…Мати прийшла до лікарні з 4-річною дитиною, що вже кілька годин як померла. Раз по раз жорстокість світу наочно показує мені, що вона таке.
Раз по раз жорстокість світу цього — від якої я зазвичай подумки втікаю — наздоганяє мене отакими новинами, як ця. Мати прийшла на прийом у поліклініку з чотирирічною дитиною, що вже була мертва кілька годин, і на її тілі було видно сліди тривалого застосування насильства. У такі моменти я не знаю, чого в мені більше — гніву чи суму, бо я читаю про жахіття, якого зазнала мала дитина, а знести таке було би тяжко й дорослій людині.
Так уже склалося, що я брала участь у дискусії, в якій на лаву підсудних посадили Бога. Звинувачення: брак реакції на зло стосовно невинуватих. Вирок: винен. (А може: «Розіпни Його, розіпни!»?) Сьогодні до мене повернулися ті слова і я подумала, що то не Бог — жорстокий. То людина переступає сама через себе, коячи злі вчинки, які просто в голові не вміщаються… Ну бо хто здатен закатувати чотирирічну дитину? Хто може байдуже дивитися на страждання й самотність такої маленької людини, яка хоче почуватися безпечною та любленою?
В такі моменти я замислююся, чи можу зробити щось більше, окрім вираження своїх уболівань та обурення. Коментарі, сповнені крайніх емоцій, якими супроводжуються новини про таку жорстокість, можуть допомогти розрядити гнів, але не виправлять світу. Однак я вірю, що є щось, що я можу зробити — щось більше, ніж тільки написання, що я не погоджуюся з застосуванням насильства, чи участь у марші мовчання.
Люби
Коли я стикаюся з жорстокістю світу, то перша реакція — обійняти тих, кого я люблю. Я не можу виправити всього зла, яке є на світі. Натомість можу подбати про те, щоби в моєму оточенні його було якнайменше — і це вже певний внесок у виправлення світу! Я можу робити щось маленьке, але конкретне: притулити свою дитинку до себе, зробити на вечерю налисників, заспівати улюблену колискову. Я знаю, що це звучить банально і стосується тільки найближчих; однак вірю, що світ змінюється саме таким способом — а принаймні, можна чинити такі спроби.
Коли я ділюся любов’ю, інші несуть її далі у світ. Існує шанс, що дитина, яка в рідному домі оточена доброзичливістю, в разі конфлікту зі співучнем у класі почне зі спроби поговорити, а не з луплення книжкою по голові. Хтось, хто вдома ділиться іграшками з молодшим братом, можливо, охочіше поділиться у школі сніданком із тим, хто його не має. Малі, банальні речі, — але саме таким чином наше оточення стає трошечки кращим. Це діється повільно і помітити таке нелегко. На противагу до вражаючих повідомлень про насильство, жоден із таких малих актів доброти не потрапляє на перші шпальти газет. Малоймовірно, що ми довідаємося, який великий вплив набуло це добро, пущене в обіг; але я вірю, що з ним може бути так, як із євангельським талантом, що приніс десятитисячний прибуток. Окрім того, таке добро це конкретика: це більше, ніж навіть найпрекрасніші слова коментаря у Фейсбуку, або шляхетні постанови.
" Я не можу виправити всього зла, яке є на світі. Натомість можу подбати про те, щоби в моєму оточенні його було якнайменше.
Реагуй
Кілька років тому нашу місцеву спільноту струсонула аварія, в якій загинула вагітна жінка. Вона була пасажиркою автомобіля, за кермом був її чоловік, він вижив, хоч і був у тяжкому стані. Аварію скоїв п’яний водій, який із неї вийшов без особливих уражень… Я згадала, як, їдучи тією самою трасою, натрапила на авто, що змінювало смугу руху з правої на ліву і назад, виписуючи кривулі від узбіччя до узбіччя. Довго не думаючи, я зупинилася й подзвонила в поліцію. То була розмова, яка навчила мене, що жінки й чоловіки по‑різному описують автомобілі. Реакцію на моє повідомлення й точний (у моєму розумінні) опис тієї машини — ну бо я сказала, яка марка, колір, і що це особисте авто) було запитання: «Це був хетчбек чи комбі?»
