Інтерв’ю

Микола Лучок: «З радістю йду додому на Закарпаття»

10 Грудня 2019, 08:45 1967 Жужанна Папоі

Після призначення єпископа-помічника працівники сайту Мукачівської дієцезії РКЦ запитували його про думки, плани, враження щодо призначення.

– Дорогий отче Миколо! Коли саме Ви дізнались про те, що вас призначать єпископом, і якою була Ваша реакція? 

– Приблизно за два тижні до призначення, яке відбулося 11 листопада, отець нунцій сказав мені, що Святіший Отець вибрав мене на цю посаду. Я вже наперед знав, що це ймовірно станеться, тож мав час, щоб розпізнати, і тому з миром зміг сказати: «Так».

– Такою була і Ваша перша реакція?

– Спершу в мене було відчуття, що я не готовий, що це не моє покликання від Ісуса. Мені потрібно було продумати і молитися, щоб побачити, чи зможу я взяти на себе це завдання, чи зможу його полюбити, чи маю до нього талант. І під час молитви поступово мені стало ясно, що це заклик від Бога: я маю для цього енергію і Бог дасть необхідні благодаті, силу, якщо і надалі житиму з Ним у єдності. Найголовнішим було розпізнати те, чи від Ісуса походить цей заклик до апостольського, пастирського служіння. Я приймаю це призначення тому, що побачив, зрозумів, що воно насправді від Ісуса — це підтвердив і мій духовний наставник.

– Яке це відчуття — повернутись додому через 25 років?

– Це відчуття «ну нарешті!» За останні 25 років ніби Боже Провидіння підготувало мене: я ніби зробив коло по світу, де глибше пізнав Церкву. Жив, навчався та служив у великих, метушливих містах: Кошицях, Кракові, Сaнкт-Петербурзі, Хмельницькому, Львові. Тепер буде добре нарешті повернутися на Закарпаття, яке є спокійнішим місцем, ближче до гір, природи, які я дуже люблю. А після багатьох років служіння у великих містах буду добре почуватися у меншому місті, Мукачеві. Також має значення й те, що я родом із Закарпаття, мені всюди окремо потрібно було вивчати минуле людей, їхню історію, звичаї і який це має вплив на них. Однак тепер я йду на батьківщину, де почуваюсь як удома, знайомий з нашою історією і розумію її, і те, як тут різні національності можуть жити разом. Останнім часом дедалі більше людей запитують, чи я не боюсь того, що пророка зазвичай не цінують саме на його батьківщині. Однак у переживанні моєї ідентичності перше місце займає те, що я — дитина Божа.  І коли я в єдності з моїм Отцем Небесним, тоді всі інші приналежності, як до регіону або народу, мають своє місце, — але це місце не головне.

Тісний зв’язок із Богом дає мені цей мир і відвагу. Він буде вести мене. І як домініканець я завжди був готовий поїхати на нове місце й там служити; і тепер я готовий іти туди, куди мене кличе Христос у Церкві. Це саме я робив і тепер, коли прийняв це призначення: я слідую за Його покликом.

– Яка Ваша думка щодо багатьох позитивних реакцій із Закарпаття та України у зв’язку з Вашим призначенням?

– Я дістав багато гарних реакцій із багатьох місць, також від своїх братів з Ордену; приємно бачити так багато радості (мої брати-домініканці, звісно, водночас і сумують через те, що я маю залишити Орден). Те, що через моє призначення так багато людей переживають цю радість, є гарним знаком; це знак Святого Духа, Його дар; це теж вказує на те, що така насправді була Його воля.

– Які у Вас стосунки з єпископом Анталом Майнеком?

– Ми завжди були у хороших братерських стосунках. Отець-єпископ Антал — людина відкрита і любляча; коли я приїжджав до Мукачева, я завжди його відвідував; також бувало, що він просив мене йти з ним і допомагати у перекладі. Він мене завжди приймав із братерською відкритістю. У ньому живе глибока простота, він людина скромна і мудра. Після мого візиту в отця-нунція у Києві, коли я погодився на заклик Святішого Отця, я поїхав до Мукачева на декілька днів. Ми багато разів зустрічались у ті дні, і в цей час наше братерство стало ще сильнішим: спочатку як християнин, монах, священник, а невдовзі як єпископ я відчував себе з ним ще в більшій братерській єдності. Ісус є нашим братом, Учителем, Господом, ми обоє служитимемо Йому як єпископи на Закарпатті — саме тому між нами починає виникати глибша єдність. Уже тепер часто телефонуємо один одному, говоримо про організаційні питання — тобто певною мірою розпочалася співпраця.

– Які у Вас плани після свячень, на чому Ви будете ставити наголос?

– Мій план: слухати з відкритим серцем, що каже Бог і люди, і служити з мудрістю та відданістю.

– Дякую за інтерв’ю. Ласкаво просимо вас додому, у Мукачівську дієцезію, а своїми молитвами вже тепер підтримуємо Вашу роботу, Вашу місію.  

 

Інші статті за темами

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: