Світло, яке мені дав Господь, мені не сподобалося…
Пам’ятаєте анекдот? Чоловік довго шукав місця для паркування, запізнювався на важливу зустріч. У паніці він закликав до Бога: «Господи! Прошу, допоможи мені терміново знайти місце для паркування! Я обіцяю, що буду молитися, і покину паління, і ходитиму до церкви по неділях, і…» Раптом він помітив вільне місце на парковці. «А, все, вже не треба. Все скасовую!»
У мене проблеми з роботою. Ні, робота у мене є, але є і проблеми. Здивувала, так? Може, це зовсім не моє? Може, мені треба кинутися в якусь іншу галузь застосування своїх знань і вмінь, у якусь благороднішу, де більше платять, більше вдячні. І щоб робота спокійна. І щоби з аплодисментами, щось таке піднесене. І грошей побільше. І визнання. Тут бо мене, як я бачу, не дуже цінують. Гину нізащо (при цих словах з’являються якісь співчутливі істоти, схожі на гномів, тільки гірші).
Голос розуму і апостола твердить, що про себе треба думати скромно, і що «хто в малому вірний — того над великим поставлю». Але цей голос тихий і спокійний. А самолюбство і пиха — старші сестри заздрості, гніву й нестриманості в уживанні всього, а не творенні (образ Божий — творити, образ нечистого — споживати все, що бачиш: їжу, стосунки, людей, фільми, дурні й розумні записи у соцмережах — всотувати без розбору). Вони в цей час б’ються в істериці: як так? Чому в Петі зарплата десять тисяч, а чим я гірша? Вому у Васі й Міші автомобіль новий, красивий, а в мене немає грошей навіть на куртку? Тебе не розуміють, не цінують! «Ти варта кращого!» (Маленькі істоти, схожі на гномів, тільки гірші, схвально кивають, притакують, віддано дивляться увічі, відвертаються й хапаються за животи від сміху.) А ти це слухаєш — і так себе жалієш…
А якщо це все не так, і ви не маєте рації, й ті теж дурні? Чому ж тоді «будьте досконалі, як Отець»? Хіба ж не треба розвиватися, зростати, хіба не треба заробляти достатньо, щоб жити достойно?
Кажуть, у таких випадках потрібно просити світла Святого Духа, аби побачити, чи справді Господь пропонує тобі щось нове. А якщо це Він, то тоді Він сам потурбується, дасть і світло, й силу.
З гарячки я кинулася просити про «світло». Як я собі це уявляла — «дасть світло»? Ну, місячна доріжка, або сонячна така, ані горбочка, ні видолинка, все прямо, сяє, і я крокую цією доріжко. В лавровому віночку, вся у світлі, ледь встигаю розкланюватися… і все виблискує, струменить світлом… Приблизно так. Ну бо яке ще буває світло?
«Як багато вогнів! Яка чудова країна! Тут, певно, свято, всі люди веселяться!» — казав герой фільму «Казка мандрів», озираючи з висоти рукотворного лилика «чудову країну», де (він ще цього не знав) гарячкувала чума, а вогні були похоронними ватрами, на яких спалювали тіла нещасних жертв смертельної хвороби.
«Це не те світло, якого мені було треба, яке я собі уявляла!» — хотілося заявити мені вже наступного дня після «прохання світла». Я передумала, мені вже не треба! Те світло, яке мені дав Господь, — чесно кажучи, не сподобалося. Тому що увечері подзвонила мати. «Потріпала нерви». Потім подзвонили до чоловіка й висварили його за роботу. Потім я лаялася на нього. Потім ми сварилися всі. Потім на ранок усі були злі та ображені. Скільки ж усього з мене полізло!.. Я сама здивувалася. Нібито в якомусь закавулку мирно собі спали всі образи, недомовки та кілометровий список претензій до всіх. А тут якийсь «трубний глас» пробудив їх до життя, і понеслося… Всі вони вибігли на сцену, шаленіючи від яскравого світла, і почали гучно заявляти про себе переляканим глядачам.
Жили ж собі тихо, мирно, як усі. А тут на тобі: скандали, розборки, докори! Я буквально озвіріла — бо у цих конфліктах різні люди замахнулися на святе: на мої нерви! Я так і кричала: «Як ти міг таке зробити, ти не розумієш, що потім вони будуть вимотувати МЕНІ нерви?» Мої нерви — скарбниця, святиня і реліквія, незрозуміло що, але щось таке, до чого ніхто не має права наближатися, тому що… Я навіть говорити не хочу, що буде!
Отаким було світло, яке (ненадовго) вихопило з мороку болісні стосунки з близькими, які я навіть не пробувала виправити, вилікувати, бо панували в цих стосунках усе ті ж прекрасні дами в шовковому вбранні: пиха, самолюбство, марнославство. А під їхніми барвистими платтями ховалися відгодовані за довгі роки кабани, отупілі й озвірілі від безконечного щедрого підгодовування та нічогонероблення, які ось-ось і кинуться на свого хазяїна. І порвуть його на шматки.
Це було як печера, куди й хотів би прокласти світло, але й так звик жити. Усі так живуть, чого там. Темними вечорами у своїй печері ти уявляєш, яка вона прекрасна, тобі ввижаються колони, аполлони, прекрасні меблі, білизна з єдвабу й навіть золотий трон. Але промінь світла колись зруйнує цю ілюзію, і замість трону з величними колонами побачиш пилюку, бруд, безрадісність і гидотне запустіння справжньої печери. Ти там не прибирала вже сто років, бо не бачила цієї мерзоти, а думала, що все так добре й мило, уява малювала тобі прекрасні види і заколисувала тебе.
Чи потрібне взагалі це світло, яке проникає в усі закутки?
Тільки потім, протверезівши від качання прав і відновлення потоптаної справедливості й честі, я згадала, навіщо потрібне світло і які його функції. «Очищуй нечисте, зволожуй засохле, зцілюй повалених! Пом’якшуй жорстоких, зігрівай замерзлих, скеровуй заблукалих!»
За матеріалами: Католік Гомель
фінансово.
Щиро дякуємо!
