Фото: Отець Олесь Чумаков.
Це був 1989 рік. Після гучних святкувань 1000-ліття Хрещення Русі в горбачовському СРСР змінилися порядки: більше не треба було отримувати дозволу від КДБ на вступ до семінарії, тому від Одеси до Ризької семінарії мав їх я. Але спершу – до лав Салезіянського Згромадження.
О. Віталій Кривицький із о. прелатом Тадеушом Хоппе. Фото: о.Олесь Чумаков.
У цей такий визначний для моєї долі час в одеському храмі Святого Апостола Петра з’явився тендітний хлопчина, стрункий, з відкритим обличчям, з ясними сірими очима, які були молитовно устромлені до ікони Ченстоховської Чорної Мадонни. Отець Тадеуш Хоппе сказав мені, що цей хлопчина належить до родини Кривицьких, однієї з визначних одеських католицьких родин, завдяки яким Церква трималася на південних теренах СРСР. Хлопець зголосився до першої Сповіді і Першого Причастя і отець Хоппе просив мене огорнути його салезіянською опікою. Ім’я у хлопця було Віталій.
Фото: Диякон Віталій Кривицький. З архіву Віти Якубовської. 1993 рік.
Він прийшов до Христа через розмови зі своєю тіткою. Розповідав, як не раз доводив їй, що релігія не узгоджується з загальною думкою сучасного (тоді СРСРівського) середовища. Але його вразило одне її речення: «Загальна думка є такою – але ти мусиш мати свою власну і незалежну думку, бо тобі відповідати за себе особисто». Це коротке речення пробудило його душу, привело до храму, відкрило покликання до богопосвяченого священства в Салезіянському Чині.
Коли я час від часу вертався з семінарії до Одеси, я постійно бачив його при вівтарі серед міністрантів. Він завзято вчився молитві, літургійним діям, прикипів до отця Хоппе. Вже було ясно: тут є явне покликання Боже до священства. Але ревність юнака була такого ґатунку, що ніхто не мав сумніву: його динамічність, рухливість, кмітливість, креативність, вміння тримати себе в радісному настрої, заінтересованість молодіжними проблемами і волонтерською працею в ділах милосердя — все говорило про те, що перед нами майбутній салезіянин.
Отець прелат Тадеуш Хоппе SDB з братом.
Фото з кімнати-музею, яку обладнав о. Віталій Кривицький у пам’ять свого духовного вчителя.
З величезною зацікавленістю Віталій Кривицький брав участь у житті благодійної молодіжної спільноти «Милосердя юності», яка тоді постала в Одесі й керувалася паном Олександром Доброєром і Валентиною Доброєр-Ликовою. Віталій у багатьох справах був свого роду «моторчиком» групи і тим, хто ревно слідкував, щоби молодь була якнайбільше наближена до Католицької Церкви. І треба сказати, що апостольська праця йому вдавалася з дивовижними результатами. Отець Хоппе сміявся: «З Кривицьких постав місіонер!» У розмові зі мною він якось назвав Віталія Кривицького юним отцем Бейзимом. Це багато чого говорить про те, як духовний отець сприймав юнака.
Фото: Диякон Віталій Кривицький. З архіву Віти Якубовської. 1993 рік.
Роки салезіянської формації в Краківській салезіянській семінарії для брата Віталія були перенасичені водоспадом інформації і не меншим потоком духовно-пастирської праці, в яку він у вільний від навчання час занурювався з головою. Серед навчальних предметів для нього, як я пам’ятаю, найбільш цікавими були біблістика, яку нам викладали відомі співбрати-салезіяни з Люблінського католицького університету, такі, як професор Ришард Рубинкевич, Ришард Кемпяк, Сильвестр Єнджиєвський. Віталій Кривицький вже тоді відчув смак екзеґези і біблійної медитації за методикою Лекціо Дівіна, в чому йому безсумнівно вдалося осягнути майстерність і певну досконалість. Несамовиту зацікавленість він мав в усіх галузях пасторального богослов’я. Дуже творчо і по-салезіянськи підходив до підготовки літургійних служінь через приготування яскравих коментарів, завзято захоплювався створенням окремих молінь Літургії Слова, молодіжних молитовно-медитативних зустрічей.
