Погляд

Інкультурація в Церкві: «за» і «проти»

03 Грудня 2019, 09:09 628

Чи в Церкві Христовій може мати місце присвоювання елементів інших культур, також і релігійних?

 

Поняття «інкультурація»

Саме поняття «інкультурація» має досить коротку історію. Воно почало з’являтися в навчанні Церкви про місії, а саме в лекціях із місіології. Досі немає чіткої і ясної дефініції, тобто рамок чіткого визначення для неї; тому постійно постають дискусії «за» і «проти» інкультурації в Церкві. Також це поняття все ще залежне від інших термінів, які вживалися раніше, а саме: «адаптація», «пристосування», «акомодація», «індіанізація» тощо.

Говорячи про інкультурацію, належить відрізняти її від акультурації, тобто від процесу взаємовпливу культур одна на одну, коли хтось частково чи повністю переймає іншу культуру, зберігаючи поки що свою, також частково чи повністю. Тим більше належить відрізняти її від асиміляції — це коли якась група повністю втрачає свою культуру і переймає іншу. Також не можна плутати інкультурацію з енкультурацією, тобто коли хтось зростає і розвивається у власній культурі, стаючи дедалі більше культурно розвиненим і дедалі більше культурно освіченим.

Чим, отже, є інкультурація з християнського, а точніше кажучи — з місійного погляду? Коротко кажучи, інкультурація — це процес вкорінення Євангелія Ісуса Христа у різних культурах та релігіях світу. Це адекватне співвідношення між християнською вірою та іншою особою чи спільнотою, особливо коли особа чи спільнота належать до іншої культури та релігії. На Другому Ватиканському Соборі стало популярним поняття «aggiornamento», тобто «оновлення», «пристосування до сьогоднішніх реалій», «update». Воно має вимір часовий. Натомість «інкультурація» має вимір просторовий. Поєднання одного і другого, «оновлення» та «інкультурації», становить невпинний спосіб ширення Доброї Новини всім народам по всій землі у кожному часі.

З огляду на те, що часи та культури змінюються, Євангеліє ж залишається постійно тим самим, — потрібне невпинне «aggiornamento» й відновлена «інкультурація», щоби знову закріпити це Євангеліє в певному середовищі. Йдеться про те, щоб конкретна культура була спроможна прийняти християнство, присвоїти його, щоб воно стало для неї чимось «своїм», а не якимось «чужим» елементом, причому християнство не повинно втратити нічого зі своєї суті, а конкретна культура, вже християнізована, не повинна нічого втрачати зі своїх істотних елементів — якщо лиш вони не є виразно антихристиянськими.

 

Коротка історія інкультурації

Інкультурація означає не лише вплив християнства на якусь культуру, але також вплив певної культури на християнство. Класичним прикладом тут є еллінізація християнства у перші століття після Христа. Дотепер триває дискусія, чи еллінізація була чимсь абсолютно позитивним для християнства (так, наприклад, вважав Йозеф Ратцінґер), чи скоріше чимсь негативним (так вважав Адольф фон Гарнак). Ішлося про те, що еллінізація означала вихід християнства з юдейського культурно-релігійного простору. Знаковим початком цього виходу можна вважати постанови першого Собору Апостолів у Єрусалимі (див. Діян 15). Цей вихід, однак, уможливив розповсюдження християнства по цілому тодішньому світу, саме завдяки грецькій культурі та мові. До християнства (до теології, літургії, але також і до свідомості християн) потрапили еллінські елементи: термінологія, філософія.

Пізніше Церква, особливо на Заході Римської імперії, почала приймати римські елементи — чи то культури, чи то права, а передусім — централізації, що потім вилилось у розуміння Церкви як централізованої структури, де є Рим і решта провінцій, на відміну від еллінського мислення, де існували незалежні поліси, об’єднані мовою та культурою, що в церковному житті перейшло на розуміння Церкви як зібрання незалежних Церков.

Далі, коли вже Церква зміцнилася й сама стала творцем культури (на Заході — латинської, на Сході — візантійської), вона почала сама вносити ці елементи на нових місійних теренах. Однак завжди, вкорінюючись там, навзаєм зазнавала впливу місцевої культури, навіть якщо це була культура на рівні, нижчому від латинської чи візантійської. Прикладом тут є євангелізація германських племен, коли різні елементи культури германців проникли до Західної Церкви, чи євангелізація слов’ян, коли виразно бачимо ще дотепер різні слов’янські елементи у візантійському варіанті Церкви.

