Полюбляю сидіти з ним увечері: він дає мені почуття безпеки, складає компанію після тяжкого дня. Після довгих розмов ідемо з ним до ліжка, бо любимо одне одного і бажаємо близькості.
Засинаю біля нього, відчуваючи полегшення; завдяки йому не почуваюся самотньою; а коли злякано просинаюся вночі — завжди можу до нього звернутися, бо він мене заспокоїть. Розпочати з ним день — це велика радість: ніщо не дає мені такої стабільності, як усвідомлення, що він справді є. Я по‑справжньому люблю його і навіть не знаю, коли він став для мене таким важливим. Моє життя без нього стає стерильне і по‑дивному пусте, а я втрачаю ґрунт під ногами й відчуваю небажану тишу і самотність.
Довгі місяці мені здавалося, що такі близькі стосунки — це нічого поганого, адже йдеться про зв’язок і відносини, еге ж? Там у мене знайомі, друзі, важливі повідомлення, коментарі, вподобання; там мої великі й малі справи, що не можуть чекати. Там цілий світ волає про мою увагу, про визначеність, відповідь, даючи мені відчуття важливості й значущості. Там оаза спокою і стабільності, де я почуваюся безпечно. Він заспокоює мене, коли перебуває у мене під рукою «про всяк випадок». Ніщо мене не омине, нічого я не втрачу, про все швидко дізнаюся. Мабуть, це добре, коли є щось, що заспокоює кожну мою потребу?
Проте я почала непокоїтися, коли перше, що я почала робити зранку, це тягнутися до нього. Як залежність — перша вранішня цигарка, перше вранішнє повідомлення чи СМС. Прокидаюся і перевіряю. Переконуюся, чи світ не припинив свого існування, чи не залишились я сама у всесвіті. Сама подаю знак, що я знову у контакті, адже я постійно мушу перебувати на зв’язку, в іншому ж разі я зникаю.
Так само з іншими: цей неспокій, якщо хтось офлайн більш ніж 24 години. Не розумію, що відбувається: він видалився з Фейсбука, захворів, а може, вмер? Раптом у мені починають з’являтися потужні екзистенційні страхи. Я вже не можу спокійно всидіти, якщо щогодини не перевірятиму новин. Поводжуся як наркоман без дози, зосереджений тільки на одному. Коли певного дня я ледь не згубила телефон, серце стало калатати, як при паніці. І що я тепер робитиму? Що я тепер робитиму? Що я тепер? І тільки через годину зорієнтувалася, що моя поведінка — це квінтесенція проблем «першого світу», а війна, яку я веду, — це справжня Третя світова війна усього молодого покоління. Тому я вирішила: протягом Великого Посту не піду з моїм телефоном до ліжка; не дозволю йому перетнути порогу моєї спальні; не допущу його до цієї найвищої інтимності зі мною. Бо саме з ним я зраджую Бога. Це реальність! Коли на столику біля ліжка лежать Святе Письмо і телефон — вгадайте, що я вибираю? Прості, швидкі та приємні подразники виграють у Слова, якому треба присвятити значно більше часу. Новини зі смаком фаст‑фуду, плітки та лайки розливаються по розніжених смакових рецепторах з набагато більшою приємністю, ніж Божі слова з відтінком вимоги й спонуки, які треба довго і спокійно пережовувати, аж доки вони наберуть виразного аромату.
На ці 40 днів позбавлю влади свій телефон і віддам її Господу Богу. Бо до цього часу я не усвідомлювала, якою потужною загрозою для моєї віри є цей ефективний ґаджет, це так зване «вікно у світ». Зловила себе на думці: що більше витріщаюся у це вікно, то більше з поля зору втрачаю найважливіше. Моє серце пронизує незрозумілий неспокій, моя увага й ентузіазм спадають. Поступово втрачаю здатність зосереджуватися, а взагалі, я — чемпіон світу з відволікання. У «вікні» бачу дедалі менше, але маю потребу охоплювати поглядом дедалі більше; втрачаю контакт із собою, щоб урешті-решт втратити контакт із Богом.
У той же час зовсім поруч існує інше вікно — вікно на Бога. І хоча вдивляння у нього вимагає від мене дисципліни, зусиль та уважності, проте я впевнена, що тільки це вікно розширить переді мною горизонт, якого потребую, і по‑справжньому — а не ілюзорно — «заспокоїть кожну мою потребу».
Переклад CREDO за матеріалами: Deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
