Культура

Астрід Ліндґрен: «Бережи мене Бог від Нобелівської премії!»

14 Листопада 2017, 10:31 1171

«Пеппі Довгупанчоху» або «Дітей із Бюллербю» знають у нашому світі чи не всі, малі й дорослі. Але чи всі знають про непросте життя авторки легендарних книжок?

З нагоди 110 річниці з дня народження Астрід Ліндґрен згадаємо деякі моменти її біографії.

Одна з найвідоміших дитячих письменниць усього світу видала понад 30 книжок для дітей: першу — 1944 року, останню — 1981‑го. З‑під її пера вийшли такі уславлені твори, як «Пеппі Довгапанчоха», «Ми всі з Бюллербю», «Еміль із Льоннеберги», «Карлсон, який живе на даху», або ж «Брати Лев’яче Серце».

Її нагородили численними відзнаками й нагородами, зокрема 1958 року вона отримала Медаль ім. Андерсена (найважливіша у світі нагорода за книжки для дітей), 1979 року — Міжнародну літературну нагороду ім. Януша Корчака (за «Братів Лев’яче Серце»), 1993 року її преміювало ЮНЕСКО (International Book Award), а 1978 року вона отримала Орден Усмішки від польських дітей.

Коли розпочалися старання, аби Астрід Ліндґрен нарешті нагородити Нобелівською премією, вона відказала: «Хай Бог боронить мене від Нобелівської премії! Неллі Закс від цього померла і, я переконана, зі мною би сталося те ж саме!»

14 листопада минає 110 років від народження Астрід Ліндґрен: видатної письменниці, знавчині дитячої психіки і потреб малої людини, а насамперед — виняткової жінки, яка вміла тримати дистанцію щодо себе самої і зберігала величезне почуття гумору. Без Астрід Ліндґрен дитяча література не була би такою, як вона є! Однак її шлях до успіху простим не був.

 

Безтурботне дитинство

Астрід прийшла на світ 14 листопада 1907 року в Насі, поблизу Віммербю (що вказане в її життєписі на Вікіпедії), провінція Смоланд, прізвище її батька було Ерікссон, і вона була другою дитиною у простій фермерській сім’ї. Мала щастя виховуватися в домі, сповненому доброзичливості, любові, поваги до людей і тяжкої праці, а насамперед — у домі, де батьки ставилися одне до одного з ніжністю (що у строгій протестантській Швеції на початку ХХ століття зовсім не було звичайним).

По роках вона згадувала: «Ми, діти, звикли бачити нашого тата, який щодня хоч би на хвильку обіймав і пестив нашу маму». Ерікссони послідовно навчали дітей працювати і бути слухняними, проте мали принципово різні стилі виховання. Мама була добра і справедлива, однак при цьому сувора і заклопотана господарством, присвячувала дітям лише необхідну увагу. Батько ж був чулий, люблячий, балував дітей і мав велике почуття гумору. Завдяки такому клімату Астрід разом із трьома іншими дітьми (братом і двома сестрами) мала життя, сповнене почуття безпеки і свободи, що підкреслює словами: «Ми жили в Насі безтурботним життям Бюллербю, загалом абсолютно так, як у книжці про дітей із Бюллербю».

 

Материнство

На жаль, разом із кінцем дитинства закінчилося й безтурботне життя. Коли 1926 року Астрід ледь виповнилося 18, вона завагітніла, а при цьому ще й усвідомила, що з батьком своєї дитини не бажає мати нічого спільного. (Її звів редактор газети, у яку вона дописувала з 16 років.) Для сім’ї Астрід і всього маленького суспільства села то був величезний шок і скандал. Ерікссони тяжко це пережили. «Мої батьки були просто розбиті, але не робили мені страшних докорів. Вони тільки вважали, що як я вже мусила завагітніти, то батьком дитини має стати хтось інший».

Бажаючи зменшити сором для батьків і спокутувати свою провину, Астрід вирішила піти з дому. Виїжджаючи до Стокгольма, вона боялася за майбутнє — своє і дитини, але інакше вчинити не могла. У столиці вона винайняла маленьку кімнатку, пройшла курси стенографії та машинопису і розпочала самостійну працю.

