Останнім часом часто читаю про це явище. Багато жінок зізнаються в тому, що чужі діти їх просто дратують. Є навіть цілі гілки на форумах, де жінки «змагаються» між собою, котра з них більше не терпить чужих дітей.
Може, це такий тренд, як чайлдфрі, от тільки я не вважаю, що чайлдфрі це тренд — це радше покоління глибоко зранених, недолюблених дітей або, навпаки, занадто балуваних егоїстів, які не знають, що означає давати. Такі люди вміють лише брати і користуватися: нагодою, грішми, іншими людьми… А може, жінки, які люблять лише свою дитину (часто одну), це чайлдфрі, у яких раптом змінилися плани, але не змінився підхід до дітей? Тепер вони вважають, що зробили послугу суспільству, внесли, хоч і під тиском, свою лепту у вирішення демографічної кризи, і тепер уже «відчепіться від мене всі».
Так, вона любить лише свою дитину. Інші слиняві, галасливі та зле виховані діти її не цікавлять, вони її дратують і взагалі їм не місце у громадському просторі. І нехай їхні батьки також сидять із ними вдома. Їхні друзі — це здебільшого бездітні пари, завдяки яким легше зберігати ілюзію, що з народженням дитини у житті нічого не змінилося. Дитина ніби є, але ніби й ні, бо вона «добре вихована»: не галасує, не говорить, поки її не запитають, а якщо спитають, тоді відповідає повними поширеними реченнями, відвідує усі можливі гуртки, грає на кількох музичних інструментах, вміє попроситися до туалету кількома різними мовами, не стрибає (хіба що бере «висоту» на змаганнях) і не бігає (хіба що це марафон на вулицях Нью-Йорка). Її видно, але не чути. Не те що чужих дітей — їх і видно, й чути, і вони скрізь, і це просто неможливо…
Мабуть, психологи мають цьому якесь пояснення; я навіть спершу хотіла заґуґлити, але раптом «відхотіла». Навряд чи в добу суцільного морального релятивізму та ситуаційної моралі знайдене пояснення буде адекватним. Тому психологію — набік. Буду думати, як «я ж мати».
У нас троє дітей. Для багатьох — це більш ніж достатньо, щоб раз і назавжди втратити симпатію до дітей загалом, але в сусідів — четверо, і наші діти систематично «кочують» від нас до них. І це круто! Адже немає чужих дітей, і хоч ця заїжджена фраза також уже багатьом набридла, проте я вам скажу — це правда. Діти не можуть бути нічиїми. Якщо ми не любимо дітей, якщо ми до них байдужі, тоді це означає, що з нами, дорослими, щось не так.
І коли я кажу про любов, то маю на увазі не солодкі «сюсі-пусі» і різні інші «няшні мімішності». Ні! Я про те, що ми, дорослі, несемо відповідальність за дітей, навіть за тих, повз яких проходимо на вулиці, за тих, що намагаються купити сигарети й алкоголь у кіоску, які бавляться у невідповідних місцях, наражаючи себе на небезпеку, яких б’ють їхні однокласники, — і навіть за тих, хто б’є однокласників. За всіх і кожного: за сироту і мажора, за двієчника і за переможця олімпіад… Ці сьогодні «чужі» діти, які вас дратують, завтра будуть дорослими, з якими вашим безцінним, улюбленим, найкращим у світі дітям доведеться жити в одній країні. Сьогодні своєю байдужістю, своїм цинізмом та егоїзмом ви руйнуєте безпечне і комфортне майбутнє — наше з вами і наших із вами дітей.
То, може, таки варто любити також і чужих дітей? Простими вчинками: відкритими дверима наших помешкань для друзів наших дітей, щирою усмішкою, наклеєним лейкопластирем на розбите колінко, гарячим супом на обід (ви ж маєте пам’ятати зі свого дитинства, що у сусідів поїсти смачніше, ніж вдома). Зробіть для чиєїсь дитини добро, а хтось зробить добро для вашої. Пройдуть роки — і все це принесе плоди: виростуть добрі та відкриті люди. Хіба це не варте хоч краплі зусиль?
Якщо ви кажете, що любите свою дитину, але вас дратують чужі, то, може, справа не у тому, що ваша дитина така супер, а чужа така не дуже супер. Може, справа в вас? Подумайте про це.
фінансово.
Щиро дякуємо!
