Кузен поета згадував його як дивака, який підходив до гостей привітатися, а потім ішов у свій куток. Однак усе це не мало значення, коли його слухали або читали. Тоді чітко ставало видно видатну особистість.
Отець Ян — «фахівець із журби та смутків»
Певна доза суму є невід’ємним елементом християнства. «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться», — сказав Господь у Нагірній проповіді. Однак ми, прості смертні, часто втікаємо від цього почуття, сприймаючи його як ознаку слабкості. Називаємо його меланхолією, ностальгією, нудою. Це такий стан, коли душа болить. І хоч таке трапляється з кожним, прийняти нам це важко. А шкода — бо, відкинутий і заперечений, сум нагромаджується, а з часом може навіть переродитися в депресію.
Знаєте, від кого можна вчитися бути «тимчасовим» сумувальником? Звісно, від о.Яна Твардовського, який «довіряв Богові, наче дитина». В його поезії знайдемо безліч великих і малих зітхань, які — оце новина! — людині потрібні.
Сум — це людське
Сум, а чому — не знати
звідки, як і як довго
чекання згори донизу
і з долини на гору (…)
сум і повна невіра
що прийде, що промине
Господь Ісус теж відчував смуток. Ніщо людське Йому не було чужим, отже… ми теж не повинні соромитися цієї емоції. Замість придушувати її в собі — дозвольмо собі її відчути. Не вийде вдавати, ніби немає страждання, болю, розпачу. Поезія о.Яна Твардовського виражає всі ці темні, болісні стани і досвід, із якими важко дати собі раду. Як написала Гелена Заворська, «творчість цього священника є своєрідною школою почуттів». Життєпис о.Яна далекий від голлівудської солодкості, однак і це було Господу Богу для чогось потрібне!
2005 року, на урочистому святкуванні дня народження, журналісти запитали о.Твардовського:
— Вас це радує?
— Ні, — відказав він, — але я прикинуся!
Колись давно, або Кілька слів про Яся
Бувши малим хлопцем, він не боявся почуттів. Читав чи не все, що потрапляло до рук. Терпіти не міг жорстоких казок братів Грімм, зате захоплювався Андерсеном і незмінно зворушувався, читаючи про смерть дівчинки з сірниками. В дорослому віці говорив про себе, що був відстороненим, сумним і тихим хлопцем. Додавав, що трагізм людського життя йому було дано відчути лиш тоді, коли він почав мислити, дозрівати і помічати повторюваність людського існування: «день кожний проходить, минає».
Він був приймачем вражень, а не їх транслятором. Завжди тихий і замкнутий у собі. Ностальгійно стежив за реальністю з позиції спостерігача. Кузен поета згадував його як дивака, який підходив до гостей привітатися, а потім ішов у свій куток. Був відсторонений. Про нього говорили: невдаха.
«Людина, вроджений дезертир»
«І, роздумуючи, я віддаляюсь від себе, від свого світу. Для чого? Певно, для того, щоб дістатися чогось ширшого, загальнішого, чогось, що всі приховують у глибині своїх душ…»
Хіба молодому поетові йшлося про сум? Приятель із часів молодості згадує його як трохи дивну постать, «контрастовану» — що, однак, втрачало значення, коли його слухали або читали. Тоді в усьому цьому виразно відчувалася видатна особистість.
Шукаю того що згубилося
що в Тебе згубилося, Господи
зірки з місця не зрушились
адрес своїх не змінили
старосвітський місяць лишився, як був
хоча вже й підтоптаний
…вітер крутиться довкола себе, такий потрібний, що аж безпорадний
гусак ховає голову під крило…
якщо мурашки згубляться, то самі й знайдуться
бо мурашник завжди від стовбура на південь
тільки людина в Тебе постійно губиться
вроджений дезертир
У роки війни Ян Твардовський мав постійне відчуття катаклізму. Він боявся смерті. «Думка про неї розбудила мене духовно, а водночас віддалила від бажання мати дім». Коли його доля переплелася з війною, він писав: «Під час Варшавського повстання я почувався як Попелюшка, втягнута вихором подій».
