Піст від речей

Поговоримо про речі, в руслі великопісних роздумів.

Що з нами робиться, коли їх замало, коли їх забагато, що для нас насправді необхідне, що обов’язково треба мати і яка кількість речей «оптимальна» для тіла і душі. І що це все означає?

Мати чи бути? Ідеалізм і реалізм

Улюблена чашка, великий светр кольору брудної вівці, книжки, читані в дитинстві, молитовник прабабці, улюблена підвіска на ланцюжку… (Колекція машинок, марки, камінці з моря, старий металевий конструктор і набір ключів для його гайок…) Певно, кожна людина має свій набір улюблених речей, які дають їй відчуття безпеки і гарантують, що все на своїх місцях, панує лад і гармонія.

А були такі, хто навіть ці кілька дрібничок визнали б за надлишок, бо це відволікає від найважливішого. Вони, теоретично, погодились би ще на торбу, палицю і сувій із текстами Псалмів або іншими книгами Писання… Так думали Отці Пустині, які в ранні часи християнства йшли туди, де немає нікого окрім Бога.

Їх цікавило тільки зустріти Його і бути з Ним, жодне «мати». Монахи і монахині шукали ідеалу вбогості. Свята Клара сварилася з папою за затвердження радикального Уставу її спільноти; Франциск трохи поступився, бо цього зажадали вражені його радикалізмом співбрати… Реалізм сходився у двобої з ідеалізмом Божих шаленців.

Великі засновники починали від великої вбогості, стовідсоткового радикалізму. Та з плином літ сипалися даровизни, потрібні були селяни для обробки монастирських земель, абати у красиво оздоблених рефекторіях їли з красивих тарілок смачні страви (скільки ж то рецептів найвишуканіших напоїв та сирів постали саме у монастирських кухнях!)… Аж нарешті історія сягала певної точки, коли котрийсь сміливець заявляв, що «вже досить», і розпочинав реформу, тобто все заново. Від початку, від убогості. За бенедиктинцями приходили цистерціанці, за цистерціанцями трапісти, і так далі…

Кардинал Рішельє, хоч і духовна особа, та дуже любив красиві речі, аж назбирав величезну колекцію в численних шафах. Мав звичку в них зазирати й зітхати, що не забере цього з собою, мусить послухатися проповідників, які постійно закликають громадити іншого роду «оливу», аби зустрітися з Нареченим, — і що, шкода, у савані нема кишень.

А якщо вже монахи мали з цим проблему, то що казати про мирян, які взагалі не складали обітниць убогості?..

Стан посідання

Але справжній біль настав тільки в наші часи, коли споживчі товари стали загальнодоступними. Сьогодні вже кожен може мати червоні черевички — колись символ розкошів; речі барвисті, як хвіст павича — фарбований одяг раніше могли собі дозволити тільки заможні, бо фарбування чимало коштувало… Вже не кажучи про шовки і золоті прикраси. Посідання речей дуже «демократизувалося», продаж величезний, отож атака спокус, реклами стала надзвичайно могутньою. Шафи, буває, насправді тріщать від кількості купленого. «Від прибутку голова не болить»? Ой, болить. Як же не згубити з очей того, що найважливіше? Як жити?

Понад півстоліття тому французький письменник Жорж Перек описав хворобу, яка нині точить безліч мешканців ситої частини світу, так що про неї говорять великі авторитети, світські і релігійні, не виключаючи пап. Героїв його твору, Сильвію і Жерома, пару психосоціологів, травить величезний голод посідання. У думках вони бачать свій майбутній дім, повний розкішних меблів, пристроїв, косметики і вбрання. Це їхня країна мрій. Ціле їхнє життя має стати мандрівкою до цієї країни, немов шлях душі до неба. А в реальності — повна пустка довкола, жодних інших цілей. Тільки прагнення мати речі.

Повість написана кілька десятиліть тому —- можна уявити, ким сьогодні є її герої, які вже можуть купувати набагато дешевше і більше, завдяки дешевій праці китайців чи пакистанців…

Захист від навали речей стає складнішим, ніж будь-коли. Людина згубилася в гущавині речей, завалена надміром, піддана умовлянням ласкавим голосом реклами. Надмір речей відчужує людину від речей. Можна полюбити ляльку, надати їй ім’я, дати їй стати своєю улюбленицею. А коли тих ляльок двадцять?… Зникає шанс на авторське користування речами; про занепад глибших сенсів можна й не згадувати.

Треба шукати виходу з лабіринту, бо вже з дитинства можна загубитися…

Втеча від переситу, але чашечка хай залишиться!

У США є люди, які приймають постанови, наприклад, що протягом року не куплять нових речей. Буває, що консультантка, така собі ідеальна хазяйка, радить своїм фанаткам повикидати все, чим не будеш користуватися. Прочитані книжки, «одноразові» невдалі подарунки, що залягають археологічними шарами по полицях, тонни убрань… Полиці спустіють, шафи провітряться. Заодно отримаємо артистичне, японське помешкання. Хитрі ті японки, вигадали цей трюк ще бозна-коли!

У нас ще живуть люди, які пам’ятають «щасливі» часи радянського соціалізму, коли купити колготки було щастям… Фактично, тільки одне покоління прожило у світі нормальної можливості купувати. І «дорвалося». Досвід вчить, що не варто впадати у крайнощі. Не мати — так само погано, як мати забагато. Ідеться про свободу від посідання. Саме це було найважливішим для аскетів. Неприв’язування серця до речей.

Моя тьотя, яка не мала чоловіка й дітей, взяла і роздала свою біжутерію дочкам сестер і подруг. Подарувала навіть свій улюблений медальйон, який її дідусь дав бабусі на заручини. Вона зробила нам приємне і «відклеїла» серце від тих речей. Інакша справа була з одним монахом, про якого хтось розповідав: по його смерті брати знайшли у його келії стоси коробочок з-під сірників. Речі геть неважливі й непотрібні. А виявляється, що обітниця вбогості не завжди означає подолання охоти «щось мати». Свята Тереза з Лізьє зізналася, що в день перед тим, як піти в кармельську клаузуру, вона була страшенно зацікавлена новим блакитним капелюшком, який дістала від коханого татуся…

Варто звільнятися від надміру. Варто подумати, що нам насправді необхідне (буває, це не раз сильно дивує). Решту роздаємо, вкидаємо у коробки збору речей на благодійність, відносимо до харитативного центру… Це не виключає купівлі нової блузки на весну. І улюблена чашечка залишається. Поки що залишається — бо людина її любить і знає, що її час ще не настав… Але колись і це буде подароване.

Переклад CREDO за: Аліна Петрова-Василевич, Aleteia