Що робити, коли дуже близька нам людина віддаляється від Церкви, або навіть втрачає віру? Мабуть, найгірший досвід — це коли від віри віддаляється рідна дитина.
Коли близька мені людина втрачає віру, а мені до того байдуже, це доказ того, що і для мене також віра не така вже й важлива, а мої переконання випливають зі звички, а не з релігійного досвіду.
Особливо постає питання «що робити?», коли ми помічаємо, що наші спроби навернути до віри підлітка або вже дорослу дитину виявляються недоречними й тому малоефективними. А тепер варто поставити собі інше питання: чи все до ладу з нашою власною вірою, якщо хтось близький її втрачає?
Божий Суд над вірою моєї родини
Віра це дар, яким Господь Бог обдарував кожного з нас особисто, і навіть цілі наші родини, про що читаємо, наприклад, у Новому Завіті. Так було з родиною сотника Корнилія, яка жила по‑Божому ще до того, як пізнала добру новину про Ісуса Христа (див. Діян 10, 2), і пізніше повністю приєдналась до Христа (див. Діян 10, 44-48). Так само і поганка Лідія «була похрещена разом зі своїм домом» (Діян 16, 15).
Віра вимагається у спільноті. Кожен може мати свої особисті погляди й не потребувати прибічників, які їх визнаватимуть або поділятимуть. Однак віра — це справжня відкритість на Ісуса, котрий любить нас, обдаровує милістю і має сили привести нас до життя вічного, чого не може жоден з нас, як і не може бути повністю незалежним від інших. Ніхто не дав віру самому собі — читаємо в Катехизмі, п. 166, — так само як ніхто не дав самому собі життя. Віру народила у нас Церква, і тому ми називаємо її нашою Матір’ю. Вона дала нам віру через наших батьків, родичів та пастирів. Ту саму віру, яку проповідували покоління наших предків, починаючи від апостолів.
Елементарною спільнотою віри є християнська родина. Ніколи не забуду того дня, коли до мене прийшов молодий батько і розповів, що у нього народилася донька. «Ми з дружиною вирішили молитися разом щодня, щоб спільна молитва була для нашої дитини звичайною справою», — сказав він. У того подружжя народилося ще троє дітей. І навіть найменші немовлята охоче беруть участь у родинній молитві, лише зрідка треба їм про це нагадувати. Так само недільна Меса стала для всіх чотирьох дітей чимось звичним. Свідчення віри батьків стало найкращим і найпростішим для дітей способом її передачі.
«Це твоє життя — ми в нього не втручаємся»
Важко не погодитисяз твердженням про те, що реакція родини на втрату віри одного з членів цієї родини є Судом Божим над вірою цілої родини. Тоді стає можливим зрозуміти, чи вся родина твердо стоїть у своїй вірі, чи, навпаки, ця віра була посередньою і поверхневою. Трапляється навіть, що за першим відходять від віри й інші члени родини, і тоді розкривається правда про те, що віра у цій родині не була справжньою.
Трапляється також іноді, що батьки або родичі сприймають відхід від віри своєї дитини з байдужістю. «Він дорослий, це його життя і його вибір, ми в це не втручаємося». Таке ставлення є коректним із погляду того, до чого нас змушує ліберальна ментальність. Однак якщо хтось із власного досвіду знає, яким насправді скарбом є віра в Ісуса Христа, і якщо він насправді любить того, хто втрачає цей скарб, то таке ставлення йому вже не пасує. Байдужість до втрати віри близькою людиною показує, що й для мене також віра не є чимось особливо важливим і, можливо, мої переконання є просто звичкою, але не має якихось релігійних підстав.
Опрацював о. Павло Куницький ОР
За матеріалами: propovidnyk.com.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