Найважливіше, однак, було те, що далі по трасі я була свідком, як поліція затримала водія цієї автомашини, й почулася спокійніше. Однак мене здивувало, що коли я розповіла цю історію, реакцією багатьох людей був подив: «Ти справді подзвонила у поліцію?… Ну так, це добре, так і треба робити, але…»
Що в цьому дивного? Яке тут зусилля? Мінімальне. Треба тільки прийняти за принцип, що коли бачиш зло, на нього треба реагувати, бо в іншому разі будеш за нього співвідповідальним. Я в ту мить думала про загрозу, яку створює п’яний водій, і про те, що як я не подзвоню — хтось може загинути, і вже не тільки через нього. Також і через мене.
Тим, що мене дивує, коли читаю про знущання з дітей, це брак свідків. Навіть якщо дитина не ходить до садочка, то вона ж виходить із дому, зустрічається з дорослими — на подвір’ї, у магазині… в церкві. Хіба ж на вигляд дитини в синяках не слід реагувати? Чи, може, краще визнати, що це наслідки необережних дитячих ігор, під час яких інколи збивають лікті й коліна? Чи переляканий погляд дитини може бути пов’язаний із її несміливістю? А навіть якщо в цій сім’ї діється щось погане, то хтось відповідальний має це помітити й відреагувати. А я не буду втручатися, бо то не моя справа.
«Не моя справа».
Саме такий напис має видніти на поховальних синцях дітей, про яких ми читаємо в газетах, або, може, зустрічали їх у дитсадочку чи овочевому магазинчику. Не «маленьке янголятко», не «спочивай у мирі».
«Це не моя справа». Ці невинні слова можуть мати саме такий фінал.
" Треба тільки прийняти за принцип, що коли бачиш зло, на нього треба реагувати, бо в іншому разі будеш за нього співвідповідальним.
Купи шкарпетки
Все це, про що я писала, — цього, однак, постійно замало. Його замало у світі, в якому ми не бажаємо бачити зло. Я від цього зла втікаю, хоча й не роблю цього спеціально. Просто так зручніше, перебувати у своєму безпечному світі, обдаровувати найближчих любов’ю і тішитися їхньою радістю. Тим часом безпосередньо за стіною можуть розігруватися малі й великі драми, на які я не маю впливу. Добра новина, однак, полягає в тому, що в багатьох випадках я не змушений (-а) бути виключно глядачем.
У передсвятковий час з’являється безліч можливостей, аби підтримати потребуючих.
Скільки по одному лиш Фейсбуку шириться акцій — «до Миколая», «на Різдво», «під Новий рік», «під ялинку» загалом. Допомога дітям із малозабезпечених родин, переселенців, сиротинцям тощо. Карітаси по парафіях проводять збірки — речей, їжі, коштів. Відбуваються благодійні акції. Існують служби психологічної допомоги й телефони довіри…
Може, на ваш добрий жест чекає хтось, до кого треба «докопатися» через інтернет. Може, співпарафіянин. Я не знаю. Однак я знаю, що варто зробити бодай щось замість не робити нічого. Це варто зробити зараз, а не завтра, бо завтра звалиться на голову тисяча завтрашніх проблем, і вже не буде часу.
Варто зробити щось.
Я запланувала купити шкарпетки, найкращі, які знайду. Теплі, м’якесенькі, такі, які надягають, аби почутись «як удома». Я цим не виправлю цілого світу і не вбережу наступних дітей від кошмару хатнього насильства. Але можу дати комусь трошки свого тепла й любові у дуже конкретний спосіб.
Майя Моллер, Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
