У Києві молилися за безпритульних, які загинули на вулиці

У суботу, 4 березня, за ініціативи Спільноти святого Егідія в Києві в кафедральному соборі Воскресіння Христового відбувся поминальний молебень за упокій Міли та всіх бездомних, які протягом останніх років загинули на вулиці.

У цьому сумному списку вже 95 людей, починаючи з Міли, ромки із Закарпаття, яка під час морозів 2006 року, не маючи більше можливості сплатити за помешкання, опинилася на вулиці з маленькими дітьми. Мілі вдалося знайти тимчасовий притулок для своїх дітей, тоді як сама вона була змушена ночувати на вулиці. Жінка замерзла в самому центрі Києва, поблизу Мандарин Плаза підвечір, адже ніхто з перехожих не наважився її розбудити, певно вважаючи, що вона п’яна.

Про це CREDO повідомив Юрій Ліфансе, голова Спільноти святого Егідія в Києві.

«Найважливіше побачити в кожній людині образ Божий, в яких би умовах вона не жила», — сказав під час проповіді владика Варсанофій, вікарний єпископ Києва, що очолив панахиду.

Проф. Адріано Роккуччі, генеральний секретар Спільноти святого Егідія, розповів, що подібні молитви проходять в усіх спільнотах світу і стають для міста місцем надії на краще майбутнє, в якому є місце для всіх. 

Із того часу Спільнота збирається щороку на поминальний молебень, щоби згадати по імені кожного бездомного друга, що загинув, живучи на вулиці. На молебень запрошені усі бідні й бездомні, яким Спільнота роздає їжу щотижня. Людмила Петрівна, Зоя, Влад, Данило, Олександра, Олена… — за кожним цим ім’ям стоїть історія людини, стоїть давня дружба зі Спільнотою, згадки про радісні та сумні моменти зустрічей. Бездомні позбавлені не лише помешкання, статків й гідного життя, часто трапляється, що вони позбавлені також і гідної смерті й приречені на повне забуття, навіть місця їх поховання залишаються невідомими. Ця щорічна особлива молитва робить пам'ять про них живою, рятуючи їх від небуття.

Після молебню Спільнота запросила усіх на поминальний обід. Близько 150 бідних та бездомних змогли нагодувати члени Спільноти святого Егідія, завдяки пожертвам багатьох людей доброї волі з Києва, з інших міст України, навіть з-за океану. «Як тут приємно бути, — каже Віра Луківна, озираючись на повну залу людей довкола, — куди не глянь, тут усі свої». На виході майже кожен із запрошених безупинно повторював одне й те саме слово: «Дякую». Це була глибока вдячність за теплоту, за повагу, за турботу, за вічну пам'ять про наших спільних друзів.