«Як така красуня і розумниця може бути сама?», «Жалкуй тепер — з нею жив би, як у казці» — надто часто чує одинак, об’єкт співчуття і сватання. Але нас мільйони. Не журіться!
Одинак — людина, що не перебуває у стосунках. А для когось злосливішого — стара дівка або старий парубок, об’єкт заздрості і співчуття, пліток і повсюдного сватання. Про складність і вади самотнього життя для всіх, хто думає, що вони такі одні‑єдині на світі і втратили надію — дівчата, хлопці, не хнюпте носа!
Бути синглом непросто. Припустімо, що народилися ми для того (принаймні, у більшості випадків), щоб пройти крізь життя пліч‑о‑пліч з іншою людиною. Спочатку треба її хоча б зустріти. Одним вдається це раніше, іншим — пізніше, ще іншим — узагалі не вдається. Така доля! Іноді спокійна, іноді бурхлива, іноді смішна, іноді трагічна. На будь‑який смак. Тож шлях до зустрічі з тією єдиною чи тим єдиним, на жаль, не встелений трояндами. Ласкаво просимо до світу одинаків.
«Як така красуня і розумниця може бути сама?»
«Ой, чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?» Всі, на щастя, живі й здорові, лише надто вже переймаються нами, одинаками, а наша самотність, більше ніж нас самих, позбавляє їх сну. Не тільки батьків, братів, сестер, бабусь і дідусів, тіток і дядьків, але й дальню родину, особливо ту, з якою зустрічаємося декілька разів на рік з нагоди різних сімейних урочистостей.
І як всі не можуть повірити, що «така хороша, гарна і розумна жінка досі сама». Як узагалі це могло статися? Близько 10 років намагаюся знайти ідеальну відповідь на це запитання, але на жаль, досі не знайшла. Ну звідки б я це мала знати?
А на додаток до цих турботливих питань йде наступне у черзі втішання: «Та обов’язково когось знайдеш. На все свій час», або моє улюблене «На кожен товар є свій купець». Іноді доходить і до такого співчуття: «Як ти сама з усім радиш? Що з тобою буде, якщо ніколи нікого не знайдеш? Тобі, мабуть, прикро, що твої сестри вже повиходили заміж?» І тут вислів: «З родиною найкраще живеться на відстані» набуває реального значення…
Сватання одинаків
Продовжуючи тему втручання в життя одинаків, яке чомусь називають піклуванням, не варто забувати про сватання. Так, наприклад, раптом виявляється, що у сусідки прекрасний онук, який шукає собі кандидатку в дружини. І мріє він, щоб після роботи вона зустрічала його в дверях із печеною качкою, яку він просто обожнює. Крім того, щовечора йому потрібно трохи часу і спокою, аби на самоті посмакувати келих коньяку. Ну і ти, звісно ж, не можеш бути посередністю, бо він же моряк. От і починається: чатування родичів у вікні, коли той онук відвідає бабцю, вигадування приводів, на кшталт термінової необхідності позичити склянку цукру і прокльони від усіх членів сім’ї, коли ти протестуєш, що не будеш робити з себе божевільну і тому відмовляєшся від зустрічі. І врешті‑решт знамените: «Шкодуй. А могла б жити як у казці». Тільки в якій?
А ще є знайомі знайомих, які в ході бесіди питають їх, чи не знають вони якоїсь дівчини, адже їхній сорокарічний двоюрідний брат, після того як розбагатів, врешті зрозумів, що настав час для створення сім’ї. Їм одразу спадає на думку ваша особа (адже усі інші вже зайняті). Ловлять тебе ці знайомі знайомих десь у кутку на роботі, оглядають з ніг до голови, і якщо ти підходиш за параметрами, отримуєш честь бути запрошеною на серйозну розмову з найстаршим у родині щодо твого майбутнього з цим кандидатом.
Протягом наступних днів не знатимеш спокою і коли, врешті, твої версії відмовок закінчаться, муситимеш десь ховатися у страху і побоюваннях, що тебе таки колись схоплять… Своєю чергою, через відсутність упевненості, все ж погодишся на участь у «торгах» жінок, як у африканському селі. А твоя сім’я нічого не матиме проти цього. Ну, бо час не стоїть, біологічний годинник цокає, в твоїй ситуації немає чого перебирати, а любов надто переоцінена.
«І щоб, нарешті, вийшла заміж» — тобто час на побажання
Надходить час на твій день народження, іменини, Різдво, інші нагоди, на які люди бажають одне одному «всього найкращого». А ти вже знаєш, що це буде особливо важкий час, і тільки й чекаєш, коли 30 разів протягом дня чутимеш: «Ну, і щоб знайшла собі, врешті, того чоловіка, щоб влаштувала своє життя, щоб народила хоча б одну дитину (бо мабуть, більше вже й не встигнеш?)…»
А ще цей повний невимовного жалю вираз обличчя і промовисті зітхання. Зізнаюся, що не витримала і якось на Святвечір розплакалася, як дитина. До речі, я не знаю, як для вас, але для мене побажання — це ніщо інше, як дорікання моїми вадами, недоліками, які кожному трапляються у житті, під виглядом доброзичливості.
Полювання на холостяка
І коли, врешті-решт, матимеш досить усіх чіплянь, балаканини, сватання і надмірного зацікавлення твоїм емоційним життям, вирішуєш заради спокою докласти усіх можливих зусиль, щоби після зустрічі з тим єдиним таки досягнути життя у вічному щасті, яке так довго на тебе чекало. Можливо, коли збільшиш кількість нагод, щоби з кимось познайомитися (читай: почнеш місію полювання на холостяка), зустрінеш того обіцяного усіма принца з казки.
Але, на жаль, життя — це не казка. Ти гуляєш по всіх цих площах, бульварах, торгових центрах свого міста, в яких імовірність зустрічі з другою половинкою насправді набагато вища, ніж коли обманюватимеш себе, чекаючи, що твій обранець постукає у двері, не гаючи часу, тут‑таки попросить твоєї руки. Не звертаючи, звісно, уваги, що стоїш перед ним у спортивному костюмі, незачесана, без макіяжу, адже якщо щиро покохає, то чому б і не у згаданому спортивному костюмі… (хто з нас про таке не мріє).
І ти гуляєш, читаєш, бігаєш, граєш у волейбол, бадмінтон, а там самі лише пари або батьки з дітьми; відвідуєш ресторани, кав’ярні, а там самі пари і батьки з дітьми, їдеш на море, а там пари і батьки з дітьми; йдеш на нову роботу, а там пари і батьки з дітьми; йдеш на вечірку, а там пари і батьки без дітей (цього разу малята залишилися вдома з бабусями і дідусями).
От тобі добре
Хто з нас, одинаків, не чув цього з уст знайомих, родичів чи когось, хто перебуває у стосунках. «Ото тобі добре: не треба вставати вночі до дітей, не треба готувати, прибирати, робити покупки, гризтися з партнером, чоловіком чи нащадками».
Тільки от мій день розписаний зранку до вечора не розвагами, а такими ж обов’язками, як і у «сімейних». Хіба що дітей заміняють грайливі, особливо поночі, пси, або ж діти сестри, яка так вміло викликає в тобі докори сумління, мовляв у неї стільки всього на плечах, що починаєш переймати на себе ледь не ¾ її обов’язків, аби хоч трохи полегшити їй важку ношу.
І раптом дізнаєшся, що у тебе ідеальне життя. Шкода тільки, що сама якось цього не розгледіла. А коли вже тобі так ідеально ведеться, то, може, візьмеш усі чергування на роботі, які не пасують іншим (читай: усім, у кого власна родина), бо чим би тоді займалася вечорами й у вихідні?
Невже ніхто не бачить, що й ми маємо свої турботи, тільки трохи інакші. Нас же нема кому пригорнути, поцілувати, мотивувати до дій. Нема кому допомогти із покупками, переїздом. Нема кому зателефонувати під час обідньої перерви. Нема кому нас утримувати, якщо раптом втратимо роботу. Ніхто не допоможе нам здійснити таємної мрії. Маємо про все це потурбуватися самі.
Одинаки емоційно незбагненні
Під кінець про те, в чому ми самі винні (аби не було так, ніби весь світ проти нас). На цю хворобу страждають, на мій погляд, переважна більшість одинаків. Адже можна було поводитися зовсім інакше: може, неправильно прочитала сигнали, може, була надто стримана, а треба було поборотися, може, напишеш до нього, і виявиться, що він відчував те саме, лиш не мав відваги зізнатися… (Увага, перевірила: це діє тільки у романтичних комедіях.)
І все одно йому не пишеш, а щоразу, коли бачиш у соціальних мережах його ім’я і прізвище зі статусом «онлайн», починаєш заклинати реальність і подумки благаєш, щоб він написав першим. А між тим зустрічаєш інших чоловіків, але хоча б з ким познайомилася, все одно той не буде таким досконалим, як він; і взагалі, який сенс щось починати, якщо він це ж не ВІН! І знов чекаєш, поки напише.
Провокуєш. То нову світлину виставиш на Фейсбуці (може, «лайкне»); то зміниш статус, що зараз у місті (а раптом кудись запросить); а то візьмеш участь у якомусь заході (може, він теж там буде). Чекаєш, чекаєш, чекаєш — і нічого… Аж поки не найде на тебе прозріння!
Дарма що родичі казали тобі залишити його і себе у спокої. Після кількох років платонічного кохання (і коли вони спливли) усвідомлюєш, що не була закохана у цю людину, а тільки у своє уявлення про неї і що все заздалегідь знала. Якби щось мало з того вийти, то вже давно би вийшло. А п’ять років як і не було. І думаєш собі: чому я була такою дурепою, що я собі думала? А між тим було стільки класних хлопців. Зате стріляний «сингл»!
Так скорочено виглядає життя одинака. Не краще і не гірше від інших, просто відмінне від життя людей у стосунках. Вірю, що кожен з нас зустріне колись свого єдиного/свою єдину. Не зарадять тому ані надмірна турбота рідних, ані сватання, ані навіть найщиріші побажання. Жодні полювання на одинака, жодне повернення у минуле і спогади про давню приязнь чи кохання.
Не допоможуть також дорогоцінні поради, про які я досі не згадувала: на кшталт «треба більше виходити у світ»; «маєш змінитися, трохи схуднути або прибрати на вазі»; «будь відкритішою (або трохи таємничішою)»; «може, у тебе зависокі вимоги»; «краще зареєструйся на сайті знайомств — усі так роблять». Або це модне: «якби я була на твоєму місці…».
Якщо й маєш когось зустріти, то зустрінеш, незалежно від того, що зробиш і за яких обставин. Хай твої очі і серце будуть широко відкриті. А поки що — дбай про себе і радій життю!
фінансово.
Щиро дякуємо!
