Із цим питанням душпастирі стикаються часто. Не раз просто руки опускаються від того, як люди, замість святкувати День Господній, катують себе заборонами. Як їм допомогти?
Що сказати людині, аби шабат був для неї, а не вона для шабату? Схожі клопоти ми можемо також мати у сім’ях, коли хтось робить зі святкування болісну проблему. В таких ситуаціях ми б напевно хотіли сказати: «Та перестань ти! Розслабся! Зрештою, це ж час відпочинку». Це правда, але з іншого боку… Ну власне, завжди існує той «інший бік».
Придивимося до нього.
Цю другу сторону ми можемо назвати на ім’я. Можемо говорити про неї «згіршення». Бо ми не святкуємо на самоті. Шабат, неділя, День Господній — це суспільні події, призначені для переживання у спільноті. Я можу цілком добре розважатися, а в цей самий час «сусід» може бути обурений, засмучений та вибитий зі святкового настрою. І тут замало буде сказати: «А, його проблеми! Мене це не стосується». Повнота свята закладає спільність святкування, а не «радість, порізану на шматочки».
Конкретні дилеми
Цілий тиждень у кабінеті? — отже, в неділю на город, аби трохи розворушитися, копаючи, сапаючи, ріжучи та стинаючи. Рух на свіжому повітрі! Певно, це не повинно нікого вводити у спокусу. А проте звук механічної пилки може добряче попсувати пообідній час… Для чогось цей город (чи дача) мають служити. А може, краще «для когось»?
Якби той город був для людини, а не людина для городу, то в неділю там би мала панувати трохи інша атмосфера. Наприклад, улітку це могло би бути улюбленим місцем, щоб почитати книжечку попід грушкою на лежачку… Рух на свіжому повітрі — цілком корисний, але це ж фізичні зусилля. Людина спітніє. Отже, не буде копатися в землі у костюмі й лакованих черевиках. Після тижневого прийому клієнтів у прасованій сорочці і з обов’язковою краваткою ми маємо охоту надягнути «шопопало».
Ми живемо в часи, коли те, що колись було «недільним» вбранням, стало «звичним робочим». Чи означає це, що до храму, на урочисте засідання або до тьоті на іменини можна ходити в шортах?.. Я розумію того, хто не хоче йти в гості у тому самому одязі, в якому ходить у свій офіс. Він відчуває, що тут «щось не так».
Як на мене, розв’язання можна шукати у дбайливості. Я дбаю про того, що кого йду: на Месу, на день народження тощо. Я відвідую когось, хто для мене важливий, тому я це виражаю одягом. Яким? — ось тут відкривається широке поле для фантазій. Можемо витягнути з шафи свою креативність, «виразити духа тілом», проявити добре серце і повагу тим, що на себе одягнемо.
Часи змінюються (постійно). Давні правила етикету вже не пасують. Однак це не означає, що їх відкинення має бути відкиданням святкової атмосфери! Особливий час підкреслюється особливим одягом (зокрема ним). Ну бо інакше ми можемо засмутити, образити або щонайменше неприємно здивувати тих, кому своєю недбалістю «скажемо», що вони для нас неважливі. Наші часи в багатьох людях вивільнили прагнення простоти, полишення надмірної «помпи». І дуже добре! Бо шабат — це також спрощення, доходження до суті. У будні людина їсть, аби наїстися, а в свято — аби насолодитися. Це час для смакування, тому «добрий смак» тут якнайбільше вітається.
Ну й виявляється, що наш християнський шабат це зовсім не «нічогонероблення», а час творення культури, а принаймні то ділення нею. Так як ми ділимося плодами нашої праці й радіємо їм, так само у неділю ми показуємо увінчання різних справ. Це особливий час для смакування творів культури. Залишаючись у межах порівняння з бенкетом, я б хотів зазначити, що й тут маємо деяку проблему. Наскільки брати в ньому участь, наскільки бути активним? Бачимо, що на святкуваннях щоразу менше співають, грають, танцюють… Зате щоразу більше слухають і дивляться. Відпочинок нині закладає певну пасивність. Однак залишається питання, що мене насичує більше. Що мене вириває з лямки буднів? Що добуває багатства з мого серця?..