Тим не менше, цей взаємний вплив — який відбувався з присвоєнням примітивними культурами германців чи слов’ян вищих культур, якими тоді були латинська чи візантійська, а також присвоєнням Церквами Заходу і Сходу різних елементів культур тих народів і племен, — сприяв утвердженню там християнства і подальшому його розвитку. Це й було інкультурацією тих часів. Коли натомість Церкви, чи то Західна, чи то Східна, ставали у своїй місійній діяльності досить закритими на «чужі» впливи, дбаючи про «чистоту віри», тоді вкорінення християнства ставало досить проблематичним.

Прикладом тут можуть бути місії на Далекому Сході, коли ще з XVI століття в Японії проводилися місії — і християнство не сильно там закріпилося. Або особливо у Китаї, де єзуїти-місіонери дедалі більше інкультурувалися, — що Ватикан, однак, пізніше засудив (не без участі домініканців), хоча це вже почало приносити непогані результати. Подібно у більшості країн Азії, за винятком Філіппін, християнська місія зазнала поразки, передусім з огляду на брак інкультурації Церкви серед місцевих народів. У Латинській Америці натомість місія була більш вдала, з одного боку — завдяки саме інкультурації, але з іншого — завдяки силовому впливу колонізаторів.

 

Інкультурація сьогодні

Християнство вважає себе універсальною релігією, тобто такою, яка пасує всім народам Землі з огляду на універсалізм спасительної місії Ісуса Христа. Саме за це колись Тома Аквінський називав Церкву «вселенською». А отже, згідно з цією думкою, немає таких культур, народів чи релігій, які не могли би сприйняти християнство і засвоїти його, зробити чимось власним. Однією з основних умов такого сприйняття, однак, є саме інкультурація. Про це колись писав папа Павло VI в Енцикліці «Evangelium nuntiandi»: «Євангеліє, а отже і євангелізацію, не можна ототожнювати з жодною культурою, бо вони незалежні від усіх культур. Тим не менше, Царство Боже, яке проголошується в Євангелії, впроваджують в життя люди, які належать до своєї конкретної культури, і тому, розбудовуючи це Царство, мусять використовувати деякі елементи культури та людських культур. Хоча Євангеліє і євангелізація в принципі не належать до жодної культури, це, однак, не означає, що вони не можуть із ними поєднуватися, якраз навпаки — здатні їх проникнути, не підпорядковуючись жодній з них» (EN, 20).

Оскільки різні релігії у більшості випадків є елементами духовної культури народів (на Заході цей зв’язок, щоправда, вже від якогось часу став досить послабленим), належить визначити, наскільки якась інша від християнства релігія становить субстрат певної культури, щоб таким чином могти належним чином проводити євангелізацію, не пробуючи знищувати разом із місцевою релігією (інрелігієзація) також місцеву культуру. Зрештою, зустріч християнства з іншими культурами завжди відбувається за посередництвом: немає зустрічі «чистого християнства» з «чистою культурою». Християнство вже несе в собі певні елементи культури того регіону, звідки приходить, а культура, до якої це християнство приходить, несе в собі місцеві релігійні елементи.

У цій зустрічі важливий діалог, важливі християнська любов і пошана, важливо віднайти все те добре й істинне, що веде до Єдиного Бога. Другий Ватиканський Собор у Декларації про ставлення Церкви до нехристиянських релігій «Nostra aetate» стверджує: «Католицька Церква не відкидає нічого, що в цих релігіях правдиве і святе. Вона зі щирою пошаною ставиться до тих способів життя і поведінки, тих настанов та вчень, які хоч і відрізняються багатьма деталями від того, що визнає і проповідує сама Церква, та все ж часто несуть промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей. Вона проповідує і зобов’язана безнастанно проповідувати Христа, який є “путь істина і життя” (Йн 14, 6), в якому люди знаходять повноту релігійного життя і в якому Бог примирив із собою усе (пор. 2 Кор 5, 18-19)». І далі в Декларації читаємо: «Тому Церква закликає своїх синів розсудливо і з любов’ю, через діалог та співпрацю з визнавцями інших релігій, показуючи приклад християнської віри й християнського життя, визнавати, зберігати і примножувати духовні та моральні блага, які є в цих релігіях, а також їхні культурні та суспільні цінності» (NA, 2).

