Римо-Католицька Церква в Україні — це приблизно 1,5 млн вірян. У масштабах такої держави, як Україна, це не дуже багато; але якщо взяти до уваги релігійну та суспільну активність членів РКЦ, тоді будуть зовсім інші враження.
Люди — це не бездушні цифри. А люди віруючі, люди молитви та дії — це велика сила, здатна змінювати світ. І саме цьо́му присвячують своє життя римо-католики в Україні, беручи участь у вже наявних гуманітарних ініціативах, створюючи власні, а також молитвою та постом наближаючи мир у багатостраждальній нашій Батьківщині.
Всеукраїнське римо-католицьке паломництво до Фатіми у 100‑ту річницю об’явлень Діви Марії трьом пастушкам стало знаковим не лише для вірян латинського обряду, а й для цілої України. Паломники їздили до Марії власне для того, щоб віддати під Її материнську опіку наш народ, країну і просити Її про заступництво, аби якнайшвидше повернувся мир, перестали гинути наші воїни, не страждало мирне населення і настав нарешті час спокою та процвітання.
CREDO висвітлювало цю подію, супроводжуючи паломників протягом усього шляху, розповідало своїм читачам про все, що відбувалося безпосередньо у самій Фатімі, коли до неї прибули уже всі групи з України. А тепер настав час підсумувати враження, поділитися пережитим, ще раз зануритися в атмосферу єдності, молитви та благодаті.
Ще перш ніж я сіла в автобус, я була свідома того, що добре знаю лише чотирьох осіб: єпископа Яна Собіло (так-так, ви добре зрозуміли — єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії їхав із групою паломників), керівника групи, духівника та працівницю ПЦ «Рафаїл», на чиє запрошення CREDO надало медіа-супровід цій грандіозній події. Коли ми вже вирушили в дорогу, я зрозуміла, що мої супутники — це фактично «фан-клуб» Радіо Марія: люди з різних куточків України, які зріднилися завдяки Родині Радіо Марія. А поки ми стояли в черзі на кордоні, виявилося, що CREDO — не менш популярне і багатьом знане завдяки нашим дайджестам на радіо. І таким чином я несподівано виявила, що мене вже прийняли у цю велику родину.
Тон паломництва задає духівник групи. І якщо він зуміє налаштувати правильну тональність, тоді все звучить в унісон: молитва, спілкування, довіра, підтримка. Отцю Олексію Самсонову це вдалося. Він легко й невимушено створив атмосферу радіостудії і ми «подорожували на хвилях Радіо Марія». Хто слухає, той знає, що голосам слухачів там завжди раді, а отже, радо віталося активне включення до молитви, свідчень та пізнавальних розповідей. Слухаючи паломників, я зауважила, що їхні — такі різні — історії мають одну спільну деталь: хтось вирішив їхати в останній момент і дивом знайшлося місце; декілька осіб збирались у зовсім інші паломництва, але змінилися обставини — і вони всі опинилися на шляху до Фатіми; хтось не мав коштів, але мав велике прагнення поїхати до Марії, і діти зробили подарунок; словом, ви розумієте: Марія сама вибрала тих, кого хотіла бачити, з ким хотіла зустрітися і кому хотіла щось важливе сказати.
Нечасто випадає нагода відвідати в одному паломництві одразу три такі знакові для католиків місця об’явлень, як Ла Салетт, Лурд і Фатіму. На сайті можна знайти більше репортажів з цих санктуаріїв, ще раз переглянути фото, прослухати проповіді. А тут би хотілося сказати, як на моїх очах люди переживали зустріч із Марією. Кожне місце об’явлень до кожного промовило по‑своєму і по‑різному торкнулося серця різних людей. Для когось відкриттям був Ла Салетт. Недарма кажуть, що тут небо торкається землі. Густі хмари — часті гості на цій висоті. Огортають собою храм, затуляють краєвиди й наче віддаляють тебе від усього неважливого, суєти світу, який десь там, унизу і ти залишаєшся сам-на-сам із власними думками. Тут уже від тебе залежить, чи дозволиш пробитися Божому голосу крізь ці думки, почуєш відповіді на свої питання, чи так і залишишся у пронизливій тиші самотності.
Неймовірним було бачити, як деякі учасники паломництва відкривалися у Ла Салетт, переживши тут свій момент істини. Марія приходила сюди у сльозах, засмучена; але також тут дала багатьом радість примирення із своїм Сином та надію на духовне зцілення.
Пані Броніслава із Броварів була саме тією людиною, яка відчула на собі Батьківський Божий дотик і охоче поділилася з читачами CREDO своїм щастям. Хочу зазначити, що вона вразила мене своєю енергійністю, відкритістю та вмінням радіти життю, хоча воно у неї далеко не просте. Пані Броня піклується про дочку-інваліда, про онука, сама має проблеми зі здоров’ям, але я не чула, щоб вона нарікала, була чимось незадоволена. Суцільна вдячність Богові й радість:
— Я неймовірно щаслива, що можу бути тут, що з нами у цьому паломництві їде єпископ Ян Собіло, якого я часто слухаю по радіо, люблю його слухати і ті мудрі речі, які він говорить. Я вдячна Богові, що робить мені такі подарунки: завтра свій 69‑й день народження я зустріну в Лурді. Це таке велике щастя! Я сьогодні молилася і кажу: «Господи, я така грішна, невже я таке заслужила?» Я дякую Богові за сьогоднішній день — Він доторкнувся до мене, я відчула, як Бог мене любить, дякую Йому за все. Бог зробив у моєму житті стільки чудес, що я не можу їх перелічити. (…) Я хочу служити Богові і вдячна, що Він мене використовує і я така з цього щаслива. Я вірю, що Господь чує мої молитви, особливо я це відчула сьогодні, тут, у цьому місці — такий глибокий спокій в душі, у мене сльози щастя.
Гамірний та велелюдний Лурд кардинально відрізняється від салетинського санктуарію. Сюди поспішають ті, у кого страждає не лише душа, а й тіло. Такої кількості лікарень та госпісів я, здається, не бачила більше ніде! Проте, незважаючи на кількість паломників і страшну зливу, якою зустріло нас це миле містечко у Піренеях, я відчула себе тут дуже затишно. Як у Мами. Важко описати ці відчуття. Мені здалося, що я повернулась туди, де на мене давно чекали, хоча насправді я була у Лурді вперше. Я зауважила, що так себе почувала не лише я. Важко пояснити, особливо коли не маєш ніяких надмірних очікувань, не просиш про щось надзвичайне чи особливе, — а тебе зустрічають із відкритими обіймами. Тут молитися дуже легко, тут молитва — це щира розмова з Мамою, коли ділишся тим, що тебе хвилює, просиш подбати про тих, кого любиш, і знаєш, що Вона вже їх обіймає і по‑материнськи піклується про тих, хто тобі небайдужий.
Пані Надія з парафії св. Франциска на Оболоні в Києві не без хвилювання розповіла, як переживає це паломництво. Вона під час Майдану допомагала у польовому госпіталі в Михайлівському соборі й ці події наклали на неї свій відбиток: пані Надія тяжко переживала все, що там побачила, але Господь підказав їй шляхи до зцілення зраненої душі.
— Я багато ходжу в паломництва, і для мене це завжди якісь особливі переживання. (…) У 1991 році я вже була в Лурді, але це було більше як екскурсія. Я раніше в Європі не була і мене швидше вразила архітектура та культура, а не духовність. А цього разу у нас дуже харизматичний отець, я слухаю його буквально з відкритим ротом і стільки всього для себе відкриваю нового! А після перегляду фільму про Бернадету і вечірньої молитви я мала видіння, після якого зробила висновок, що маю багато молитися і постити за своїх рідних, за їхнє навернення. Я щаслива, не відчуваю втоми, ніколи не сумую, відчуваю неймовірне піднесення, у мене душа співає.
Після такого свідчення неважко зрозуміти, що проповідь отця Пабло, яку він виголосив нам у день літургійного спомину Пресвятого Імені Марії, лягла на благодатний ґрунт. Коли ми потім ділилися враженнями від почутого, то виявилося, що кожний почув саме те, що йому було необхідно саме у цей момент, саме на цьому відтинку життєвого шляху, у цьому конкретному паломництві. Слова вийшли із переповненого Божою любов’ю серця і потрапили у спраглі серця людей у пошуку.
Про Лурд можна писати і писати, але не цей санктуарій був нашою кінцевою метою. Тут ми лише «підзарядили акумулятори», щоб бути готовими до найважливішої на цьому шляху, зустрічі.
Фатіма зустріла нас чистим блакитним небом. Спокоєм. Тишею. Ми прибули на площу перед базилікою Матері Божої Фатімського Розарію задовго до початку Святої Меси з кардиналом П’яченцою і отримали подарунок — час на спокійну молитву на місці об’явлень, час на особисту зустріч із Дівою Марією з Фатіми, яка довірила малим неписьменним пастушкам цінні таємниці, важливі послання, аби їхня простота стала запорукою істинності сказаного. Нам залишилося тільки виконати те, про що просила Марія: молитися на розарії, навертатися і спокутувати за грішників…
Пані Людмила з Рівного розповіла для CREDO, якою була її зустріч із Дівою Марією Фатімською. Від себе додам, що п. Людмила пройшла три кола довкруг площі та каплиці об’явлень навколішках та з молитвою, отримала травми, але була така щаслива, така радісна, що могла це зробити.
— Прийшовши до Фатіми на площу, я попросила Марію про якийсь знак, щоб Вона відкрила мені очі, якийсь рух, я щось повинна була почути. Для себе вирішила, що досить буде, якщо вдасться якось зблизька сфотографувати фігурку, коли її будуть виносити. І так сталося, що я опинилася дуже близько біля неї. Всіх посунули, а мене ніхто не рухав. Я стояла, плакала і промовляла: «Мати Божа, я Тебе бачу, я чую!» Це щось неймовірне.
У базиліці, на місці поховання дітей, що бачили пекло і муки грішників, але повірили Небесній Пані, яка обіцяла їм Небо, я як ніколи раніше гостро усвідомила собі їхній вік: Франциску на момент об’явлень було 9, Жасінті — 7, а Лусії — 10. Моєму синові зараз 7. Я собі уявила, якби він розповів мені про зустріч із Небесною Пані, що би я сказала? Що він вигадує, мабуть. Але крім того, мені не давала спокою ще одна думка: троє малих дітей, які не вміли читати і вже тим більше не знали високих богословських матерій, готові були страждати заради прощення грішників і робити все, щоб «Марія та Ісус не засмучувалися». Дівчинка, вперта і капризна, яка любила танцювати й перемагати у суперечках; хлопчик-мрійник, який любив співати і бавитися з тваринками — добровільно прийняли страждання і зносили їх з усмішкою.
Саме тут, на цьому місці, всі паломницькі групи з України, на чолі з єпископами, за участю священиків та семінаристів віддали Марії у 100‑ту річницю Її об’явлень у Фатімі нашу країну під опіку, довірили Їй наш народ і випрошували мир для нашої виснаженої землі.
Важко передати словами ці відчуття. Звісно, нас було не так багато, щоби вразити кількістю. Португалія далеко, а Україна переживає непрості часи також і в економіці; але повірте, що ми і під час паломництва, і вже прибувши на місце, дуже сильно відчували ту молитовну єдність і ту силу, яка з неї випливала. Ми були біля ніг Марії голосом народу; ми принесли Їй молитву всіх, хто втратив, хто страждає, хто плаче, хто шукає захисту; усіх, хто вже нікому більше не вірить і Господь — їхня остання надія.
Коли пролунав гімн «Боже Великий Єдиний», мені здавалося, що це співає ціла Україна. Стільки сили і душі було у тому співі. Часом Небеса треба брати штурмом — це був наш!
І на завершення ще один момент. Неформальна зустріч паломників із єпископами та священиками. Уявіть, яка це радість — зустріти знайомі обличчя за стільки тисяч кілометрів від України! Мати змогу підійти до архиєпископа, щоб поговорити, попросити про благословення, заспівати усім разом і навіть заколядувати. Так-так, з нами був єпископ Леон Дубравський, ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії, а його любов до колядок відома усім. Це був момент такої ейфорії, такого піднесення і відчуття того, що наша Церква це не формальна організація, а спільнота, що аж дух перехоплювало.
І хотілося б завершити словами єпископа помічника Харківсько-Запорізької дієцезії Яна Собіло, який вирушив до Фатіми як звичайний паломник, їхав із нами тисячі кілометрів, молився, ділився з нами Словом Божим, але найбільше вплинув на всіх своєю скромністю, покірністю та прикладом віри й довіри до Бога Отця. Єпископ розповів, що його особисто вразило в людях підчас паломництва:
— Всі люди їхали з прагненням доторкнутися до святого місця, до місця, у якому об’явилася Діва Марія. Це було видно і в Ла Салетт, і в Лурді, і тепер у Фатімі. Були особи похилого віку, яким важко; навіть я вже відчув себе такою особою похилого віку, бо після нічного переїзду не знав, куди ноги подіти. Я побачив, що люди мають величезну віру, в серці мають sacrum. Я це бачив ще у Запоріжжі. Я взагалі помітив, що люди по всій Україні мають у серці sacrum — для них є святим усе, що пов’язане з Богом, що не завжди побачиш в людях тут, у Західній Європі. Відчувалося, як люди, маючи кожний свій характер, старалися допомагати одне одному, разом молилися, стримували себе у критичних ситуаціях, бо ми їдемо всі разом, ми тут і зараз — родина. Наш автобус був родиною: діти Марії, які їхали до своєї Мами і всі стали рідними. Старші брати, молодші сестри — це дуже відчувалося.
А для мене особисто це паломництво стало часом відкриттів. Але про це вже якось іншим разом…
фінансово.
Щиро дякуємо!