Монстранція, якою користувався отець прелат Тадеуш Хоппе.
Його динаміка і креативність завжди штовхали його або на спортивний майданчик, або до так званих салезіянських мандрівних реколекцій для юнацтва, які він найчастіше проводив у горах. Розумію, що гори – це його окрема любов, так само, як море і яхти, без чого не можна уявити собі одесита. Досить глибоко він увійшов й у Салезіянський рух турботи про молодь – опіку над найбільш знедоленим юнацтвом Кракова і залежними. Загалом він заявив себе як класний спеціаліст душпастир у справі побудови молодіжних рухів салезіянського ґатунку.
Фото: Диякон Віталій Кривицький. З архіву Віти Якубовської. 1993 рік.
В усьому йому допомагала його надзвичайна контактність і особливе – одеське! – почуття гумору. Він був подібний до Дона Боско ще й тим, що завжди вмів і любив сміятися і радуватися, поряд з ним не було місця для смутку.
Свого часу митрополит Андрей в листі для першої генерації українських салезіян висловив бажання бачити їх начебто «живими торпедами – камікадзе», що направлені проти ворогів Церкви. Можу стверджувати, що ця мрія Митрополита здійснилася в його нащадку-одеситу: отець Віталій Кривицький часто нагадує мені торпеду, що мчиться відомим йому шляхом, але не стільки щоб знищити, скільки щоби перетворити, навернути, придбати для Церкви за рахунок усмішки, щастя спільнотного спілкування, радісної гри і романтичної юначої заглибленості у високу молитву.
Вміння створювати перспективу для великих спільнот відкрилося в ньому тоді, коли він їздив до тодішнього центру салезіянської східної провінції, бо був обраний одним із провінційних радників. Амбіцітний і авторитетний, як Дон Боско, він так само завжди опановує ці свої особливості. Хоча він по-південному (знову ж таки – одесит) темпераментний у своїх реакціях, але це ніколи не порушує рівноваги в стосунках і не призводить до погіршення відносин. Що більше, він завжди старається бути тим, хто поєднує – передусім те, що найбільш розсварене і розбите. І це йому часто вдається.
Фото: Салезіянська молодь в Коростишеві з єп. Яном Пурвінським. З архіву Віти Якубовської. 1993 рік.
З великою любов’ю він ставиться до розмаїття літургійного і духовного життя в Католицькій Церкві. Але вірно плекає свою приналежність й ідентичність. З натури гостро комунікативний, він радісно користується всіма можливими сучасними засобами масової комунікації. Він узагалі є досконало сучасною людиною в сенсі технологій спілкування й інформації.
Отець Віталій Кривицький – це людина, яка, радісно сміючись і жартуючи, прямує вперед у перспективі одного-єдиного, чим живе він сам, – Царства Воскреслого Христа. Підозрюю, що у нього насправді нема ніяких інших інтересів. Він – воїн. Він здобуває для Христа нові душі й нові простори. Вірний салезіянському гаслу «Дай мені душі – решта зайва», він здійснює духовність Дона Боско переповненою мірою.
Сьогодні він приймає Київську кафедру в своїй вітчизні. Я свідчу, що він бачить перед собою неймовірну величину завдань – і уповає на Бога і Пресвяту Діву, Заступницю вірних.
Отець Віталій Кривицький в Єрусалимі. 2012 рік. Фото Олени Кулигіної.
А мені – мені тепер спокійніше: йому рости, мені маліти, і як співав свого часу Володимир Висоцький: «Я успеваю улыбнуться, я видел, кто идёт за мной…». І – впевнений – з Небес його благословляє святої пам’яті отець Тадеуш Хоппе – наш духовний отець, наш взірець і дороговказ на шляху до Неба.
Запис у Фейсбуці о. Віталія Кривицького невдовзі перед номінацією з проханням про молитву.
фінансово.
Щиро дякуємо!
