Питання: Чому в Католицькій Церкві склалася традиція відзначати 7 і 30 днів після смерті на відміну від православ’я, де прийнято відзначати 9 і 40 днів?
Відповідь: Таїнство Хрещення, тобто народження «від води й від Святого Духа», залучає людину до вічного життя, паростком якого стало воскресіння Ісуса Христа. Цілющий потік, який проходить через життя хрещених, не висихає із завершенням їх земної мандрівки, бо, як свідчить літургія за покійних, «у вірних Твоїх, Господи, життя перетворюється, але не віднімається, і, коли руйнується її земне житло, вона знаходить на небесах обитель вічну». З самого початку існування, визнаючи спілкування всього містичного тіла Христа, «Церква подорожуючих з великою побожністю вшановувала пам’ять покійних, і, оскільки свята й благочестива думка молитися за померлих, щоб вони звільнилися від гріха (пор. 2 Мак 12, 45), вона підносить за них заупокійні молитви».
Насамперед — це Євхаристійна літургія, тобто заупокійна Служба Божа. Євхаристійна Жертва приноситься Церквою за покійних для того, щоб через спілкування всіх членів Тіла Христового одні отримували духовну допомогу, а інші – розраду в надії.
Християнські літургійні молитви за покійних, що беруть початок з найдавніших часів, свідчать про віру в те, що есхатологічна євхаристійна трапеза і є істинний християнський refrigerium, що можна витлумачити як «місце прохолоди й спочинку».
У різні епохи та відповідно до різної культурної та обрядової сприйнятливості сформувалася традиція специфічних днів, в які особливо проявляється молитовна пам’ять про померлих у Христі.
Церква приносить євхаристійну Жертву за покійних не тільки з нагоди поховання, але і в третій, сьомий і тридцятий дні, а також в річницю смерті. Ці дні вказані, наприклад, в Керівництві Італійської єпископської конференції з літургії й народної побожності. У документі підкреслюється, що заупокійна Служба Божа в ці дні є «християнським способом пам’ятати та продовжувати спілкування в Господі з тими, хто вже переступив поріг смерті». 2 листопада Церква завжди звершує Службу Божу за всіх покійних вірних, за них же підносяться молитви Літургії часів. Але і щодня як на Служб Божій, так і на літургії Вечірні, Церква молиться за спочилих, щоб Господь упокоїв їх у Своєму світлі, світі та блаженстві. Так, Друга євхаристійна молитва говорить: «Пам’ятай братів і сестер наших, що померли в надії воскресіння, і всіх спочилих у Твоєму милосерді, і прийми їх у світло лиця Твого».
Звідки ж взялися саме третій, сьомий, тридцятий дні та річниця? Ці часи згадуються в найдавніших літургійних книгах, наприклад, в Геласіанському сакраментарії, який походить з 8 століття, але містить у собі більш ранні літургійні тексти римського обряду. У них пропонується здійснювати пам’ять про померлого на третій і сьомий день і в річницю смерті.
Помісні Церкви знали й інші встановлені дні для поминання покійних, про що свідчить, наприклад, похвальне слово святого Амвросія, вимовлене на сороковий день з дня смерті Феодосія. Він каже, що одні дотримуються третього і тридцятого дня, а інші – сьомого і сорокового.
Згідно з Апостольськими постановами (IV століття), на Сході було прийнято поминати покійного на третій, дев’ятий і сороковий день з моменту смерті. В основу такого хронологічного порядку, який сходить до вавилонських астрологічних концепцій, лягло переконання, що душа блукає біля тіла покійного протягом трьох або дев’яти днів після смерті, поступово віддаляючись від нього аж до сорокового дня, коли нарешті вона відходить до своєї остаточної участі. Такі ідеї проникли в грецькі та римські язичницькі звичаї. Так, римляни приносили похоронні пожертви в дев’ятий день (новендіале).
