Як ми собі уявляємо життя в Назареті? Що Марія вставала вранці й гукала: «Ісусе, Сину Давида! Чого хочеш на сніданок?» — «Вежо зі слонової кості, може, кави?» — «Доме золотий, може, тобі хліба?»
Наше почуття гумору значною мірою залежить від образу Бога, який ми собі створюємо. Якщо ми розглядаємо Бога як володаря, то нема чого дуркувати, бо як влупить блискавкою, то все з землею зрівняє. У фільмі «Страсті» одна сцена справила на мене неймовірне враження, і йдеться зовсім не про образи бичування Ісуса чи коронування терном (хоча очі я заплющував, бо не був спроможний деякі моменти бачити). Мене струсонула сценка, в якій Мати Божа несе мідницю (чи глек із водою), а Господь Ісус підходить до Неї і оббризкує Її.
Киріє елейсон! Обхляпати Матір Ісуса це ж, певно, гріх! Але до кого Ти підеш на сповідь, Ісусе?
І тоді я почав інтенсивно роздумувати. Зрештою, вони жили тридцять літ під одним дахом. Отець Ожеховскі колись сказав таку думку: Назарет був таким домом, де Пресвяті Дари крутилися поміж каструль. Пресвяті Дари напевно діставали шматкою по голові. «Вимітайся звідсіль, не заважай!» — «Але, мамо, я хочу ще крему…» Бо Ісус був в усьому подібний до нас. Окрім гріха.
Не раз, коли входимо до храму, нас захоплює велич образів, інших творів мистецтва, проповіді… Ми автоматично починаємо говорити з ораторською правильністю. Тільки ось це все робить так, що Бог стає великим і… далеким.
Чому такою дивною нам видається сцена з Євангелія від св.Йоана, у якій під час весілля в Кані Галілейській Марія каже, що «вина не мають», на що Ісус відповідає: «Що мені або тобі до цього, жінко?» (чітке відмежування — «то не моя справа». А Марія — своє: «Зробіть усе, що Він вам скаже». (До речі, дехто каже, що Марія у Кані постає в ролі помічниці на кухні. Тільки який кухонний помічник роздає веління слугам? А Марія наказує: зробіть усе, що скаже. Вона не заявляє: «Якби ви були такі ласкаві, коли мій син матиме до вас прохання — будьте так люб’язні, зробіть те, про що він вас попросить». Нічого такого! «Зробіть усе, що Він вам скаже». Веління Марії. Вона не була простою помічницею на кухні, о ні!)
Отож як так сталося, що Ісус спершу каже «яке мені до того діло», а зразу потім робить чудо? У міжлюдському спілкуванні не тільки слова важливі, але важлива також — а може, насамперед — постава, жести, погляди, міміка, про які св.Йоан не згадує. Ісус із Марією напевно мали свої «коди» у спілкуванні, свої комунікаційні скорочення. Євангеліст (ну, на жаль) не залишив нам фотографії, як саме Ісус дивився на Марію, як Марія поглядала на свого сина, коли казала, що молодята вина не мають. Як вони дивилися одне на одного. У кожній сім’ї є такі свої «комунікаційні коди».
Прийшов я якось із візитом в одну хату. «Ви бачили шлюбні фото нашої доньки?» — питає хазяйка. — Ні, не бачив. — «Слухай, Кшиштофе, — звертається вона до чоловіка, — йди там на кухню і з тієї шухляди зі знадобичками принеси альбом». — Перепрошую, з якої шухляди? — спитав я хазяйку. — «За знадобичками, — відповідає вона, ніби ніде й нічого. — А у вас, отче, немає такої шухляди? То така шухляда, де лежить все, що може знадобитися. Корок, гумка, олівець, паперова торбинка, трамвайний білет…»
Ну, звісно, я таку шухлядку маю, ось тільки мені ніколи на думку не спадало так її назвати. Святе Сімейство теж мало свої коди. Достатньо було, що вони дивилися одне на одного і бачили більше, ніж якби усе це пояснювали словами…
З книжки «Весело про Церкву» о.Петра Павлюкевича і о.Богдана Ковальського
фінансово.
Щиро дякуємо!
