Застереження для тих, хто ще не дивився фільм: матеріал містить спойлери — розкриває сюжет.
Раніше на запитання про враження від перегляду того чи іншого історичного фільму, я завжди відповідав однією і тією ж фразою: «Я чекав більшого». Першою стрічкою, після перегляду якої у вересні минулого року я вперше не промовив цієї фрази, став «Таємний щоденник Симона Петлюри» Олеся Янчука (сценарій — Олеся Янчука і Михайла Шаєвича). Очікуючи прем’єрного показу фільму «Крути 1918», який кілька разів переносився, я сподівався, що моя звичайна заяложена фраза щодо історичних фільмів буде недоречною і цього разу. І не помилився …
Звичайно, в кожного, хто дивився цей фільм, складались різні враження, виникали різні асоціації, доторкали різні моменти, пробуджувалися різні емоції. Мені ж особисто, коли після довгого потоку реклами на екрані з’явились перші кадри фільму, здалось, що ось-ось побачу не те, що відбулось сто один рік тому, а те, що відбувається зараз. І це відчуття — відчуття присутності показаних у фільмі подій в нашому сьогоденні (або нашого сьогодення в подіях 1918 року) не залишало мене до кінця перегляду.
Фільм починається з показу меморіалу «Пам’яті героїв Крут». До пам’ятника прямує хлопець, одягнений у камуфляж, сідає на лавку і дістає з рюкзака товстий зошит в твердій шкіряній палітурці… Зміна кадру — і на екрані події сто однорічної давнини. А після закінчення кінорозповіді про ці події, ми знову бачимо сучасний меморіал «Пам’яті героїв Крут», хлопця в камуфляжі на лавці біля пам’ятника, зошит в твердій шкіряній палітурці у нього в руках. І тільки тепер глядачі можуть побачити обличчя хлопця: це один з героїв тих, більш ніж сторічної давнини подій — студент Андрій Савицький (роль виконує Євген Ламах), син і брат професійних вояків, але сам — принциповий і категоричний пацифіст, противник війни, застосування сили і зброї, на початку. Наприкінці ж ми бачимо його за кулеметом. Що могло статися, що хлопець так різко змінив свої погляди? Відповідь на це запитання автори фільму, на мою думку, дають саме через зв’язок минулого і теперішнього. Адже не знали і не могли знати ті, котрі жили сто один рік тому, що чекає їх і їхніх дітей через десять, двадцять, тридцять, сорок років. Не знав ніхто. Не знали студенти і гімназисти, котрі на звістку про небезпеку, що насувається з півночі, зголосилися взяти в руки зброю. Не знав і пацифіст Андрій Савицький. Не знали і «дядьки», котрі, почувши про це ж, кричать щось на кшталт, «досить воювати!», «не підемо!», додаючи до цього інфу про те, що «Ленін теж обіцяє дати землю».
Ці висловлення, до речі, ще більше посилюють відчуття зв’язку часу. Присутності минулого в сьогоденні чи сьогодення в минулому: адже щось подібне можна було почути і в останні роки. Як і тактика «гібридної війни», яку застосовує агресор: організація внутрішніх заворушень (повстання на заводі «Арсенал»), терористичні акти (спроба підриву мирних будинків у Києві). Звичайно, за сотню років багато змінилось. Змінились способи застосування цієї тактики, але не сама тактика.
Але повернемось до тих людей — пересічних українців — що жили сто років тому. Вони не знали і не могли знати, що принесе майбутнє. Але це знає нинішнє покоління. Це знає хлопець в камуфляжі біля меморіалу «Пам’яті героїв Крут» — Андрій Савицький наших часів — котрий гортає сторінки зошита в шкіряній палітурці, що належав тодішньому Андрієві Савицькому. Це знають хлопці і дівчата з «Пласту», котрі приїхали на екскурсію до Крут.
Вдалим, на мою думку, є і образ студента-поляка (Дмитро Олійник), котрий під час бою промовляє молитву «Zdrowaś Maryjo» перед тим, як кинути гранату. Цей хлопець розуміє, що і полякам, і українцям протистоїть спільний ворог. І ті, хто не хочуть бачити Україну незалежною, не хочуть бачити незалежною і його історичну батьківщину.
Нарешті, авторам фільму удався і образ командувача більшовицької армії Муравйова (Віталій Салій). Навіть однієї риси його поведінки — те, що він «сидить» на наркотиках — здається достатньо, щоб показати тих, хто воює проти України. І тоді, і тепер.
Нині Україна стоїть перед тими ж викликами, що і сто один рік тому. І вибір, що стоїть перед українцями, той же самий. І так само як і тоді він нашого вибору залежатиме майбутнє. І наше особисте, й усього народу. Який ми зробимо вибір — вирішувати нам. Автори фільму «Крути 1918» це питання перед нами поставили.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