Відпочинок шабату — це час споглядання Божих дарів, а отже, час певного втихомирення, молитви. А з іншого боку, аби споглядати ці дари й таланти, їх треба якось видобути й «поставити на свічник». Ми безумовно потребуємо гармонії поміж творенням та спогляданням і захватом, поміж переживанням того, що інші для нас «створили», та власним творінням або спільною справою. Святкова гармонія — це, знову ж таки, питання смаку. Поміркованість — слово, яке асоціюється з аскетичністю, — потрібна, коли треба бути «не‑дільним», коли маємо неробочий день.
Творення культури може, однак, мати ознаки «відробки». Не встигли протягом тижня — отже, в неділю намагаємося це надолужити. Півбіди, коли ми відкладаємо читання улюбленої книжки на потім, на шабат. Гірше, коли це стосується уроків, які треба приготувати на понеділок. Щоправда, за думкою класика (Аквіната), інтелектуальне зусилля не порушує суботнього спокою; але неважко помітити, що «в наші часи», коли хтось цілий тиждень виконує навчальні завдання, то в неділю саме їх виконувати не повинен би. Зрештою, на просте око видно, скільки шкоди люди завдають собі та близьким, коли через постійне навчання не мають часу ні для кого навіть у День Господній.
Вільний час як час для «наздоганянь» — спокуса для багатьох людей, сильно активних і запрацьованих. Підкреслюю: спокуса. Постійно наздоганяючи, відробляючи те, що не встиглося, ми випадаємо з реальності, бо нас «тут і тепер» немає, саме коли хтось на нас очікує. Ми розчаровуємо коханих. Настає якийсь зсув у часі. Цей час, який нас постійно підганяє, заступає собою виняткові моменти, витісняє їх. І вже немає часу на захват, на ніжність, на любов…
Надолужити час. Чи це можливо? Вирізаючи з тижня шабат, ми викидаємо той час, заради якого… варто пожертвувати своїм часом.
Професійно чи спонтанно?
Щораз частіше нам «хтось організовує» вільний час. Ми платимо людям, які обслуговують наш відпочинок. Туристично-спортивно-розважальний, гастрономічний і т.д. сектор має щораз більшу частку в ринку. Там працює безліч людей. У певному розумінні — також і священики. Очевидно, що вони повинні мати свій «шабат» у якийсь інший день тижня. Однак чи для нас, випадково — а може, й не випадково — уся ця структура, що спеціалізується на організації вихідного дня, не стає виправданням у бездумності нашого переживання неділі?
Ми отримуємо готові пропозиції з використання часу. Загалом беручи, ми нічого не повинні робити — тільки брати участь. Як у церкві, так і на «ярмарку». Від нас не вимагається нічого окрім «бабла». Ти плати, а ми тобі все забезпечимо.
Може, я перегинаю палицю, але здається, що хорошою ілюстрацією до цього може бути підхід до танцю. Є такі місця, де можеш мати враження, ніби танцюєш. Достатньо заплатити за вхід і чимось «закинутися», а решту забезпечать гучний звук і блимання світла, так щоб ти мав відчуття ритмічного руху. То умови танцюють за тебе! А ти не мусиш. Навіть музику слухати не мусиш, не треба намагатися потрапити у ритм партнера/партнерки. Та й ворушитися не мусиш. Повне обслуговування!
Буває, що людям тільки здається, ніби вони моляться. Беруть участь у молебні, де є стільки слів, написаних не ними, вкладених у їхні вуста, аж навіть немає змоги серцю обізватися. Чи старанні відповіді у потрібних місцях становлять молитву?
Я не нарікаю на те, що люди заробляють на обслузі нашого вільного часу. Однак варто замислитися, наскільки цей час є моїм часом. Чи можу я вибирати? І якщо ми вже проводимо його разом, то з кимось важливим чи обік нього?
Смакування
Делікатне питання смаку… Кожен волів би провести вільний час гарно: так, як йому до вподоби. Одні — у колі сім’ї, інші — наприклад, підлітки, — якомога далі від неї… Це зачіпає також і літургію та провадить до «черчингу-лайт», а в більш радикальній формі то й до полишення релігійних практик. Якою мірою реалізовувати свої смаки, а якою шукати спільних? Шабат же має бути для людини, а не людина для шабату!
