перебування, — згадує о. Свидницький. — Раніше він розмовляв про мене, говорив про мої проблеми з КДБ та пересудах серед священиків.
Перша розмова з єпископом тривала дуже довго.
— Під кінець він запитав мене, що я не маю знайомих священиків-уніатів. Запропонував, щоб я у них прийняв свячення, бо вони все одно тоді діяли у підпіллі. Проте я не знав нікого з греко-католиків, отож ми домовилися на наступну зустріч за три місяці.
Єпископ нічого не обіцяв стосовно свячень. Сказав тільки, що обдумає справу. Коли через три місяці Свидницький знову з’явився у нього, він і надалі не був певний, чи треба його висвячувати.
Єпископ Вінцент Сладкевич
— Для мене постійна непевність була незносною, — розповідає священик. — Уже майже 12 років я готувався до священства. Сказав: «Отче єпископе, або ви мені вділите свячень, або ні. Тоді я спокійно повернуся додому з розумінням, що Бог не дає мені благодаті свячень, і якось буду собі влаштовувати життя».
Сладкевич не дав відповіді, натомість звелів відбути реколекції. 15‑го серпня 1971 року Свидницький поїхав до Аглони, аби висповідатися.
— Донині пам’ятаю ту сповідь. Я сповідався з усього життя. Черга була величезна, а попри це сповідник говорив і говорив зі мною.
Тижневі реколекції він відправив у о. Турбовіча.
— Він облаштував для мене спеціальне приміщення, де я міг молитися. Ніхто про мене не знав, навіть його мати. Ні з ким тоді я не бачився, він тільки потай приносив мені їжу, — каже о. Йосип про своє приготування.
Коли він наступного разу з’явився у єпископа, то нарешті почув, що буде висвячений.
— Увечері, 1 вересня 1971 року, я отримав усі нижчі свячення та свячення субдияконату. Так тоді було, — каже він. — Потім поїхав до Риги. Нарешті я був певен, що стану священиком. Навіть замовив сутану, але нікому не казав, що це для мене. Подумав, що ходитиму в ній допіру після дияконату.
Наступна зустріч із єпископом стала великою несподіванкою.
— Я не чекав, що все піде так швидко, — згадує о. Йосип. — Єпископ сказав, що я більше не можу приїжджати, бо КДБ щось підозрює, тому він висвятить мене того ж дня увечері. На свяченнях був присутній тільки о. Юзеф Турбовіч.
Дивні були ті свячення. У кандидаті до священства з’являлося щораз більше сумнівів.
— Я не раз бував на свяченнях. Це завжди величезна урочистість у катедрі, спів, натовпи людей. А тут? Єпископ навіть пасторалу не має, дві свічки на вівтарі — ось і все, — згадує отець день свого висвячення. — Тоді я подумав: а що як це несправжній єпископ? Якщо це КДБ когось підставило? Або якийсь самозванець? Я ж тоді не буду справжнім священиком! Часи були такі. Ніхто нікому не вірив, але доводилося ризикувати.
Отак закінчилися проблеми нелегального клірика Свидницького… і почалися ще більші — нелегально висвяченого священика. Свячення біли дійсні, але отримані без відома державної влади. А таким священикам не було легко дістати дозвіл на душпастирську працю.
Першу Месу він відслужив у Мурафі, де довгі роки настоятелем був о. Антоній Хоміцький.
— Отець Хоміцький трохи сумнівався в моїх свяченнях, але зрештою повірив та дозволив відправити приміційну Месу, — згадує о. Йосип. — Це було 16 вересня. Все було таємне. Настоятель зачинив усі вікна. Зібралися близько 20 довірених осіб, серед них і моя сестра.
Пізніше стало ще сутужніше, бо ніхто не хотів прийняти його на парафію.
— Я не міг працювати як священик у Латвії. Тому треба було поїхати кудись, де сприймали таких, як я; а священик, висвячений у підпіллі, був великою проблемою не тільки для властей, але й для Церкви, — каже о. Йосип про початки свого священства. — Так я почав працювати в Україні, потім поїхав далі — до Казахстану, в Сибір. Ну й був там, де найбільше бракувало священиків.
Через 45 років після свячень о. Йосип Свидницький надалі прекрасно пам’ятає єпископа, який одарував його величезною довірою і завдяки якому сповнилася його мрія про священство.
— Я ніколи в житті не зустрічав такого скромного священика. Навіть почувався засоромленим, що єпископ ставиться до мене з такою повагою. Коли думаю про нього, на думку завжди спадають слова про Агнця Божого. Якби це залежало від мене, я би вже давно проголосив його святим.
***
Йосип Свидницький народився 25 грудня 1936 року в Пеньківці (Україна). Його батько помер під час повоєнного голодомору 1947 року. Змалку був змушений працювати в радгоспі, навчатися почав допіру в 13 років. 1956 року вперше спробував вступити до Ризької семінарії, однак дістав відмову. 1967 року отримав паспорт і вперше побував у Польщі, де, зокрема, зустрівся з кардиналом Стефаном Вишинським, який дав йому згоду на продовження підпільного навчання та допуск до свячень. Після висвячення працював в Україні та Казахстані. Маючи труднощі зі здобуттям дозволу від властей на душпастирську діяльність, часто змінював місце перебування. 1984 року був арештований за ширення Фатімського послання, яке, серед іншого, проголошувало падіння комунізму в Росії. Був засуджений на три роки таборів. Звільнився 1987 року, через два з половиною роки ув’язнення, за втручанням Amnesty International. Після звільнення працював на території Середньої Азії та в Сибіру, організовуючи тамтешні структури Церкви та започаткувавши будівництво кільканадцяти храмів. Від 2008 року перебуває на спокої в Мурафі.
За матеріалами: Kurier Wileński
фінансово.
Щиро дякуємо!
