Це насправді зручно: і для віруючих, і для священників. Однак сповідь поза Святою Месою має принаймні три суттєві переваги.
Сповідь «при нагоді» присутності на Месі — це зручне розв’язання як для каяників, так і для сповідника. Однак варто замислитися, чи не краще було би таки сповідатися не під час літургійної відправи.
Сповідь під час Меси: стара звичка
Питання про те, що можна сповідатися під час Літургії, виглядає як спроба вибити відчинені двері. Сповідаються, ну і все.
У багатьох парафіях обидві сторони — священник і пенітент — уже призвичаїлися до такої моделі, і складно сподіватися, щоб у цьому питанні мали настати якісь різкі зміни. Як усі звички, продиктовані зручністю, ця так само має (і матиме, швидше за все), довге і щасливе життя у церковній практиці.
Зручно, але ж чи варто?
Переваги сповіді під час Меси мають типово «практичну» природу. Сповідь «при оказії» приходу до храму не вимагає ніяких додаткових зусиль до нього прийти. Каяник не мусить замислюватися, коли ж йому знайти час для чергового відвідання храму, а просто лупить двох зайців одним пострілом.
Також і для душпастирів це можливість, спокуслива своєю зручністю. Замість того, щоби просиджувати в конфесіоналі «порожняком», в очікуванні, чи хтось, може, прийде, чи ні, — він сповідає під час Меси, коли люди і так уже в храмі, що виглядає набагато «економнішим» використанням часу.
Найкраще закінчити сповідання перед початком збору на тацю, ну найпізніше — перед початком причащання. Заощаджений (щоб не сказати навіть — не змарнований) таким чином час можна, певна річ, використати на іншу «душпастирську діяльність». Тобто — чиста вигода.
Однак сповідання поза Святою Месою має щонайменше три важливі переваги, які варто взяти до уваги. Які саме?
Час
Із власного (ще недовгого) досвіду знаю, що, сповідаючи під час Меси — а особливо у неділю, коли пенітентів значно більше, ніж у будні, — мушу дуже сильно рахуватися з часом. Не кожному, хто цього потребує, або й навіть очікує, я можу присвятити достатньо багато часу, бо в іншому разі не встигну всіх висповідати.
У крайніх випадках я маю дуже серйозні побоювання, що «стук-стук», чутне кожної хвилини, викличе у черги на сповідь підозру, ніби в моєму конфесіоналі оселився дятел. Сповідання поза Святою Месою має ту перевагу, що тоді не бракує часу на довшу розмову, в якій є місце для запитань, з’ясування сумнівів та на спільне спокійне шукання розв’язань.
Інтегральність таїнства покути і примирення
Сповідь поза Святою Месою полегшує переживання цього таїнства як інтегральної цілісності. Тоді легше помітити і зрозуміти, що сповідь — це не щось, що ми «владнаємо при нагоді» і «бігцем», а особлива і єдина у своєму роді зустріч із Господом, яка має власну динаміку і глибину.
Рідко коли почуєш, щоб по парафіях правилося покутні літургії, під час яких спільнота могла би разом та «у спокої» святкувати своє примирення з Богом та між собою. Але ж такі служіння — зрештою, відомі у Церкві перших століть — гаряче рекомендовані щонайменше з часів останнього Собору!
«Повновимірна» участь у Євхаристії
Ну й остання, але не менш важлива справа. Сповідь поза Месою дозволяє повністю брати участь у цій Месі: неперервно, без розсіянь, не «випадаючи» з ритму, без нервового тупцювання у черзі, яка посувається так повільно… Вочевидь, що, стоячи у черзі до сповідальні, теж можливо брати участь у Євхаристії, яка власне правиться, але тоді набагато тяжче зосередитися, ну і ми завжди хоч якусь частину богослужіння «втрачаємо».
Зрозуміло, що є ситуації, коли ми просто не маємо змоги зробити це інакше. Зрозуміло, що завжди краще так, аніж ніяк. Зрозуміло, що буває і неможливо застати священника в конфесіоналі поза Месою, бо ми так уже одні одних «виховали»…
Але, попри все, варто принаймні спробувати і трохи навіть поборотися за це. Якщо нагородою може стати «нова якість» зустрічі з Милосердним, то, певно, воно того варте.
фінансово.
Щиро дякуємо!