Якщо вже свято має відрізнятися від буднів, то чи не повинен я його проводити з іншими людьми, ніж із тими, шо кожного дня? Шабат це день свободи, визволення для всіх, хто для мене працює. Нехай вони від мене відпочинуть! Сучасна техніка дала нам до рук непересічний повідок. Можна цілком непогано тримати людей на прив’язі через «телефоноподібні» пристрої. Тоді як професійно, так і емоційно ми порушуємо сенс шабату як дня свободи. Люди мають право відпочити від мене! Я знаю, що в це тяжко повірити.
Чи означає це, що ми не повинні проводити час із найближчими? Певно що ні! А надто — тоді, коли протягом тижня ми маємо для них не забагато часу… Але пам’ятаймо, що це також і час радості з друзями, а також шукання їх. Шабат може протверезити тих, хто гадає, ніби він для когось становить цілий світ.
Перескочити чи стояти?
Певно, чи не кожен чув про так званий «суботній шлях». Серед детальних заборон юдаїзму стосовно святого дня було також названо дистанцію, якої не можна було перевищити в рухові того дня. Отож треба було або сидіти вдома, або перервати подорож. Винятком був рейс водою — корабель не вийшло би зупинити. Чи означає це, що в неділю нам не можна влаштовувати прогулянок? Ні, це ж вихідний. Давня заборона стосувалася часів, коли туризму не існувало взагалі, а подорожували задля торгу. Отож подорож ставала працею, яка мала приносити прибуток, а працювати в шабат не можна.
Які тут нюанси? З одного боку, маємо людей, які цілий день сидять удома, і в неділю також не рухаються далеко від телевізора. З іншого боку, священики не раз критикують тих, хто постійно виїжджає на вікенди і не має змоги прийти у неділю до свого парафіяльного храму. Я ціную зусилля тих, хто навіть під час виїздів дістається на Євхаристію! Це гідне похвали. Але неділя це також час творення місцевої спільноти. Як її творити, якщо ти постійно поза нею?
Очевидно, що — зокрема у великих містах — щоразу менше людей відчувають зв’язок із парафією. Щоразу більше люди шукають спільноти не так територіальної, як згромадженої довкола спільних інтересів, інтелектуального рівня, професії, способу життя. На світі ми щоразу частіше маємо справу не з настоятелями парафій, а з капеланами тих чи тих середовищ. Зрештою, і в цьому немає нічого нового. І в давні часи братства були популярні.
Варто хіба що поставити собі питання, чи в шабат будують якусь спільноту? Я маю середовище не тільки для участі у Святій Месі, але також для співпраці в конкретних справах, що випливають з Учти Любові. Отож, буваючи щонеділі на Месах у різних храмах, відвідуючи щораз то нові «сакральні будівлі», насправді я залишаюся без спільноти, полишений сам на себе, вічний шукач без зобов’язань. Певно, небагато хто впадає аж у такі крайнощі; але, може, варто усвідомити свої тенденції.
Аби радість не втекла
Є ще чимало інших «шабатових» меандрів, хоч би таких, як заняття своїм хобі коштом молитви або ж питання торгівлі у недільний день (також і в церковних кіосках). Придивитися до них з обох сторін — це завжди хороша вправа для нашого сумління. Чи осягаю я мету шабату? Це питання не повинно відбирати в нас радість відпочинку. А з іншого боку, якщо ми не станемо з ним очі в очі, то ця радість може десь витекти крізь пальці… Священики самі по неділях працюють, отож зазвичай у конфесіоналі вони в цьому питанні поблажливіші, ніж в інших. Тому ми самі повинні від себе вимагати, напружуючи сумління хоч би на хвилину роздумів.
Оце і весь висновок зі статті, в якій немає чітко визначеного «можна — не можна». Ми не займаємося практиками «новітнього християнського юдаїзму», детально визначаючи, скільки молитви «становить неділю». Кожен має питати власне сумління і вирішувати сам, у своїй свободі перед Богом. Це складно. Інколи просто тяжко. Але така суть віри Христової: не виконання правил і приписів, а жива віра, коли у схожих ситуаціях різні люди вирішують по‑різному, бо в кожного своя відповідальність.
“ Буває, що людям тільки здається, ніби вони моляться. Беруть участь у молебні, де є стільки слів, написаних не ними, вкладених у їхні вуста, аж навіть немає змоги серцю обізватися. Чи старанні відповіді у потрібних місцях становлять молитву?
За матеріалами: Яцек Сєпсяк SJ, Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
