Початку цієї історії передувала подія, що сталася десь у 40‑х роках ще ХVІІІ століття: сутичка між тодішнім вінницьким старостою Людвіком Калиновським і землевласником Миколаєм Потоцьким. Судовий процес вирішився на користь Калиновського, Потоцький змушений був виплатити йому грошове відшкодування за завдані образи. І, мабуть, ніхто й ніколи не згадав би про це, — адже чи мало конфліктували між собою гордовиті польські магнати? — якби не рішення вінницького старости витратити отримані кошти на заснування у його місті нового монастиря.
Незадовго до цього він побував в одному з монастирів Братів Менших Капуцинів. Спосіб їхнього життя, позначений євангельською убогістю, справив на нього надзвичайне враження. Отож староста вінницький вирішив, що новий монастир обов’язково має бути капуцинським. 23‑го липня 1744 року Людвік Калиновський звернувся до польської кустодії братів-капуцинів з офіційним проханням прийняти його пропозицію щодо заснування капуцинського монастиря у Вінниці. Вже восени того ж року було отримано позитивну відповідь, а менше ніж за два роки кустодія призначила трьох перших капуцинів, які мали оселитись у цьому місті. Ними стали настоятель о. Францішек Султовський, проповідник о. Езекиїл Йохім та монах бр. Филип Сьвєнціцький. 21 вересня 1746 року, приблизно о 16.00, вони прибули до Вінниці.
270-річчю перебування капуцинів у місті над Бугом була присвячена урочистість, що відбулася 21 вересня у вінницькій парафії Матері Божої Ангельської, якою опікуються Брати Менші Капуцини.
«Нині ми робимо те, — каже настоятель парафії о. Костянтин Морозов OFM Cap, — що робили наші брати й у XVIII, і в ХІХ столітті, тобто — намагаємося бути з людьми. В цьому монастирі так було завжди: брати-капуцини ділили з вінничанами все, що випадало пережити місту. Нам важливо не так перебувати у монастирських стінах, як бути для людей, служити людям, проголошувати їм Євангеліє, нести їм мир і добро, як каже гасло францисканських орденів. Звичайно, не забуваючи про постійну молитву, про наше навернення. Перших наших братів, які прибули до Вінниці, можна було б зобразити з лопатою або киркою в одній руці та другою рукою вільною, щоб давати благословення. Так було: зранку вони молилися, відправляли Службу, вдень працювали на будівництві монастиря, увечері зустрічалися з людьми, які приходили на вечірню Службу, слухали їх; як могли, — допомагали; вночі — молилися за цих людей. І так — із дня в день. Так ми намагаємось робити і тепер: відбудовуючи монастир, насамперед будувати храм людських душ — нашу парафію, яка би стала спільнотою спільнот, у якій би панувала родинна атмосфера. В нинішній час, який переживає країна, ми намагаємося заохочувати наших парафіян бути щедрими до тих, хто страждає, хто потребує допомоги…»
Про те, наскільки діяльність братів-капуцинів як у Вінниці так і в Україні взагалі, відповідає потребам часу, сказав для CREDO єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський:
«Коли капуцини щойно повернулись в Україну, у своєму першому в пострадянські часи монастирі в Красилові, вони почали видавати часопис “Християнське Слово”, що став першим католицьким періодичним виданням в Україні. В той момент Церква, яка відроджувалася, потребувала цього найбільше. Отже, як бачимо, капуцини завжди йдуть у ногу з часом. Бог вибрав їх, як колись вибрав св. Франциска, адже вони — діти св. Франциска, — для певної місії, яку вони виконують у визначеному Богом місці й у визначений Богом час. Тому вони не ставлять собі питань, вдасться щось чи не вдасться, зможуть щось чи не зможуть, — а йдуть туди, куди посилає їх Церква, і роблять те, що для Церкви найбільш необхідне. І тому їхня діяльність приносить великі плоди».
«Особисто я, — додав владика, — не просто задоволений їхньою праце; я від неї в захваті».
Початком урочистості стала церемонія освячення пам’ятної дошки на фасаді храму. Обряд освячення звершив єпископ-ординарій Луцької дієцезії Віталій Скомаровський. Чому саме він? Коли перші капуцини прибули до Вінниці, місто належало до Луцької дієцезії, і саме луцький єпископ Францішек Кобельський дав 1745 року дозвіл на заснування монастиря. Пізніше, 1761 року, інший луцький єпископ, Антоній Еразм Волович, освятив новозбудований монастир і храм (про святкування 255-річниці цієї події читайте тут). Владика Віталій також очолив урочисту Месу, яку з ним співслужили єпископ Кам’янець-Подільський Леон Дубравський, настоятель парафії бр. Костянтин Морозов OFM Cap, священики вінницьких католицьких парафії, брати-капуцини з усієї України. Серед учасників Меси був і нинішній кустодій капуцинів в Україні бр. Блажей Суска OFM Cap, чиєї священицьке служіння було особливо пов’язане з вінницьким монастирем — адже він був одним із трьох перших капуцинів, які прибули до Вінниці після повернення орденові парафії у 1992 році.
«Щоразу, коли я приїжджаю сюди, — ділиться своїми враженнями бр. Блажей, — відчуваю радість від того, що тут є жива Церква, триває постійна євангелізація, до цього храму приходить дедлі більше людей. Ми, капуцини, любимо людей — і, мабуть, тому люди люблять нас. 270‑річна історія вінницького монастиря — яскраве того підтвердження. Часи міняються, але незмінним залишається прагнення любові, яке закладено в природу кожної людини. В нинішній нелегкий час багато говориться про необхідність допомагати тим, хто страждає від війни, хворіб або інших негараздів. Ми пам’ятаємо про це, але перше, що ми хочемо давати стражденним і потребуючим, — це не гроші або їжа, а саме любов».
«Ми знаходимось тут, у Вінниці, — сказав бр. Костянтин, вітаючи запрошених на урочистість представників обласної та міської влади на чолі з начальником управління у справах національностей і релігій вінницької ОДА паном Ігорем Салецьким, — саме тому, що нас запросила сюди тодішня міська влада, вінницький староста Людвік Калиновський, висловлюючись сучасною мовою — мер міста». У відповідь пролунали слова подяки за невтомну працю: як, у першу чергу, спрямовану на піднесення духовності вінничан, так і за працю з відбудови монастиря, який однією з найстаріших будівель міста.
Проголошуючи проповідь під час Святої Меси, єпископ Віталій Скомаровський наголосив, що і слова Євангелія, які щойно пролунали, і слова літургійної молитви (адже 21 вересня це свято св. Апостола Матея. — Прим. авт.) дуже точно розкривають сенс покликання капуцинів: іти до хворих, тобто — до грішних. Пізніше владика Віталій сказав для CREDO: він бачить особливість капуцинського служіння саме в тому, «що їхнє життя в точності відповідає покликанню до євангельського убозтва, а це робить їхнє апостольство особливо дієвим». Також він додав, що, як луцький ординарій, був би дуже задоволений, якби капуцини повернулись і до його дієцезії та відродили свій колишній монастир у Любешові.
Перед благословенням, як це стає доброю традицією на урочистостях у вінницьких капуцинів, учасники Служби помолилися Літанією до святих їхнього вінницького храму. Заохочуючи віддати Богу в цій молитві свої прохання і подяки, бр. Костянтин коротко розповів про двох священиків, які служили в цьому храмі вже після ліквідації монастиря царською владою 1888 р. Це о. Ян Левінський, що працював у Вінниці з 1914 по 1930 рік, коли його за брехливим звинуваченням засудили до страти, але потім обміняли на радянських шпигунів, заарештованих у Польщі, та о. Марцелій Високінський, який із 1947 року був чи не єдиним душпастирем католиків Вінницькій області і, як личить доброму пастиреві, в прямому значенні цих слів віддав, виснажений важкою працею, життя «за своїх овець» наприкінці 1959 року. Нині ім’я о. Марцелія носить одна з вінницьких вулиць.
На особливу увагу заслуговує розповідь настоятеля про людину, яку доля дивним чином пов’язала із храмом Матері Божої Ангельської. Це с. Роза Зелінська. Коли вона була дитиною, її разом зі старшим братом прихистив о. Ян Левінський, і деякий час вона мешкала в одному з приміщень храму. Потім виїхала з Вінниці, стала монахинею, а коли храм було повернуто віруючим, від неї до Вінниці надійшов лист, у якому с. Роза розповіла, що всі роки свого чернецтва молилася за відродження цієї парафії.
Далі відбулась презентація написаної бр. Костянтином книжки «І він буде вам свідком. Капуцинський монастир у Вінниці», яка на підставі документів розповідає про історію монастиря і парафії. Потім присутні на урочистості переглянули документальний фільм «Капуцинський стиль»: як архітектурні рішення, що їх застосовували при будівництві капуцинських монастирів, пов’язані з укладом життя цих чернечих спільнот.
«Родзинкою» свята стала екскурсія монастирем, під час якої гості урочистості дістали змогу побачити ті приміщення, куди зазвичай не заходять сторонні: від піддашшя до другого рівня підвалу, що є частиною підземного ходу, прокладеного від колишнього єзуїтського колегіуму. Історики стверджують, що цей підземний хід приблизно на сто років старший від самого монастиря, й не виключено, що саме через його наявність капуцини для будівництва своєї обителі вибрали саме це місце з трьох, які були їм запропоновані. А наскільки надійно він був збудований, можна судити з того, що в радянські часи тимчасові «господарі» закритого храму обладнали тут протиатомне бомбосховище — розташоване в центрі міста, воно навряд чи призначалося для захисту «простих трудящих».
Аби провести таку екскурсію, яка здійснювалась групками по 15 чоловік (а охочих потрапити було, як і передбачалося, дуже багато), настоятель особисто заздалегідь підготував «екскурсоводів» із числа парафіян, із якими за два дні до урочистості провів спеціальне заняття. Воно включало розповідь про історію монастиря та практичне тренування з проведення екскурсій.
Парафіяни й гості свята також змогли побачити, яким був монастирський комплекс після закінчення його будівництва у ХVIII столітті. Його відтворили на зробленому на замовлення настоятеля макеті, що був виставлений біля входу до храму.
Фото: Сергій Олійник
фінансово.
Щиро дякуємо!