У християнському Римі й в християнській Африці традиційними днями поминання стали третій день, сьомий і тридцятий. Ця традиція ґрунтувалася на Святому Письмі. По-перше, Ісус воскрес з гробу на третій день. У Старому Завіті також є згадка про певні дні поминання: Йосип дотримувався семиденного трауру по покійному батькові Якову, про що йдеться в Книзі Буття (50). У книзі Сираха теж згадується про звичай плакати над покійним сім днів (Сир 22). Число «сім» пов’язане з суботнім відпочинком, що символізує також спочинок тих, що відійшли в інший світ (про це є згадки у святого Августина); Аарона та Мойсея народ оплакував тридцять днів. Саме навколо цих біблійних згадок сформувалася літургійна традиція поминання покійних, причому для різних категорій покійних були встановлені різні дні поминання. Так, згідно Геласіанському сакраментарію, за ченців служили заупокійну Службу Божу на третій, сьомий, дев’ятий і тридцятий день, а за іншими джерелами – тільки в день поховання і в третій день; за доброчесного мирянина служили Службу Божу на третій день, а іноді також в дев’ятий і тридцятий, а от за грішника, який розкаявся – або в тридцятий, або в сьомий день, причому його рідні повинні були дотримуватися семиденного посту.
Особливе значення завжди мало євхаристійне поминання покійних в річницю смерті або в річницю поховання. У той час як язичники святкували день народження покійного (dies natalis), для християн цим днем – dies natalis – було народження у Христі, яке і зазначалося літургійно. Про це говорить Тертуліан: «Oblationes pro defunctis, pro natalicis, annua die facimus». Про те ж свідчить святий Амвросій.
Крім процитованого нами Геласіанського сакраментарія, третій, сьомий, тридцятий дні та річниця як дні євхаристійного поминання покійного засвідчені в інших латинських літургійних документах, наприклад, в Додатку до Григоріанського сакраментарія, в Римському Месалі 1570, в Римському Месалі 1962 року.
У сьогоднішньому Римському Месалі відсутня вказівка на певні дні поминання покійного, крім річниці. Однак це не перешкоджає літургічному поминанню згідно помісних звичаїв, які відображаються також у літургійних посібниках єпископських конференцій.
Але в Західній Церкві збереглася і традиція дев’яти днів поминання, яка відноситься до кончини Римського Папи: заупокійні служби за померлого Папу відбуваються протягом дев’яти днів.
Таким чином, традиційні дні поминання в західній Церкві існують в силу літургійної спадкоємності та пояснюються в першу чергу біблійними міркуваннями. Ймовірно, більш глибоке коріння цих традицій та символіки чисел слід шукати в дохристиянських звичаях. У кожному разі, зв’язок поминання покійних в певні дні з якими-небудь уявленнями про стан душі після смерті не є частиною віровчення Католицької Церкви.
Що стосується православного звичаю поминати покійних в певні дні, то, швидше за все, вони мають таке ж походження, хоча, як ми бачимо, на Сході традиція склалася трохи інакше. Пояснюючи традицію дев’яти та сорока днів, православні священнослужителі призводять одкровення, дане святому Макарію Олександрійському. Згідно з цим одкровення, «коли в третій день буває в Церкві приношення, то душа померлого одержує від ангела, що стереже її, полегшення в скорботі». У цьому свідоцтві докладно описується стан душі протягом певного числа днів після смерті. На дев’ятий день, згідно з цим одкровення, душа після поклоніння Богові та споглядання раю відправляється в пекло, де їй показують муки, уготовані для нечестивих. Душа залишається там ще тридцять днів, а на сороковий день Суддя визначає їй відповідне місце. «Отже, правильно поступає Церква, роблячи поминання про покійних», — підсумовує святий Макарій Олександрійський.
Згідно з католицьким віровченням, викладеному в Катехизмі Католицької Церкви на основі Святого Письма та багатовікового учительства Церкви, душа отримує відплату в момент смерті. Суть цього приватного суду над померлим — «у співвіднесенні його до Христа, або через очищення, або через безпосередній вступ у вічну радість, або через негайне прокляття навіки» (1022). Таким чином, немає ніяких підстав вважати, що існують чітко регламентовані відрізки часу, протягом яких душа блукає поблизу тіла або ж перебуває після розлучення з тілом в якомусь невизначеному стані.
Переклад: Католицький Оглядач
На питання читачів відповідає: Vatican News
фінансово.
Щиро дякуємо!