Іншими словами, єдиною дорогою до Істинного Бога є Ісус Христос. Всі інші дороги не є паралельними до тієї єдиної, а тим більше рівнозначними. Вони ведуть до тієї єдиної дороги. А тому належить підтримати людей на цих дорогах, що ведуть поступово до Христа, а не нищити ці дороги, не проклинати їх, не висміювати чи відкидати. Належить радіти, що люди інших релігій тягнуться до чогось Вищого, до Когось, Кого вони ще не пізнали у повноті, але можуть пізнати саме за посередництвом своєї культури та релігійному елементові в цій культурі, коли ці елементи будуть просвітлені світлом Євангелія. Ці духовні цінності інших релігій і культур мають стати базою для проголошення Євангелія. А цю базу належить не нищити чи принижувати, лише на ній будувати.

Зрештою, саме так робили перші місіонери, Апостоли, коли йшли до язичників. Про це нагадує папа Йоан Павло ІІ в енцикліці «Redemptoris missio»: «Промови в Лістрі й Атенах (пор. Діян 14, 15-17; 17, 22-31) визнаються, як взірцеві для євангелізації язичників. У них Павло входить у діалог із культурними та релігійними цінностями різних народів. Жителям Лікаонії, які сповідували космічну релігію, він нагадує про релігійний досвід, який стосується космосу; з греками веде дискусію про філософію та цитує їхніх поетів (пор. Діян 17, 18. 26-28). Бог, якого бажає об’явити, вже присутній у їхньому житті, тому що Він сотворив їх і таємним чином керує народами та історією. Тим не менше, щоб визнати істинного Бога, вони повинні зректися фальшивих богів, яких самі собі вчинили, і відкритися на Того, кого послав Бог, щоб вивести їх з незнання та відповісти на очікування їхнього серця. Ті промови являються прикладом інкультурації Євангелія» (RM, 25). Взагалі, папа в цій енцикліці досить часто згадує про процес інкультурації та описує його.

Процес інкультурації означає, що не можна зводити дійсність до чорно-білого опису: ми — правда, добро, світло, вони — неправда, зло, темрява. Належить пам’ятати, що ми, християни, теж живемо у певній культурі, яка має свої обмеження, і теж, незважаючи на завершену євангелізацію, хрещення, участь у Євхаристії, серед нас є неправда, зло, темрява. Так само, як серед неєвангелізованих і неохрещених є правда, добро і світло. Це не є ствердженням і проголошення релятивізму, ніби «всі одинакові», і релігії теж, і що все одно, бути християнином чи не бути. Це ствердження життєвих та історичних реалій, не зважаючи на християнство, якому навіть серед охрещених інколи потрібно наново утверджуватися, чи, як казав Йоан Павло ІІ, потрібна нова євангелізація, а отже — й інкультурація.

Інкультурація повинна шанувати свободу інших людей, також і свободу релігійну. Про це зокрема говориться у декларації Другого Ватиканського Собору про релігійну свободу «Dignitatis humanae». Також інкультурація — це постійний процес, не лише щодо інших релігій і культур, але і щодо власної культури, яка теж не стоїть на місці, а розвивається. Цілий другий розділ конституції «Gaudium et spes» Другого Ватиканського Собору присвячений темі культури та прогресу.

Завершуючи, варто додати, що богословські аргументи для інкультурації, тобто що ми повинні з пошаною ставитися до всіх культур, зокрема й до їх духовних проявів, — такі. Бог є Творцем усіх людей; всі люди, інших релігій також, є Його дітьми. Христос втілився і став одним із нас, людей. Отже, Втілення стосується всіх рас, народів і релігій. Христос помер на хресті й воскрес заради всіх людей, Він є Відкупителем цілого світу. Врешті, Дух Святий діє серед усіх народів, навіть тих, які ще не знають Христа, і готує їхні серця на прийняття Благої Вісті; цей Дух діє в Церкві Христовій, передусім через Таїнства, через проголошення Слова, через служіння пастирів, але також і поза Церквою, відомими Йому одному способами. Зрештою, Христос наказав, щоби свідчити про Нього передусім братньою любов’ю: «Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, — ви Мені зробили» (Мт 25, 40). Пошана до інших культур, також і релігій, — це пошана до іншої людини. Лише з пошаною до іншого можна проголошувати йому Христа — Єдиного Відкупителя і Спасителя.

Петро Балог ОР

 

Кредит вересень-листопад
Зібрано Залишилося зібрати
29727грн
49368грн
Потрібно зібрати
79095грн
Залишилося
3дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: