Як переживати час жалоби

Існують п’ять фаз переживання втрати. Сьогодні про них багато хто знає завдяки популярним статтям із психології. Поговоримо про них детальніше.

Мій тато помер, коли мені був 21. Він мав хворе серце і перспектива чергового, вже смертельного інфаркту висіла над нашим домом роками, як Дамоклів меч. Зрештою настав день, коли обірвалась волосина, на якому цей меч був підвішений — тато відійшов. Як то сердечники: раптово, без попереджень, хоча ще мить тому був сповнений надії, що і цього разу вислизне з рук смерті.

Він був для мене кимсь дуже важливим. Мої відчуття по його смерті ідеально передає фраза з «Почуттів і чуттєвості» Джейн Остін: я почулась мов корабель, що втратив якір. На щастя, хтось із моїх знайомих, хто вивчав медицину, мав тоді заняття з психології жалоби і підкинув мені книжку на тему її фаз. Це дозволило мені зрозуміти, що я переживаю. І я хочу цим із вами поділитися.

Шок

Коли я почула в телефоні, що тато в лікарні, це було як обухом по голові. Тупий біль, розлитий у глибині серця. Єдине, до чого я була здатна, це виконувати практичні завдання: спакуватися, купити білет, поїхати додому…

Саме так виглядає перша фаза переживання втрати, тобто шок і заперечення. З розгону ти ще спершу здатен до практичних дій, організації похорону, вирішення питань із паперами. Все відбувається немовби автоматично, в тумані.

Біль уже є але ще не до кінця усвідомлений. Інколи люди мають враження, що їм це все сниться, що померлий живе — зараз вони почують його голос, він повернеться додому, подзвонить. Що сильнішим був зв’язок із померлим і що трагічнішою була його смерть, то довшою і тяжчою буде ця фаза.

Прекрасним, глибоко зворушливим записом цього етапу є книжка К.С. Льюїса «Сум» (A Grief Observed). Це записки автора по смерті його коханої дружини Джой. Простими, але нечувано сильними реченнями ця книжка передає відчуття відходу від самого себе, глибокого розпачу, але нібито без проявів. Я знайшла у ній себе на початку власної жалоби.

Дезорганізація

Після похорону і вирішування житейських справ здається, ніби це вже все. Треба наново впорядкувати свій світ, і навіть відчувається тонке полегшення, що найгірше вже позаду. Однак дедалі виразніше дійсність починає виходити з‑під нашого контролю. Це друга фаза, заперечення, час дезорганізації.

Ми заперечуємо самий факт утрати або відчування суму через неї. Ми стараємося жити, як раніше, але світ довкола нас ніби змовився, щоб ми не забули! Щоразу більше ниточок випадає з рук, щоразу більше справ не вдається, щоразу тяжче утримувати маску на обличчі. До цього всього ми стаємо щоразу менш стійкими до поразок і щоразу сильніше піддаємося розчаруванню та розпачам.

Гнів

Коли ці дві останні ознаки сягають критичної маси, ми входимо у третю фазу — гніву і бунту. З нас виливається злість, вціляючи у нас самих або в наше оточення. Часто ми знаходимо інше обґрунтування і перетворюємося на механізм нищення стосунків, замість того щоб розгледіти справжню причину: незгоду на втрату, бунт щодо відходу.

Депресія

Гнів виснажує. Коли він уже пожере всі наші енергетичні ресурси, ми входимо у найважчий етап, найтемніші години цього досвіду — в депресію.

Кожний переживає її по‑своєму, але найчастіше вона проявляється у відстороненості від оточення, впаданні у внутрішню та зовнішню здерев’янілість. Можуть з’явитися самогубчі думки, страхи, посилення фізичних захворювань або соматизація болів: «ні з того ні з сього» починає боліти хребет, або голова, або з’являються клопоти з травленням чи гормонами.

Ніхто не може нас із цього витягнути, тут потрібна терпеливість, як при кожній ацедії. Однак важливо, щоби хтось нас супроводжував на цьому етапі шляху. Бо це тільки етап, хоч і найгірший, а за кілька кроків долина тьми уже закінчується.

Прийняття (акцептація)

На завершення цього процесу ми входимо в останню стадію переживання жалоби — акцептацію. Повертається мир, насамперед внутрішній. Уже немає відчуття, що живе на вулкані, уже починаєш помічати позитивні сторони життя і нового порядку речей.

Мені у відновленні внутрішньої рівноваги допомогли закриті ігнатіанські реколекції, але це метод не для всіх. Я також знаю тих, хто віднайшов рівновагу, займаючись фізично виснажливими вправами або включаючись у монотонну фізичну працю. Кожен має знайти своє власне розв’язання.

Акцептація не означає, що туга зникає або що сум не повернеться. Мені знадобилося кільканадцять років, аби нарешті роковини татової смерті не були пов’язані з тижнем депресії. Найважливіше — що темінь не повертається, рани вже загоїлися.

Друзі потрібні одразу

Це ще одне, і вельми суттєве, питання. Зазвичай перші роковини чиєїсь смерті стають моментом величезної кризи, іноді більшої, ніж час безпосередньо після відходу. В цей час не слід планувати нічого важливого. Варто дозволити собі посумувати, і варто подбати про те, щоби поруч були друзі та люди, яким ви довіряєте. Дуже добре створити собі на цей час приязне середовище, яке буде своєрідним коконом, що амортизує вашу тугу.

Також варто, щоби ваші близькі, які не беруть участі в цій жалобі, розуміли, що з вами діється. Щоб вони не відвернулися від вас, коли у фазі бунту ви будете, як Халк, нищити все довкола себе, ані коли увійдете в етап Буки, від якої все замерзає довкола. Вам потрібні люди, які за рік, коли ви знову розсиплетеся на шматки, не скажуть, що це вже забагато і досить над собою розчулюватися.

Це той момент у житті, коли при нас залишаються тільки найвірніші. І я вам зичу, щоби їх біля вас не забракло.

Переклад CREDO за: Ельжбета Вятер, dominikanie.pl