Атеїзм у світогляді багатьох наших сучасників має своє найглибше коріння у скандалі хреста. «Бог, який допускає невинні страждання та безглузду смерть, узагалі не гідний називатися Богом», — писав Юрген Мольтманн, який пережив концтабір.
Багато людей реагують подібно, стверджуючи, що треба повернути Богові «вхідний квиток» у світ, де беззахисні діти помирають в онкологічних відділеннях, переможені лейкемією, а підлітків викрадають, щоб «пустити на органи». Однак, зазначив колись Йозеф Ратцінгер, «вражає те, що більшість звинувачень проти Бога походять не від страждань цього світу, а від ситих глядачів, які ніколи не страждали. Стражденні навчилися бачити».
Парадокс Хреста
Що таке хрест? Це знаряддя тортур, яке у стародавньому світі використовували, щоб засуджених на смерть страчувати якомога більш жахливим і жорстоким способом. У ширшому сенсі хрест охоплює всі страждання, біль, провини, несправедливість, несприятливі життєві події, несприятливе ставлення з боку інших, приниження, невдачі, сором, провину, хвороби, втрату близьких, брак роботи чи грошей; іншими словами, все, що руйнує, погіршує наше життя, позбавляє його смаку та яскравості і з чим ми стикаємося епізодично, періодично або щодня. У цьому розумінні є багато хрестів, які кожна людина носить із моменту своєї появи на землі. Вони різняться за розміром і з’являються в різні моменти життя. Цей тип хреста ставить під сумнів прагнення людського щастя — так, ніби він з’являється лише для того, щоб завадити всім планам і бажанням мирного та безпечного життя. Нічого дивного, що хрест викликає бунт. У стражданнях людині хочеться протестувати, погрожувати кулаком, самотужки шукати справедливості і самій знаходити винних.
Тікаючи від хреста, ми впадаємо у страхи, неврози, дозволяємо собі різкість, бачимо в інших людях ворогів, замикаємося в егоїзмі. Не бачимо іншого способу уникнути хреста, окрім гріха. Як наслідок, ми стаємо рабами зла через страх болю та смерті.
Тисячі років людського існування на землі не дали нам жодної панацеї. Найбільшою проблемою залишається страх втратити життя. Багато ритуалів і форм культури, продуктів фантазії та природної релігійності покликані приборкати цього найбільшого ворога. У релігіях людина шукає божественності, щоб захиститися від неминучого болю існування. А якщо вона її там не знаходить — їй залишається атеїзм або релігійна байдужість, як своєрідний «виклик Бога на дуель», або декларація незалежності, аж до заперечення Його існування.
У таких ситуаціях можна сказати: те, що Бог послав свого Сина у світ із місією спасіння, пов’язане з великою Божою відповіддю на цю проблему. Однак Христос приходить не щоб усунути страждання, а щоб позбавити їх смертельної отрути. Євангеліє, проголошене апостолами, — це Добра новина про розп’ятого Месію. Бог увійшов у людські страждання й смерть, підкорившись прокляттю смерті, щоби там, де люди губляться і втрачають сенс життя — у глибинах страждань і відчаю, на межі людської витривалості та прийняття, ба навіть за їх межами, — Він міг восторжествувати як Господь життя і Переможець смерті.
Читайте також:
Архієпископ Фултон Шін: справжній мир здобувається у битві зі злом
Чому є страждання?
«Щоби знайти справжню відповідь на питання ‘чому є страждання’, — навчав св.Йоан Павло II, — ми повинні звернути погляд на одкровення Божої любові. Любов — це найповніше джерело відповіді на питання про сенс страждань. Бог дав цю відповідь людству у Хресті Ісуса Христа» (Апостольський лист Salvifici doloris — «Спасительне страждання», 1984, п.13).
Христос страждав добровільно й невинно. Так Він відповів на часте запитання людей — вічне питання Йова: чому це сталося зі мною? Як зазначає святий Павло, хрест є «каменем спотикання (спокусою) для юдеїв та безумством для язичників» (1Кор 1,23). Ця спокуса виникає з настирливого сумніву: як таке можливо, що добрий Бог може мучити мене стражданнями. А особливо вона стосується «юдея», який — за логікою вчення св.Павла — є релігійною людиною, яка вірить у силу Закону і в те, що, живучи праведно, можна заслужити процвітання й Боже благословення. У такому менталітеті страждання — це скандал, відчуття несправедливості, несумісне з мораллю «послуга за послугу». Тому «юдеї вимагають знаків» (1Кор 1,22), чудес, надзвичайного втручання Бога, щоб Він усунув і знищив страждання. Це свого роду любов-угода, яка вимагає доказів, ставить питання ребром: «Нехай Він тепер зійде з хреста, і ми повіримо в Нього» (Мт 27,42). Бо в іншому разі — спротив і прокляття.