Завдяки допомозі від організації, що підтримувала молодих жінок, Астрід виїхала до Копенгагена, аби там у безпечних обставинах народити дитину. Перед Різдвом 1926 року на світ прийшов Ларс. На жаль, молода мама недовго тішилася своїм сином, бо ж треба було повертатися на роботу в Стокгольмі. Хлопчик залишився в Копенгагені у прийомної матері, яка ним займалася, аж поки Астрід змогла заопікуватися ним самостійно.

 

Туга за дитиною

Астрід провідувала синочка так часто, як лиш могла, а все заощаджене відкладала на залізничні білети. Цей період вона згадувала так: «Ларсу було добре в ті роки. Але мені — ні (…). Я ж мусила жити у Стокгольмі, аби мати його у себе. Пам’ятаю це як часи тяжкого труду, великої бідності й постійної туги за дитиною, яка була так далеко від мене.

Становище Астрід значно поліпшилося, коли вона стала працювати приватною секретаркою в Шведському книжковому управлінні, де її кар’єра почала стрімко розвиватися і молода жінка стала асистенткою редактора у Королівському автомобільному клубі. Її шефом був Стюре Ліндґрен, за якого вона 1931 року вийшла заміж. Подружнє стабільне життя дозволило їй забрати сина до себе. 1934 року Ліндґрени вже мали доньку Карін. Часи бідності й тяжкої праці залишилися в минулому, а Астрід знайшла своє місце на цій землі.

 
Пам’ятник Астрід Ліндґрен роботи Герти Гіллфон біля Каролінської університетської лікарні.

 

«Пеппі Довгапанчоха» — дитячий маніфест

Ще молодою дівчиною Астрід потроху бралася до літературної творчості, однак лише коли згадувала з дітьми власне дитинство, то розохотилася писати всерйоз. 1944 року, на 10‑річчя доньки, вона написала «Пеппі». Видавництво, однак, відхилило рукопис.

У цей час її новелка «У Бріт-Марі легшає на серці» дістала другу премію в конкурсі на дитячу книжку. Це допомогло Астрід не здаватися. Вона вірила, що пригоди Пеппі — хороша і потрібна книжка, тому вирішила її виправити. 1945 року Астрід Ліндґрен знову вислала свій рукопис, цього разу на конкурс книжок для дітей віком 6‑10 років. Думка виявилася слушною, бо пригоди «найсильнішої дівчинки на світі» здобули головну нагороду і були видані. Попри критику, яка полилася на авторку за Пеппі, що стала маніфестом у дитячому русі визволення проти авторитаризму дорослих, Астрід не перестала писати, ба навіть стала творити більше.

 

«Нам всім відомо, що діти, яких б'ють і з якими жорстоко обходяться, і самі будуть бити та жорстоко ставитися до своїх дітей, і тому це зачароване коло мусить бути розірване».
Астрід ЛІндгрен, промова на врученні Премії миру 1978 року.

 

«Я заробила забагато грошей»

Разом із наступними книжками Астрід стала популярною в цілому світі. Її повісті перекладено 85 мовами! Попри славу, вона залишилася скромною людиною з невеликими матеріальними потребами. До кінця життя вона мешкала у тому самому будинку, куди сім’я переселилася в 1940‑х роках. Творчість принесла їй величезні статки, що вона описувала зі страхом: «Грошей заробила стільки, що Боже помилуй, це гірше, ніж будь-коли. Це страхає. Я не хочу мати гроші. На щастя, Стренґ хоче» (міністр фінансів. — Ред.). Астрід ділилася грошима, підтримувала численні харитативні організації, а попри це невпинно стикалася з критикою. Їй було дуже прикро через обмови, бо заробляла вона чесно і сплачувала найвищі податки. Податкова у Швеції, до речі, так само далека від ідеалу, як наша. Наприклад, 1976 року письменниці нарахували податків на 102% від прибутків.

Астрід Ліндґрен померла 8 січня 2002 року, їй було 95 років. До кінця життя вона залишилася скромною, доброю і дотепною «дівчиною з Наса». Коли 1977 року вона приймала титул «Шведка року», то сказала: «Ви нагородили титулом Шведки року особу дуже стару, напівсліпу, напівглуху і геть встрелену. Будьте обережні, щоби це не поширилося!»

Переклад CREDO за матеріалами: Aleteia  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Швеція
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: