Хочу закликати всіх вас, дорогі українські вірні в Казахстані, пам’ятати про землю своїх предків. Зберігайте свої традиції, мову та культуру. Є три речі, які допомагають зберегти на чужині власну національну ідентичність: українська родина, школа і церква. Завдяки їм наш народ пережив важкі випробовування, яких зазнали наші батьки у ХХ столітті, і зберігаємо пам'ять про нашу історію там, де ми живемо, навіть так далеко від історичної Батьківщини.
Про це мовиться у Посланні Блаженнішого Святослава до українців Казахстану з нагоди 70-ої річниці депортації нашого народу в рамках акції «Захід» 1947 року.
Предстоятель відзначає, що для наступних поколінь для багатьох нащадків українських спецпереселенців Казахстан став другою Батьківщиною. Тому наша Церква бажає по змозі послужити нашим вірним у цій країні. «Запевняю, Церква ніколи вас не покине, а завжди підтримуватиме, допомагатиме вам і житиме разом із вами там, де ви живете», – мовиться у Посланні.
У тексті зазначається, що цими днями в Караганді проводитимуться різноманітні заходи релігійного, історичного та культурного значення. У межах цих заходів відбудеться Форум української діаспори, який збере представників різних країн, країн колишнього Союзу, котрі роздумуватимуть над духовною ідентичністю українців у реаліях Східної Європи та Азії. Українці всіх країн повинні об’єднуватися, щоб разом допомагати одне одному у віднайденні та збереженні національної та релігійної ідентичності.
«Особливо хочу, щоб у ці дні ви відчули, що вся Україна сьогодні є з вами. Ми всі, хоча розкидані по світі, є однією великою українською родиною, бо об’єднані спільною історією, мовою, культурою і традиціями. Будьте представниками нашої держави в місці вашого поселення, захищайте добре ім’я України в цей непростий час новітньої історії. Тримайтеся нашої Церкви, підтримуйте українські громадські об’єднання, посилайте своїх дітей та онуків до українських суботніх і недільних шкіл у своїх містах», – просить Глава УГКЦ у своєму Посланні.
У Посланні нагадується, що цього року ми відзначаємо сумну дату – 70-ту річницю масової депортації українців із Західної України у віддалені райони Радянського Союзу. Після завершення Другої світової війни та перемоги над німецьким фашизмом українці продовжили нерівну боротьбу проти більшовицької окупації. Протягом одного тижня в жовтні 1947 року рідні домівки на Волині, Львівщині, Станіславівщині (тепер Івано-Франківщина) і Тернопільщині покинули понад 77 тисяч українців, яких везли під конвоєм у холодних телячих вагонах на схід. Багатьох із них привезли до Караганди, у далекий Казахстан. Привезли під сувору казахську зиму, і, якщо б не такі самі нужденні спецпереселенці, яких було вислано сюди раніше, та місцеві казахи, котрі прихистили голодних і виснажених довгою дорогою прибульців, напевно, мало хто з них залишився б живим.
Для тисяч людей – чоловіків, жінок і дітей – розпочався новий етап життя. У далекій країні, серед чужих людей, під пильним оком енкаведистів вони були змушені щомісяця ходити на комендатуру відмічатися, що не втекли, і писати розписки, що ніколи не повернуться на Батьківщину.
Але навіть і тут, далеко від рідного дому, українці не бажали перетворюватися на «нових совєтських людей», – людей без своєї мови, історії, культури. Попри заборони та переслідування, у землянках звучала українська мова, святкувалися українські свята, влаштовувалися українські весілля. І тільки-но з ув’язнень вийшли перші греко-католицькі священики, маленькі тісні землянки почали перетворюватися на підпільні храми.
фінансово.
Щиро дякуємо!