«Чалапаю світом тяжкий, як слон»
Після війни, призначений душпастирювати в завіслянську парафію Варшави, на Саську Кемпу, о.Ян страждав від депресії. Йому там ніщо не подобалося. У щоденнику він писав, що храм йому здається суворим, він не відчуває доброзичливості від вірних, а контакт із ними визначав як «холодну пустку». Під кінець жовтня 1957 року о.Твардовський занотував, що просить Отця вилікувати його від страху простору. Він молився і жертвував свої страждання Богу як покуту за гріхи найгірших грішників парафії.
Мурашко, що не виросла за століття
нічний метелику від лампи до лампи
навпрямки і навпростець
світлячку, що підморгуєш, невідомий і нечужий
…важко неважка
весело байдужа
божа корівко, над якою замислився би
навіть папа, підперши щоку рукою
Я чалапаю світом важко, неначе слон
такий здоровезний, що ніц не розумію
думаю, як схилити коліна
і не задерти носа догори
Коли він виголошував проповіді як ректор у храмі сестер-візиток, його було ледве чути. Отець Ян не мав дару виступів і часто цим переймався. «Я бурмотів попід носом. Не вдався я Господу Богу, тут, у цьому храмі… Після таких великих проповідників. Де мені до красномовності о.Зєї, де мені до Бронека Бозовського. Я бурмило!»
Під кінець життя
Отець Ян любив прогулюватися цвинтарем на варшавських Повонзках. Він ходив туди не щоб «почути спів вільги чи побачити, як тещі з зятями заростають плющем». «Ходжу, дивуюся, думаю — промовчую — скільки померло молодших за мене», — писав він.
Під кінець життя він сильно страждав. А коли запитував, «чому», — знайомий нагадував йому слова з Євантелія, про те, що Господь Ісус просив Отця забрати в Нього чашу страждання, а як це було неможливим, то сказав: «Нехай буде воля Твоя!» На це о.Ян Твардовський усміхався: «Воля Твоя. Воля Господа. Ти влучив у те, що мені потрібне».
Так зайнявся собою, аж чекав, щоб ніхто не прийшов
завжди просив тільки про один білет — для себе
навіть снів не було
бо спиться для себе, а сни то маєш для інших
якщо плакав — то непрофесійно
бо для плачу потрібні два серця
захищав Бога так ревно, що людині дав в морду
…приготував собі однокімнатку на кладовищі
і взагалі забув, що до неба йдуть парами
а не чергою
і навіть янгол тихенько збоку стоїть не один
Небагато було йому потрібне у житті. Ходив убраний у стару зношену сутану, стоптані черевики. Тільки до труни його взули в нову пару. А ті старі, розтягнуті й бридкі, залишилися попід ліжком. Точнісінько так, як він сам писав: «Спішімо любити людей, бо так швидко відходять. Залишаються після них черевики і мовчазний телефон»…
Отець Ян Твардовський створив у поезії «нову мову віри». Замість теологічного підходу він пропонував віри з дитячим упованням. У його віршах, парадоксально, так само важливою є радісна згода на самотність і страждання. Ці емоції вписані в порядок світу і дозволяють людині стати «прозорою», відкритою на діяння Бога.
Ще кілька слів
Після смутку приходить радість. Цитуючи о.Яна — треба час від часу усміхатися, навіть до «пристаркуватої сльози, що сушиться на конфесіоналі». А зрештою — «Бог винайшов гумор, щоб уберегти ніжність».
Він сам рідко всміхався, але коли вже сміявся, то реготав цілим собою. Коли боявся — молився Розарій: «на кожній зернинці кажу тільки: Ти є, Ти є, Ти є… і так тримаю Бога за руку».
Шукав я Бога в книжках
через чудо недомовок про себе самого
через чесноти гарячі й холодні
в темному вікні, де місяць вдає невинного
а повінчав стільки дурних
в саду, де гайворон бродив, як розтяпа
в полі, де в липні збіжжя твердіє і жовкне
за заступництвом аскета, який ніколи не їв
а тому молився тільки перед гризотою і після гризоти
в храмі, як нікого не було
І раптом прийшов нежданий
як журавлина по перших морозах
з серцем поміж однією рукою і другою
І сказав
чого ти Мене шукаєш
інколи треба просто почекати
***
Ян Твардовський — священник і душпастир, поет, прозаїк. Народився 1 червня 1915 року у Варшаві, помер 18 січня 2006 року там само. Найпопулярніший польський релігійний поет, чий феномен виходить поза межі літератури — його вірші й проза стали посланням і порадниками доброго життя.
Переклад CREDO за: Катажина Камінська, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
