Перфекціонізм, схоже, — це найвитонченіша форма лінощів.
Усе, за що я беруся, має бути ідеальним. Інакше є не варто за це братися! А оскільки, знаючи свої можливості, я розумію, що діло певно не буде досконале, то краще його не розпочинати. Ну бо чого потім соромитися? І остаточно пи виборі «все або нічого» найчастіше залишається «нічого».
Подібно може бути і з моїми стараннями приготуватися до Свят. Якщо в Попільну Середу я впав у сорокаденний сон (таку собі духовну летаргію) — не мав жодних постанов, не взявся постувати, не був на реколекціях, не слухав конференцій навіть по інтернету, про Хресну Дорогу то тільки чув… — ну то може вже краще не дуріти, не рвати жили, бо й так уже запізно, шанси втрачено, і взагалі жодних сенсацій під час Тридіуму сподіватися не варто. Може, краще знову впасти у безпечну летаргію і спокійно дочекатися наступного року. Може, тоді мені більше захочеться… Може, тоді я приготуюся так, як належить (тобто ідеально). Може, тоді вдасться.
А зараз? Ну, зараз залишається безпечне, невимогливе «нічого».
Чи не змінити підходу? Може, поміж «усе» та «нічого» ще є місце на «стільки, скільки зможу»? Чине варто прийняти власну недосконалість, визнати свою мілкість, втрачений час і можливості — і ось таким голим, неприкритим, безборонним, трохи засоромленим встати і ще зробити те, що вдасться?
Хіба Ісус не перемінив воду у вино? Хіба не помножив хлібів? Хіба Йому не вистачить віри, як зернятка гірчиці? Чи Він заслабкий, аби використати те, що ти маєш?
Принеси, що маєш, — а решту залиш Йому.
Тільки принеси.
фінансово.
Щиро дякуємо!
