Чимало подружніх пар мріють, щоб усе робити спільно. Все розповідати одне одному. Всім ділитися. Становити справжнє «ми». Йти життям пліч-о-пліч, рука в руку…
Це прагнення справжньої любові, яке не завжди поділяють чоловіки. Але як цей факт пояснити жінці (уникаючи при цьому скандалу)?
Багато жінок нарікають, що їхні чоловіки не відчувають потреби достатньо сильно поділяти з ними справи щоденного життя. «Я маю враження, що мій чоловік після шлюбу надалі залишається неодруженим! Я відчуваю, що він мене любить, але я б дуже хотіла, щоб ми усе робили разом, разом брали участь у реколекціях, разом молилися, разом ходили за покупками. Я сумую за ним, коли ми розстаємося». Тим часом чоловікові починає бракувати повітря й він протестує проти цього обложного з’єднання, а жінка тоді замислюється, чи він насправді закоханий.
Робити все удвох — непідйомне завдання?
У книжці «Чоловіка з Марсу, жінки з Венери» Джон Ґрей дає просте пояснення (на думку декого, аж занадто просте): чи жінки надалі не розуміють, що вони з чоловіками не походять з однієї планети? Їхні бачення зв’язку діаметрально різняться вже від початків. Чоловікові періодично потрібно відступити углиб «своєї печери», як каже автор. Колись ми б сказали, що він функціонує в системі перемичок: коли він на роботі, на риболовлі або на зустрічі — він забуває про те, що жінка, істота біль цілісна особистісно, думає про нього і тужить за його присутністю. Натомість жінка, загалом кажучи, відчуває потребу невпинної присутності коханої людини. Чоловік тримається позиції, що пара повинна могти дихати, що моменти глибокого єднання й інтимності мають переплітатися з моментами відпочинку та свободи. Зрештою, завдяки цьому можна отримати радість від нової зустрічі, хоча вочевидь не завжди легко жити обік цілий день.
Може, однак, відповідь на це належало би пошукати деінде? Проблема пари полягає не в тому, щоб «усе робити разом», а радше в тому, щоб діяти «завжди з огляду на другу особу».
Неможливо робити разом абсолютно все. Насамперед робота як така, але також і всі інші наші обов’язки просто не дають нам змоги не розставатися. Закоханий молодий чоловік, який ступає на шлюбну стежку зі словами «ніколи тебе не покину», мусить зіткнутися з очевидним фактом: життя нас ділить рівно тією мірою, що і єднає. Тому ту прекрасну єдність, до якої пара прагне, можна осягнути мірою того, як один член подружжя думає про другого.
Надалі разом, хоч окремо
Завдяки цьому чоловік, занурений у свою працю чи залучений у допомогу іншим, пам’ятатиме про те, що він одружений: «Як моя жінка радила би розв’язати цю проблему?» Він перестане діяти виключно від власного імені, а в рішеннях матиме насамперед дружину перед очима. Подібно й дружина, яка сама піде, скажімо, на Святу Месу протягом тижня, не буде надаремно перейматися, що чоловіка нема поруч. Вона згадає його у своїх молитвах, звертаючись до Бога словами, які, може, він би сказав, якби її супроводив.
Таке єднання душ переступає обмеженості фізичної розлуки. Воно зможу існувати між подружжям, якщо у їхньому зв’язку знайдеться місце на хвилину розмови, в якій вони поділяться своїми планами, прагненнями, радощами і смутками.
Хіба ж наш зв’язок із Богом не показує предивну схожість зі зв’язком, що єднає подружжя? Ми в ньому не губимося, і при цьому, попри мовчання з боку Господа, воно глибоке і збагачує. Все завдяки тим повним міці хвилинам, коли ми слухаємо Його слова у Євангелії, а також особливо тоді, коли з радістю вітаємо Його в нашому серці у Його євхаристійному виді.
Переклад CREDO за: о. Дені Соне, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
