Що таке «Причастя на дорогу»?

Польський домініканець о.Адам Шустак розповідає, що таке віатик — особливий вид Святого Причастя.

— Коли говориться про Таїнство Помазання хворих, його нерідко досі називають «останнім помазанням». Таке мислення погане. Це зовсім не «останнє таїнство християнства», це не завершення життя, не відпровадження людини по той бік. Таїнство Єлеопомазання — це таїнство зцілення та зміцнення.

Натомість у Церкві є таке особливе таїнство — точніше кажучи, форма цього таїнства, — що насправді призначене для людей, які помирають, для тих, хто відходить із цього світу. Я б хотів про це поговорити, показати його історію, а також заохотити, бо це щось дуже і дуже красиве.

Називається це «Причастям на дорогу». Сьогодні так уже не кажуть, але я спеціально використав це визначення, бо більшість уже не розуміє, про що йдеться. Це так званий віатик. І якщо ми говоримо про таїнство, яке в Церкві уділяється саме помираючим, — то ним є зовсім не «останнє помазання», ним є віатик.

Віатик — це особливий вид Святого Причастя, тобто це звичайне Святе Причастя, але воно має специфічне духовне значення. Назва його взялася з латинського виразу in viam, тобто «на дорогу». Це Причастя, яке приймають у час смерті, в останній момент життя або в його завершальні години, перед відходом із цього світу, і воно має бути духовним «помостом» по той бік життя.

Традиція віатика в Церкві — дуже стара. Перші усталення Соборів щодо цього маємо вже в ІІІ-IV століттях: Нікейський, Картахенський Собор. Вони немовби «наказують» християнам, щоби в останню годину, безпосередньо перед смертю, приймали Святе Причастя. Це було своєрідною заповіддю: що це треба, що обов’язково перед смертю християнин має причаститися.

Ця традиція налічує не всі дві тисячі років, але майже стільки, бо разом із розвитком розуміння Євхаристії з’явилась також ідея віатика. Із нею було пов’язано чимало традицій, нині неактуальних, але, на мій погляд, дуже красивих. Оскільки віатик уділяється в годину смерті, то приймають його в ліжку, «на смертному ложі». Але був такий час у Церкві, коли панувало переконання, що його потрібно приймати безпосередньо при вівтарі. І помираючих вносили до храму просто з ліжками, ложами, клали їх біля вівтаря, і з цього вівтаря вони приймали своє останнє Причастя. Потім від цього відмовилися — бо побоювалися, що можна не встигнути принести людину до храму, якщо вона вже помирає. Це зрозуміло, хоча трохи шкода, що нині хворих не приносять до вівтаря, щоб вони там, біля самого вівтаря, помирали, віддаючи себе в руки Отця. Тепер людей причащають удома, чи по лікарнях, чи там, де помираючий відходить із цього світу.

Був також такий давній звичай з давніх літ, який зараз повністю зник, бо вже не маємо таких суспільних класів: коли лицар помирав на полі битви й не було поруч жодного священика, то йому вкладали в рота трохи соломи або трави, і вони з цим у вустах помирали. Це мало бути знаком, що вони сильно прагнули прийняти віатик. Заодно це мало бути знаком для священика, який міг би з’явитися на полі битви або вже після закінчення бою: якщо поранені ще жили, то їм уділяли Пресвяте Таїнство. Якщо ж вони вже були мертві, це було знаком, що ця людина дуже хотіла прийняти останнє Причастя. Тобто це те, що ми б сьогодні назвали «духовним Причастям».

Був навіть час, коли так дослівно сприймали цю заповідь про потребу прийняти віатик, аж для причащання чекали на останню хвилину життя, бо йшлося про те, щоб буквально помирати «з Причастям у вустах». Людині клали гостію на язик, і вона, вже не споживаючи її, чекала на смерть. Якщо помирання тривало довго, то їй підкладали потім наступні гостії, щоб тільки це Причастя було постійно в роті, до останнього моменту.

Вочевидь це вже трохи перебільшення; однак ці практики показують, як важливо це було для давніх християн.

Як це виглядає сьогодні? Церква сильно заохочує — у Катехизмі, у Вступі до помазання хворих, — щоби для кожного віруючого, якщо це тільки можливо (якщо хтось не помирає раптово або в умовах неможливості Причастя), зробити можливим прийняття Пресвятого Таїнства. Отож коли хтось в агонії, коли йому залишилося зовсім недовго, то потрібно — і я вас до цього дуже заохочую — подзвонити до священика. Якщо це в лікарні, де є капелан, то викликати капелана, або ж до вашого настоятеля чи вікарія, — і попросити про віатик. Це одна з найпрекрасніших послуг, яку священик може надати вмираючому.

