Це не історія про те, що ти можеш мати все, чого забажаєш. Вона більше про те, щоб перевіряти, чого саме ми хочемо — бо це буває завалене іншими речами.
Колись я читала книжку про жінку, яка прокинулася в себе вдома, не пам’ятаючи останніх 20 років через амнезію. Вона мала відчуття, що те, що вона застала, не життям, якого б вона будь-коли для себе хотіла.
Припускаю, що багато хто прокидається вранці без сил на те, що на них чекає. Почуваються як актори в безконечному спектаклі. Я певна, що від цього не можна відмахуватися словами «поглянь, скільки в тебе всього», «будь вдячний», «як постарієш, побачиш плюси». Інколи життя стає витримуванням стількох мінусів, що зрештою їх таки варто помітити!
Почуття провини
У нас може бути повно поспіху, поганої праці, постійного переобтяження, самотності, розчарувань від стосунків, або почуття, що ми постійно реалізуємо чиїсь мрії. І тоді — коли чуємо, що за всього цього ми ще повинні дбати про себе, — то докладаємо наступний камінь у свій наплічник із почуттям провини. Тоді як, власне, може, першим кроком для того, щоб подбати про себе, було би в той наплічник зазирнути. Чому ж у ньому так повно провини. Що сталося і хто нам її стільки продав… Бо вона тримає нас на місці, де ми не можемо шукати допомоги.
Витягаючи з наплічника ці каменюки, ми можемо називати на ім’я переконання, які є джерелом тягаря. Оті «універсальні істини», які ми проковтнули з манною кашею в садочку, перш ніж зуміли перевірити, чи вони правдиві й чи вони нам допомагають. Може, знайдемо там слова, що «треба бути послідовним» і «як щось раз вибереш, то мусиш тягнути далі». Що «ніколи не можна людей підводити». Що «спершу обов’язок, потім задоволення» (на практиці — ніколи, бо обов’язки ніколи не закінчуються). Варто перевіряти, що з цього нас підтримує і коли воно має сенс. Бо, може, є те, що варто «тягнути» — подружжя, в якому інколи буває складно, чи буття батьками для своїх дітей. Тільки, може, тим більше треба шукати, як зробити, щоб сімейне життя не полягало в «тягненні», а задовольняло важливі потреби: близькості, приналежності, гри, самореалізації.
Полюби
Якщо буденність рухається в ритмі товарного поїзда на сорок вагонів, бо ми віримо, що «ніколи не можна нікого підвести», — то таки потрібно перевірити, що ця фраза логічна, а чи містить у собі якусь дурню. Коли двоє людей водночас очікуватимуть від мене різного (а я сама в цей час потребуватиму чогось іще інакшого), то — хоч би що я вибрала, все одно когось «підведу». Хай би що, зрештою, це слово означало. Я ловлю себе на тому, як мало вірю, що інші здатні про себе потурбуватися самі, коли чогось не отримують від мене.
Так само і з поспіхом. Кася Каліновська [психолог, вчителька за методом Монтессорі, тренерка у FamilyLab Polska — прим.пер.] написала якось, що поспіх це вибір. Ми насправді можемо укладати свої графіки так, щоби не поспішати. Чогось у них буде менше (справ для виконання і стресу), але чогось — більше (наприклад, місця для досвіду стосунків).
І ще одне, може — ключове. Неможливо радіти жаттю, коли ми не любимо людину, з якою проводимо найбільше часу: себе. Коли ми маємо до себе стільки злості, неохоти, жалю і погорди. Опікуватися собою і приймати себе з лагідністю й турботою — це може нам дати той чудесний простір, коли ми йдемо вулицею, наспівуючи собі попід ніс і святкуючи себе та власне існування.
Щоби насправді заопікуватися собою, ми можемо шукати (з емпатією), що зараз робить так, що нам хочеться втекти. Де наші больові точки, де місця наших труднощів. Чого в нашому житті забагато, а чого замало. Які думки роблять життя незносним. Чи ми думаємо про себе як про когось важливого, хто може потребувати допомоги й підтримки, щоб ставало краще. Щоби могти щораз більше прокидатися у своєму житті. В житті, в якому щораз більше того, що нам сприяє і служить.
Переклад CREDO за: Малґожата Рибак, Aleteia