З іншого боку, хрест — це щось незрозуміле й нечуване. Це абсурд, дурниця, «безумство» (для язичників, 1Кор 1,23). Страждання обмежує не лише здатність передбачати, планувати, життєву винахідливість, але й здатність виправляти, вирішувати проблему, знаходити вихід. Хрест залишається незрозумілим для язичника — грека, раціоналіста, який покладається на інтелект. Оскільки «греки шукають мудрості» (1Кор 1,22), страждання вони відкидають як нелогічні та принизливі. Пояснення допомагають нам зрозуміти, що відбувається; але страждання — які потрапляють до категорії незрозумілого — заслуговують лише на погорду й відторгнення. Результатом такого ставлення є довічний цинізм, гіркота і депресія.
Читайте також:
Чому Бог допускає страждання?
Найбільша Любов
Христос, однак, приносить відповідь! Він дає її «не лише через своє вчення — Добру новину, але насамперед через власні страждання, які органічно й нерозривно пов’язані з цим ученням, із Євангелієм. Це, так би мовити, останнє слово цього вчення: вчення про хрест, синтез усього» (Salvifici doloris, 18).
Однак наука про хрест є парадоксом: те, що по‑людськи є знаком поразки і вважається злом та умовою для зла, для Христа стає інструментом подолання зла та найбільшою правдою життя. Страждання досягли своєї вершини у Страстях на Голготі. Вони були введені в новий вимір. Назавжди пов’язані з Любов’ю. Христос досяг коренів зла й заперечення, щоби звідти вивести життя і добро. Саме там, де ми всі капітулюємо перед лицем болю та приниження, зрікаючись сенсу життя й богохульствуючи, — Христос відкриває найбільшу правду про любов. Він здійснює в собі недосяжне людське бажання й найвищий закон життя: люби! Розп’ятий на хресті, Він любить Бога всім своїм серцем — пронизаним списом; усім своїм розумом — увінчаним терням; і всією своєю силою — цвяхами, вбитими в руки й ноги. Він любить Бога, довіряючи всього себе в Його руки. В останню, екстремальну мить Він повністю визнає свою любов. Він любить ближнього аж до самої межі любові до ворога та вбивці: «Отче, прости їм!» (Лк 23,34). Тут життя вивільняється, щоб досягти своєї вершини.
Читайте також:
Жертовний Агнець і цап-відбувайло: чи кожне страждання — святе?
Віра і страждання
Людські страждання опинилися в новій ситуації. Хрест Христовий — це поворотний момент: через страждання здійснилося Відкуплення, але разом із ним було відкуплено й саме страждання. Христос страждав за нас і для нас. Він узяв на себе все прокляття, бунт і абсурдність страждання, щоб позбавити його отруйної сили. На хресті було зламано його жало, колючку, яка раніше руйнувала та вбивала людське життя. Оскільки «Христос підніс людські страждання до рівня Відкуплення», — навчав св.Йоан Павло II, — «кожен покликаний брати участь у цих стражданнях» (Salvifici doloris, 19). Це означає нову можливість самореалізації в любові. Хрест стає славним, відкриває міст до Бога, дозволяючи нам зустріти Його в обставинах по‑людському несприятливих, ведучи до смаку Його любові та близькості з Ним. Він стає подією відкриття Подателя безсмертя на життєвому повороті. Стає славним, бо розриває пута страху та егоїзму, робить можливою любов, виявляє найблагородніший потенціал людини та відкриває її на досвід свободи.
Віра не шукає страждань, а вчить, що «життя без страждань не є повноцінним». Це відбувається насамперед тому, що в стражданнях людина стикається з тим фактом, що вона не може контролювати своє власне життя, бо воно не її власне, і вона не є своїм власним богом. Шлях благодаті до людини веде через розбиття твердої шкаралупи самопоклоніння, яка душить поклоніння Богу всередині неї. Тільки людська природа, яка пройшла через хрест, виявляє справжню людину.
Що це означає? Це легко зрозуміти це в епоху своєрідного пересичення людини своєю людською природою, коли вона вже не зносить ні себе, ні інших. Як наслідок, легко побачити в іншій людині або голу мавпу, або надзвичайно злісного пацюка, якого неодмінно потрібно наздогнати, а ще краще — перегнати. І шлях до відкриття іншого як ближнього, брата, пролягає тільки через те, щоб «перестраждати собою» і звільнитися від тиранії егоїзму. Хрест ламає моє «я», немовби змушуючи мене вийти поза власні межі.
Уривок із книжки о.Роберта Скшипчака «Краса християнства»
фінансово.
Щиро дякуємо!
