Хіба Ісус казав і робив усе, про що пишуть автори Нового Завіту? А якщо ні, тоді для чого їм вкладати слова в Його вуста або придумувати розповіді про Його великі вчинки?
Те ж саме можна запитати про будь-які міжособистісні стосунки. Коли ми зустрічаємося з іншою людиною, то негайно вступаємо в процес інтерпретації. Спочатку шукаємо деякі основні дані, наприклад: ім’я, минуле, інтереси тощо. Але водночас ретельно досліджуємо і оцінюємо як ці дані, так і того, хто їх нам надав. Без цього процесу ми не можемо встановити особисті стосунки.
Однак, якщо ми хочемо познайомитися з цією «справжньою» іншою людиною, то у стосунках настає момент, коли потрібно вийти за межі фактичної інформації і довіритися іншому, повністю поклавшись на нього. Це можна назвати актом віри в найголовнішому і найбільш фундаментальному розумінні цього слова, тобто довірою.
Те, що правдиве в кожних міжлюдських стосунках, також правдиве у наших стосунках із Богом, за умови, що ініціатива, яка уможливлює таку довіру або віру з нашого боку, походить від Бога (отже, ми називаємо віру досвідом благодаті).
Однак це Боже запрошення чекає на нашу людську відповідь. Коли ми відповідаємо — чи щодо інших людей, чи щодо Бога, — процес інтерпретації триває, тому що інакше ми ніколи б не поглибили цих стосунків і не розвивали б їх.
Одним словом, наш основний стосунок до Бога, якого ми знаємо в Ісусі Христі, — це стосунок віри. Це один «справжній» Ісус. Однак, як і в будь-яких міжособистісних відносинах, такий досвід віри порушує всі можливі питання: історичні, психологічні, теологічні, особисті тощо.
Такі питання не тільки добрі й виправдані; вони необхідні, якщо ми хочемо зростати і дозрівати в нашій вірі.
Але чому Бог не владнав це: наприклад, чому Біблію написав не Ісус, а Його учні?
Відповідь на це запитання має бути на двох рівнях: по-перше, щодо характеру християнства, по-друге, щодо характеру Біблії. Християнство, на відміну від ісламу, — не релігія книги. Це релігія, зосереджена на особистих стосунках. Достатньо прочитати Євангеліє від св. Йоана, щоби побачити це.
Що важливо в Євангелії від св. Йоана, — це постійне нагадування про особисті стосунки Ісуса з Отцем (як у Йн1,18, де Ісус зображений як Той, Хто завжди існує в лоні Отця) і Його запрошення щодо нас увійти в такі ж стосунки через силу Святого Духа (як у Йн 13,23, де учень, якого любив Ісус, спочиває на грудях Ісуса).
Незалежно від того, чи все в Євангелії від св. Йоана — історичний факт, чи ні, воно безумовно передає сутність християнства: через віру ми включені в особисті стосунки з Богом у Трійці Єдиним, які мають вічні наслідки. Цей Бог — живий, діяльний і присутній в наших серцях і в самому центрі всіх наших людських стосунків. Це Бог, якого ми прославляємо в особі Ісуса.
Святе Письмо в цілому, як і Євангеліє від св. Йоана зокрема, — це письмове свідчення або доказ цих динамічних стосунків. Усе Писання свідчить про щось первісне і надфундаментальне, а саме: «Бога живих» (Мк 12,27), який постійно піднімає нас до нового життя в досвіді хвали і поклоніння у впільноті, слухання і проголошення, ламання і ділення, годування і одягання.
Біблія була написана на тлі саме такого досвіду і стає в нашому житті плідною, коли ми натхнені йти і робити те ж саме. Отже, Бог не міг цього залагодити. Бог, який об’явився в Ісусі, пропонує нам запрошення до життя, але ми маємо відповісти вірою і взяти на себе відповідальність, приймаючи шлях Ісуса як свій.
Отже, чи казав і робив Ісус усе, про що пишуть автори Нового Завіту?
Це запитання повертає нас до проблеми «справжнього» Ісуса. Корисно розрізняти три можливих значення цього терміну. По-перше, існує Ісус, який насправді казав і робив певні речі у чітко визначених обставинах. До цього Ісуса ми не маємо доступу, бо Він сам нічого не написав, а Євангеліє — не біографія в сучасному розумінні збирання і зберігання конкретної інформації.
По-друге, існує «історичний» Ісус, тобто Ісус, якого можна реконструювати методами критичного історичного дослідження. Наш доступ до цього Ісуса обмежений, але важливий. Через критичний аналіз ми можемо вивчити певні характерні способи Його вчинків і мови, такі як проголошення Божого Царства притчами і виявлення присутності Царства через їжу і пиття зі збирачами податків і грішниками.
Така реконструкція багато в чому залежить від спогадів перших християнських спільнот. Як і у випадку будь-якої великої історичної фігури — Сократа, Лінкольна чи Кеннеді, — така пам’ять має підставу в історичній реальності, але це досить вибірково і зазвичай фокусується на «пам’ятних моментах», виключаючи тим самим (або як забуті, або як начебто незначні) конкретні деталі, такі як точний час або місце конкретної події.
Багато євангельських матеріалів, безумовно, залежали від цього виду вибіркової пам’яті. Спільнота, зібрана на молитві, згадує пам’ятні моменти: вплив, який мав Ісус, різкість Його слів і приголомшливу силу Його вчинків; згадує, а також прикрашає і розвиває, як і всі хороші оповідачі, щоби виявити глибшу правду, яка міститься в них.
Нарешті, існує біблійний Христос: той, хто проголошується та інтерпретується цитатами зі Старого Завіту, через теологічні роздуми над Його значенням і насамперед через постійне переживання Його присутності в силі Духа.
Це останнє — найважливіше для розуміння того, що робили автори Нового Завіту. Так само, як у Старому Завіті були пророки, натхненні Святим Духом, які могли сказати: «Так говорить Господь…», так і в ранніх християнських спільнотах були пророки, які постали в громаді й проголошували слово воскреслого Ісуса. Щодо натхнення, ми насамперед маємо справу зі спільнотою, зібраною силою Святого Духа. Написаний текст залежить від цього фундаментального досвіду живого голосу воскреслого Ісуса, і водночас його відображає.
фінансово.
Щиро дякуємо!
