Із двох наречених одна особа дістала розрішення, а друга — ні. Звідки взялися різні рішення сповідників?
І про що йдеться з тією «нагодою до гріха»?
Живуть разом, але у чистоті
Така ситуація: вони заручені, шлюб запланований на весну наступного року. Навчаються і працюють у столиці, а до батьківського дому кожний має щонайменше кілометрів сто. Раніше вони жили нарізно і збиралися так робити далі. Співжити статево вирішили тільки після укладення шлюбу. Це для них важливо. Вони — практикуючі католики, отож приступають до сповіді.
Після канікул виявилося, що вони не можуть знайти двох помешкань у межах своїх фінансових можливостей. Тому знайшли квартиру для оренди за доступну ціну, і вирішили поселитися разом, не змінюючи рішення про дотримання дошлюбної чистоти.
Під час сповіді одне з них отримало розрішення, а друге — ні. Другий сповідник визнав, шо вони наражені на спокусу і їм буде тяжко витривати в чистоті. Тепер вони мають проблему. Не знають, чи шукати наступного сповідника, який уділить розрішення також другій особі, чи зачекати аж до пошлюбної сповіді.
Чи нагода є гріхом?
Це один з прикладів, який показує, як важливо при звершенні таїнств, особливо Таїнства Покути і примирення, те, до чого так сильно закликає Папа Франциск — індивідуальний підхід. Папа не закликає до легковаження гріха, однак рішучо відкидає казуїстику і ригоризм.
Не бракує священиків, які кожне спільне проживання перед шлюбом вважають сильною нагодою до гріха і нагадують, що вже нараження на таку нагоду становить гріх.
Таку позицію легко знайти у доступних в мережі текстах деяких моралістів. Вони стверджують, що це стосується також і спільного проживання за фактичного збереження дошлюбної чистоти.
Не введи нас у спокусу
Моралісти наводять як обґрунтування доступний у підручниках із моральної теології принцип, який каже: «Ніколи не можна добровільно і без етично обґрунтованого приводу наражатися на близьку нагоду до гріха ані тривати в ній».
Застерігаючи від надмірної впевненості в собі, вони нагадують слова св.Павла з Першого послання до коринтян: «Коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав» (10,12). Також посилаються на прохання, вміщене в Господній молитві «Отче наш»: «І не введи нас у спокусу».
Також підкреслюють, що до моменту поєднання сакраментальним подружнім вузлом наречені ще не є подружжям, отож вони у жодній сфері не повинні діяти як чоловік і дружина, не тільки в питанні сексуального співжиття.
Чому саме «ця» нагода має бути гріховною?
Однак є священики, які вказують, що, згідно з радами Тридентського Собору, пенітент має обов’язок визнати обставини вчинку, оскільки це може вирішальним чином вплинути на те, чи ми маємо справу з тяжким гріхом, чи з легким.
В описаному випадку, наприклад, суттєво те, чи рішення про спільне проживання під час підготовки до укладення подружжя було повністю вільне. Багато що вказує, що ні. Наречені не бажають грішити проти чистоти і не прагнули того, щоб (навіть без сексуального співжиття) братися до провадження спільного життя як чоловік і жінка. Вони шукали іншого розв’язання, але не знайшли.
Зрештою, питання нагоди до гріха (як близької, так і далекої) стосується не тільки Шостої заповіді. А навіть якби обмежитися тільки нею, то можна запитати, чи саме володіння комп’ютером, підключеним до інтернету, становить близьку нагоду до скоєння гріха перегляду порнографії?
Напевно це буде гріховним наражанням на гріх для когось, узалежненого від порнографії, але для людей, вільних від такої поганої звічки, — ні. Світ сповнений нагод до гріха, але чи завжди справджується принцип «нагода чинить злодія»? Чи кожен, хто входить до магазину, краде? Чи кожний водій порушує правила дорожнього руху? Хоча, сідаючи в авто, він має до цього безліч нагод.
Спокуса?
Деякі сповідники також звертають увагу на ще один аспект описаної ситуації. Вказують, що навіть коли наречені, мешкаючи разом, вистоять у чистоті аж до шлюбу, то їхнє життя може стати спокусою для інших, які теж хочуть їх наслідувати, але не мають достатньо сильної волі, щоб не піддатися спокусі.
Також і в цьому питанні необхідно дослідити обставини: чи насправді є небезпека схилити інших до того, щоб вони прийшли до ризикованого рішення, яке провадить до гріха.
Можна чи не можна?
Папа Франциск якось пояснював, що таке казуїстика. Він сказав: вона є саме тим, до чого вдаються всі ті, хто «вважають, ніби мають віру», а тільки знають її зміст. Отож, «коли ми мажо справу з християнином», який тільки запитує, чи «можна щось робити і чи Церква могла би те і те зробити», це означає, що «або немає віри, або вона занадто слабка».
Він навіть прямо сказав, що християнин має бути вільний від казуїстики, оскільки «ми дуже чітко бачимо, що шлях Ісуса провадить від казуїстики до правди і милосердя» (з проповіді під час ранкової Святої Меси в Домі св.Марти, 24 лютого 2017).
Папа також звернув увагу, що в категоріях «можна» і «не можна», «наскільки можна, а наскільки не можна» трактували віру фарисеї, які, згідно з Христом, були лицемірами.
«У Бозі праведність є милосердям, а милосердя — праведністю», — нагадав Франциск. Це істина, яку потрібно особливо сильно пам’ятати в конфесіоналі. Незалежно від того, чи ти сповідник, чи каяник.