Священницьке служіння — розподіл ролей

Священницьке служіння — це покликання, що тримається на єдності: з Христом, єпископом і спільнотою.

Повнота священницького служіння доручена єпископам як наступникам апостолів. Вони є пастирями своїх дієцезій і несуть головну відповідальність за духовне провадження ввіреного їм народу. Інші священники дієцезії звершують своє служіння в єдності з єпископом і від його імені. Під час свячень кожен пресвітер урочисто обіцяє послух єпископові та його наступникам. Ім’я єпископа згадується на кожній Святій Месі — як знак того, що він є найвищим священнослужителем у своїй дієцезії.

Єпископ також є головним сповідником своєї пастви: жоден священник не може уділяти таїнство покаяння без особливого доручення єпископа й не може звершувати служіння, якщо не перебуває у сопричасті зі своїм єпископом. У служінні єпископа найвиразніше проступають біблійні прообрази священства Старого Завіту: єпископи є пастирями, відповідальними за стадо, пророками — як головні вчителі своєї спільноти, і через служіння вірним виявляють царську гідність Христа, який став «Слугою Божим».

Священники, співпрацюючи з єпископом, беруть участь у його сакраментальному служінні та разом з ним звершують учительське й пастирське служіння. Лише єпископи мають право уділяти таїнство свячень, тобто рукоположення.

Разом з єпископами і священниками диякони також беруть участь у сакраментальному священстві Христа. Вони здійснюють учительське служіння й підтримують єпископів та священників у збудуванні й провадженні спільнот — насамперед через служіння любові.

Священник і священницька спільнота

Із самого початку Христос покликав до свого служіння та наслідування не окремих осіб, а спільноту — колегію. Вже на початку можна побачити встановлений порядок: Петро поставлений відповідальним. Водночас Ісус виховує Дванадцятьох до пророчого розуміння спільного життя у смиренні: «Хто хоче бути першим серед вас, нехай буде слугою всіх» (Мт 20,27); «Любіть один одного, як Я вас полюбив» (Йн 13,34).

У Своїй молитві до Отця перед страстями — немов у духовному заповіті — перш ніж благати про єдність усього людства, Ісус молиться про єдність серед апостолів: «Отче святий, збережи їх в ім’я Твоє, яких Ти дав Мені, щоб вони були одно, як і Ми» (Йн 17,11).

Від тих, хто прагне Його наслідувати, Христос очікує євангельської вбогості та непретензійності: «Син Людський не має де голови приклонити» (Лк 9,58). Апостоли мають залишити родинні зв’язки та земні зобов’язання (пор. Мт 19,16–30) і в повному послусі підпорядковувати власну волю Божій (Йн 4,34).

Усі ці вимоги, які Христос ставить перед тими, хто бере участь у Його священницькому служінні, показують, що священник не лише теологічно належить до колегії священників, але й має провадити життя у священницькій спільноті — де тільки пастирські обставини це дозволяють. Таким чином усе його буття може стати ще глибшим виявом євангельських рад: бідності, чистоти й послуху.

Життя у спільноті не лише зберігає священника від марних турбот і навіть від залежностей, але й підтримує його в духовному житті. Однак найвища цінність — у глибшій присутності Того, Хто обіцяв: «Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я — там і Я серед них» (Мт 18,20).

Читайте також:

Загальне священство вірян і священство рукоположення

Священство як таїнство

Підготував о. Григорій Рассоленко на підставі о. Вінфріда Вермтера «Священник з покликання»