Як на мене, найбільша проблема сучасного людства — це брак часу для роздумів. Технології пов’язують нас із будь-якою точкою планети; колись великий і незбагненний світ дедалі більше перетворюється на одне глобальне село, в якому просто сплять у різний час, ну і ще погода буває не така, як за вікном.
Утім, не я одна така розумна і не я одна це кажу. Я просто відкриваю свої власні маленькі Америки, чим і ділюся у роздумах. Наприклад, щодо цього хронічного браку часу на роздуми. Ідеться (для мене як для християнки) насамперед не про те, що ми сильно забігані, маємо по сорок справ водночас до вирішення, і живемо на території, яку неможливо реально окреслити. (Наші предки би просто не повірили, що можна жити в одному місті, працювати в іншому, або й узагалі на іншому континенті. Чого тільки не буває у світі втіленої наукової фантастики!)
Отже, мені йдеться не про сам брак часу як моменту роздумів для вирішення, а про щось трошки більше християнське. А саме: про «брак Бога» у цих рішеннях. Певний час тому я дійшла думки, що моя погана реакція на одну дуже (чесно: дуже) неприємну особу базується головно на тому, що я як її бачу, то в мені вмикається захисний механізм. А де ж той час, щоби хоч трохи подумати, як саме відповідати на чергові слова? Де ж той час, який стає ПРОСТОРОМ БОГА у нашому (моєму) спілкуванні? Адже, зрештою, це не просто якась побожна чи духовна вправа для досягнення ванни, нірвани чи ще якогось просвітлення мене особисто. Це питання, чи я даю Богові місце у своєму житті — реально, конкретно, — а чи я забуваю про це, немовби відштовхую Бога ліктем у ребра, і «відкриваю свій голосник» на повну. Тому що у нас багаторічний конфлікт і я не даю собі ради. Ну ясно, що не даю! Моя психіка — така сама психіка, як у цієї людини, і немає відмінності у психіці тільки тому, що я ходжу до церкви, а вона ні. Закони психіки необхідно враховувати, а Живому Богові — давати шанс увійти в цей конфлікт. Для чого? Для того, щоб Він був тим, Ким прийшов у цей світ: Богом-між-нами.
Цей аспект рідко коли спливає у стосунках, принаймні у колі моїх розмов точно. Зазвичай коли порушують тему Еммануїла, Бога-з-нами, то рідко звертають увагу на формулювання «Бог-між-нами», а ще рідше — на те, що Бог-між-нами це не тільки Той, хто єднає і сполучує. Він ще й певною мірою розділяє. Наприклад, зідрану шкіру, а тим більше щось усерйоз побите і поламане просто необхідно «відділити» від контакту з тим, що буде цю рану ятрити й не давати їй загоїтися…
Все буде добре. Тільки треба дати Богові місце у конкретних ситуаціях нашого життя. Ми часто це чуємо, але нечасто розуміємо, ну бо як це, справді, — «дати Богові місце»? Накрити Йому домашній вівтарик, поставити свічку, покласти Біблію і вспокоїтися? Вівтарик, звісно, річ прекрасна, але заспокоюватися на цьому ніхто розумний не порадить, бо «місце Бога» це зовсім не місце. Це, наприклад, час. Оцей час, якого нерідко бракує для зваження ситуації і для впускання Бога поміж нас, коли то Він має діяти, а не ми насамперед, за нашими упередженнями, образами і ранами…
Казав мій давній сповідник, що у християнстві все складно, простих відповідей не існує, а хто каже, що все зрозумів, той просто ще не зрозумів нічого. Отак і тут. З одного боку, принцип «дати Богові час, перш ніж реагувати самому» — простий аж до найпростішого. З іншого ж боку, а спробуйте його втілювати. Спробуйте не забувати, не давати своїм механізмам перебити ваші добрі наміри… стане видно, чи цей метод простий, чи не дуже. В мене раз по раз не виходить, хоча це слово було мені сказане і пояснене, і я би перша мала вміти його застосовувати…
Натомість я можу тільки розповідати про те, що Америка виявилася знову так близько, аж дивуєшся. І до неї так просто дотягнутися. Дати місце, яке є часом, Богові, який є Любов, аби там, де цієї любові бракує, вона з’явилася — за повної відсутності наших власних сил і спроможностей…
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
