Сьогодні, 14 жовтня 2018 року, Святіший Отець Франциск проголосить святими папу Павла VI — одного зі своїх попередників на Апостольському престолі, та єпископа Оскара Арнульфо Ромеро, убитого на молитві.
За цієї нагоди пропонуємо вам статтю історика Роберто Мороццо, співробітника комісії з канонізації монсеньйора Ромеро, автора його офіційної біографії.
Стосунки між Ромеро і Павлом VI жодною мірою не були формальними. Ромеро довіряв Павлу VI, а папа його захищав. У Римі не бракувало чуток та негативної інформації щодо архієпископа Сан-Сальвадора. Його звинувачували в тому, що він був комуністом, єретиком, навіть розумово хворим. Родини сальвадорської олігархії, представники військового режиму, ворожі церковні кола ганьбили архієпископа, який наважувався вимагати соціальної справедливості й робив це з авторитетом, ніколи раніше не баченим у Сальвадорі. Народ був зачарований пастирським запалом Ромеро, його пристрасною проповіддю, його відважністю, гідною пророка.
Із Павлом VI єпископ Ромеро познайомився особисто 1975 року, коли був ординарієм периферійної дієцезії Сантьяґо-де-Марія. Він зустрічався з папою кілька разів також і коли вже став архієпископом. У березні 1977 року, щойно прийнявши кафедру Сан-Сальвадора, Ромеро зустрівся з урядом, який блокував розслідування вбивство його близького друга — Рутіліо Ґранде, священика, який жив у бідності серед бідних селян. Протест Ромеро, висловлений під час Святої Меси в кафедральному соборі Сан-Сальвадора, де зібралося 100 тисяч вірних, не дістав схвалення нунція, який намагався підтримувати добрі стосунки з владою. Ромеро негайно вирушив до Рима.
Павло VI впізнав його під час традиційної загальної аудієнції в середу та захотів прийняти його. Папа висловив свою братерську підтримку, якої Ромеро потребував: «¡Ánimos, usted es el que manda!» (Сміливіше, це ж Ви командуєте!). Інша важлива зустріч між Ромеро та Павлом VI відбулася 21 червня 1978 року, за кілька тижнів до того, як Монтіні [Джованні Монтіні – світське ім’я Папи Павла VI – прим. перекл.] помер.
Це був дуже складний момент для Ромеро, який відчував спротив на батьківщині. Його Церква зазнавала переслідувань. Кілька священиків були вбиті. Архієпископ мав захищатися від наклепників, які намагалися віддалити його від Святого Престолу. Ромеро поїхав до Рима, щоби спростувати негативну інформацію, яка поширювалася про нього.
Зустріч із Павлом VI була дуже зворушливою. Папа, відзначив Ромеро, «не був схематичним, він був насамперед сердечним і щедрим». Монтіні не захотів заглиблюватися в суть сальвадорської животрепетної справи, а натомість заохотив, утішив та підтримав Ромеро, висловивши йому своє розуміння та єдність.
У своїх проповідях архієпископ Ромеро дуже часто посилається на Павла VI. Це була глибока ідентифікація з ним, а не просто данина пошани чинному Папі. З 1963 року Ромеро стежив за кожним вчинком та промовою Павла VI, постійно писав та говорив про нього. Не випадково особисті події в житті Ромеро, здається, повторюють у радості та смутку три великі етапи, на які можна поділити понтифікат Павла VI: етап піднесення під час Собору та великих енциклік, як-от Populorum progressio, впродовж 1960-х років; етап згортання внаслідок звинувачень з боку «лівих» та «правих» першої половини 1970-х («дим Сатани» увійшов до Церкви); етап оновленої публічної присутності та підйому євангелізації між 1974 та 1978 роками, символом якої став Святий ювілейний рік [1975 — прим. перекл.] та енцикліка Evangelii nuntiandi.
Отже, Ромеро у 1960-ті роки сприймає понтифікат Монтіні із запалом внутрішнього навернення та оновлення Церкви: «В голосі Папи є крик надії. Ми живемо в час, коли Церква оновлюється, і не лише через відбудову власного зовнішнього престижу, що нікого не переконує, — але через потужне та відкрите оновлення, яке робить Церкву простішою та більш біблійною». Він відзначає «атмосферу весни, якою всі дихали в цей пособорний час». Ромеро звеличує Павла VI як «папу діалогу», «лідера миру у світі», «паломника дружби народів», «пророка нового розвитку народів та соціальної справедливості», «справжнього адвоката бідних народів перед беззаконням народів могутніх та владних».
На початку 1970-х років, зобов’язаний до бюрократичної, а не пастирської роботи, Ромеро бачить і відчуває дедалі більші труднощі у прийняті Собору, поміж суперечливих почуттів, у пошуку синтезу між старим та новим. Від Павла VI він переймає певне засмучення, заклики не займатися безпідставними інтерпретаціями Собору, не ділити Церкву на угрупування; також він переймає заклики продовжувати процес оновлення та присвячувати себе милосердю. В ці роки Павло VI стає для Ромеро «великим Папою рівноваги».
Згодом, повернувшись до виконання пастирської ролі, Ромеро почувається щасливим присвятити себе євангелізації. Він віднаходить свій орієнтир в енцикліці Evangelii nuntiandi, яка підкреслює радість євангелізації навіть серед сліз, та говорить, серед іншого, про «базові» спільноти, які є вкрай актуальними для Латинської Америки. Завжди посилаючись на Павла VI, Ромеро говорить про «цивілізацію любові». Він популяризує кожний вчинок та промову Папи. Він застерігає тих, хто у сальвадорському суспільстві прагне відповідати силою на насильство, і тому прив’язується до вчення Монтіні «Ні — насильству, так — миру».
У серпні 1978 року один журналіст запитав Ромеро, чи він дотримується теології визволення, і Ромеро відповів, що «так, він підтримує теологію визволення», проте «існує два типи вищезгаданої теології: перший спирається лише на земні речі та прагне негайного вирішення, а другий поширює послання Ісуса, який прийшов узяти на себе гріхи світу». І додає, що сам «спирається на другий тип», наголошуючи, «що його власна теологічна думка ідентична думці Павла VI, яка визначена в енцикліці Evangelii nuntiandi». Ромеро був одним цілим зі вченням пізнього Павла VI. І це не було тільки послідовною відповідністю до його власного єпископського девізу Sentir con la Iglesia [«думати й відчувати з Церквою» — прим. перекл.], це були теплі особисті почуття до того, кого в Римі він вважав своїм батьком і другом.
Переклад Ірини Дробот
фінансово.
Щиро дякуємо!
