Бо Бог нас учить літати
«Господь знайшов його в краю пустиннім, у дикій пустелі, що її виття звірів наповнює, і заходивсь його пестити, за ним ходити, та берегти, мов зіницю ока. Як орел манить (до злету) своїх малят і над орлятами ширяє, так простер він крила, підхопив його та й поніс на своїх перах.»
Пригноблені, прибиті своїми черговими поразками, духовними і не тільки, опускаємо із сорому очі, опускаємо з утоми руки. Закриваємось у своїй печері на нашій пустині, а приходить Господь і питається: «Чого ти тут?»(1Цар 19,9).
Сьогоднішнє слово, та й безліч подібних фрагментів у Біблії вчать нас дитячої залежності від Бога. Бог не прагне просто потішити нас на наших пустелях, але хоче, щоб ми навчилися літати, проте, тільки з Ним. Не дивитися постійно собі під ноги, спотикаючись об наступний наш гріх, але шукати в небі Його крил, які вже готові нас підхопити. Це так, як із мідяним змієм, якого підняв Мойсей на пустині для ізраїльського народу. У 21 розділі книги Чисел читаємо, що було причиною, чому Господь наслав вогняних гадюк на народ: «та люди в дорозі підупали на дусі і почали вони нарікати на Бога й на Мойсея». Для того, щоб зцілитись, той, кого вкусить гадюка, мав підняти очі на мідяного змія. Тобто, перевести погляд зі своїх ран, із пороху, в якому перебував, догори.
Бо покликані ми до неба, до того, аби Він учив нас літати. Можливо, варто принаймні протягом цього одного дня спробувати перевести свій погляд і повірити, що може бути інакше. Нехай сьогоднішнє слово зцілює кожного, хто підупав на дусі, у кого зникла надія і хто вже протягом довгого часу перебуває на дикій пустелі.
Тату, який не тільки нас бережеш як зіницю ока, але і вчиш нас літати, нехай наше серце тебе постійно шукає, нехай наші очі дивитимуться тільки в Небо!
фінансово.
Щиро дякуємо!