Хто може бути служителем цього таїнства? Насамперед, звісно, священик. У канонправі йдеться головно про настоятеля, але вочевидь це може бути який завгодно священик. Також це таїнство може уділити диякон, а в разі певної потреби та обставин — надзвичайний служитель Євхаристії. Там, де вони є, саме ці визначені миряни часто ходять до хворих і помираючих та уділяють їм віатик.

Найкраще, щоби це був священик, оскільки час помирання нерідко супроводжується сповіддю, а прийняти її може тільки священик. Тому часто до помираючих кличуть священика, він сповідає людину з цілого життя, уділяє так звану генеральну абсолюцію, тобто відпущення усіх гріхів за всі життя людини, і вділяє їй віатик — «поживу на дорогу».

Це пов’язане з дуже красивим образом священика, який іде, несучи Пресвяті Дари. Вочевидь зараз частіше їде автомобілем… Це взялося з того, що колись люди, вирушаючи в далеку подорож (також і миряни), мали на грудях маленьку коробочку, вона називалася filakterion. У філактеріоні брали з собою Святе Причастя. Туди ж часто вкладали записані фрагменти зі Святого Письма. І так вирушали в мандрівку. Тому що якби їм у дорозі випала смерть, вони би могли прийняти Пресвяті Дари! Зараз священик, коли йде до хворого, то несе в «бурсі» — нагрудній сумочці — посудинку з Тілом Христовим. І я вас заохочую: коли побачите десь священика, який, вбраний у комжу, часто зі стулою, йде з Господом Ісусом на грудях, — схиліть коліна. Був такий прекрасний звичай, що перед священиком, який несе Святе Причастя, ставали навколішки. Це, звісно, не означає клякнути перед священиком — це означає схилити коліна перед Господом Ісусом, якого священик несе.

Нині це виглядає інакше, бо священики теж їздять автомобілями, нема такого розпізнання. Однак коли такий священик входить у дім, то варто повернути цей чомусь забутий звичай: вклякаймо перед Господом Ісусом, навіть якщо це відбувається на вулиці. Це є сповіданням віри, а також відданням шани Господу.

Віатик — це «нормальне» Причастя, отож його можна приймати не один раз. У тому розумінні, що агонія може тривати довго, або, скажімо, хтось уже помирав, але раптом йому трохи покращало. Якщо агонія триває навіть кілька днів, то можна щодня просити священика, щоби прийшов і вділив віатик, аж доки врешті настане та остання мить.

Як приготуватися? Якщо це відбувається вдома, то треба підготувати маленький столик із гарним обрусом, поставити дві свічки і хрест, а також наготувати свячену воду, як маєте її вдома. Дуже часто священик виконує також окроплення свяченою водою. Нічого більше — тільки підготування місця, на якому Господь Ісус може гідно перебувати певний час.

Моя заохота — щоб узагалі це пам’ятати, бо я маю враження, що нині так багато людей відходять із цього світу, навіть не подумавши покликати священика. Пам’ятайте про це. Якщо ваші батьки, дідусі відходять, або ви когось супроводжуєте у смерті, — покличте священика з віатиком.

Господь Ісус сказав: хто споживає Моє Тіло і п’є Мою Кров, той має в собі життя вічне. Тобто те, що ми даємо людині безпосередньо перед смертю, це вбезпечення її від того, щоб вона насправді не померла. Людина помре фізично, але її серце, її душа не помруть. А ми забезпечуємо її чимсь безсмертним: людина — смертна, але Господь Ісус — завжди живий, безсмертний. І це безсмертне перенесе людину через смерть. І як хтось прийняв останнє Причастя — можете бути певні, що він не загубиться по той бік, не заблукає в якісь пекельні місця, дійде до Неба. Може, муситиме пройти через Чистилище, бо йому є що виправляти, — але він напевно потрапить до Неба. Бо в ньому є частка Живого Ісуса, якого неможливо знищити, неможливо вкинути Його в пекло. Він із цього пекла виходить через три дні… Його не вийде спинити.

Віатик — прекрасна давня традиція, «Причастя на дорогу», ну бо ще маєш перед собою шмат дороги, мусиш пройти через смерть — найдивніша дорога на світі. На цю дорогу отримуєш щось, що тебе через неї перенесе, щоб ти міг жити. Отож коли будете супроводжувати когось у смерті — кличте священика і просіть про віатик, бо тому, хто вмирає, ви не можете дати нічого кращого, нічого прекраснішого, ніякого більшого дару, ніж забезпечити їх на дорогу Хлібом Життя.

Джерело: Langusta na palmie