Отець Патрик Оліх OFM, член Літургійної комісії РКЦ в Україні та знаний багатьом українським католикам душпастир, у своєму блозі Думки викладає роздуми стосовно форм прийняття Святого Причастя.
У цей незвичайний Великий Піст, коли участь в літургії святої Меси стала рідкістю і святом, мені хотілось би розказати більше саме про прийняття святого Причастя. В документі Єпископату Римо-Католицької Церкви в Україні «Рекомендації для пастирів у часі епідемії коронавірусу» вказано: «В часі епідемії існує можливість приймати Святе Причастя на руку» (п.7). Далі єпископи говорять: «Однак ми не можемо змусити всіх вірних до прийняття Святого Причастя на руку, вводячи цю форму як обов´язкову в усіх парафіях. З іншого боку не маємо права відмовити тим, які хочуть його прийняти саме в такий спосіб. Тому залишаємо до вибору спосіб прийняття Святого Причастя». В документі вказано теж як конкретно приймати Причастя на руку. Подібний спосіб досить широко прийнятий у багатьох країнах Європи, але не практикувався в Україні. На період підвищеного ризику зараження єпископи дозволили в Україні Причастя на руку. Практика нова, а тому викликає багато питань і навіть страхів. Тому давайте поговоримо про це.
Історія
Спочатку трошки історичних даних. У будь-якому підручнику літургіки можна знайти такі факти. Перша річ: Причастя як споживання з Божого вівтаря. З перших віків віруючі, для прийняття Причастя, йшли до вівтаря, наближалися до цього столу Господнього, з якого отримували Тіло і Кров Христа. Всі мали вирушити в сторону вівтаря — чи до самого центрального вівтаря, чи спеціально призначеного для цього іншого вівтаря, чи воріт або ж балюстрад. Абсида (де знаходиться вівтар) це символ неба, джерело спасіння. Сам вівтар — центр храму, символ Христа. В обряді дедикації храму головною частиною являється консекрація вівтаря. Вівтар — стіл євхаристійної трапези, місце безкровної жертви. Тож на нього звернена увага під час звершення Меси.
Процесія до вівтаря — вже третя в Месі, для прийняття Причастя — має свій глибокий символізм: вірні із заходу йдуть на схід, з темряви до Світла з висоти. А Христос йде зі сходу назустріч вірним, щоб їх освітити та наповнити благодаттю. «Приступати до причастя, в просторі та часі, в космосі та в історії, йдучи назустріч Христу Ісусу і Господу, що йде назустріч!»
Процесія Причастя є теж есхатологічним знаком, тобто веде нас до участі в небесних таїнствах. Церква-Наречена відбуває свій паломницький земний шлях до Христа-Нареченого, до Агнця — вівтаря, священика і жертви. З того вівтаря, що одночасно є і жертовником, і столом пасхальної учти, споживається ліки безсмертя.
Зважаючи на те, що вірні наближалися чи то до вівтаря, чи до воріт, що відділяли вівтарну частину (пресвітерій) від нави храму, де знаходилися миряни, Причастя приймалося стоячи. Лише з ХІ століття в західній Церкві входить звичай ставати навколішки для прийняття Причастя. І цей звичай не був прийнятий всюди й відразу. Ще в XVII столітті можна знайти сліди древньої традиції прийняття Євхаристії стоячи. Перехід від одного звичаю до іншого знаходить відображення в художньому представленні. Наприклад, кодекси першого тисячоліття так передають Останню Вечерю:
Codex Purpureus Rossanensis – Россанський кодекс, VI ст.
У римських катакомбах теж можна знайти зображення ламання хліба (катакомби Прискіли, кінець ІІ століття):
Потім починаються зміни. Тогочасний спосіб прийняття Причастя переносять на уявлення про Останню Вечерю:
Євангеліарій Бернварда з Гільдесхайма, 1015 р.
Фра Беато Анджеліко, Остання Вечеря, бл. 1440 р.
Одним із найкращих й найвідоміших описів прийняття Причастя є повчання Кирила Єрусалимського:
Отже, приходячи, приступай не з розпростертими долонями, не з розведеними пальцями приступай, а, ліву руку зробивши престолом правої, яка хоче підняти Царя, і зігнувши долоню, прийми тіло Христове і тут таки скажи: “Амінь”. Отже, з острахом, освятивши очі твої доторканням Святого тіла, причастися, остерігаючись, щоб від цього нічого не втратив ти. А якщо щось втратиш, то тим самим позбудешся ніби свого власного члена. Бо скажи мені, якщо б хтось дав тобі крихту золота, то чи не став би ти тримати її зі всілякою обережністю, зберігаючи, щоб чогось з нього не втратити і не пошкодити? Чи не з великою обережністю ти повинен берегти те, що є чесніше від золота і дорогоцінних каменів, щоб у тебе не впала ні одна крупинка?
Потім, після причастя тіла Христа, приступи і до чаші крові: не простягаючи руки, але нахилившись і в образ поклоніння і шани промовляючи “амінь”, і крові Христової причащаючись, освятися. І коли волога ще знаходиться на твоїх устах, торкаючись руками, освяти і очі, і чоло, й інші [органи] чуття. Нарешті, дочекавшись молитви, дякуй Богу, Який сподобив тебе таких таїнств.
Як видно, у той період в Єрусалимі (і не лише) були певні звичаї, пов’язані з освяченням органів чуття. Єпископ наполягає на обережності у прийнятті Тіла Христового. І Євхаристію приймалося на долоні: чи так, як це описав Кирило Єрусалимський, чи розміщуючи долоні одну на другій у формі хреста. Трульський синод в 692 році подає навіть такий цікавий припис, бо забороняє вживання золотого начиння для покладення Тіла Христового — треба приймати лише на руку.
З часом, починаючи з ІХ ст., з’являється звичай ставати навколішки на Причастя. Було це викликано не стільки острахом перед можливим збезчещенням Тіла Христового, скільки зміною способів вшанування Євхаристії. З такою зміною постави тіла пов’язане теж зміна прийняття Тіла Христового безпосередньо до уст. Тоді ж Західна Церква починає вживати в літургії прісний хліб, що має тоншу форму. Відтоді вже не звертається такої уваги на чистоту рук вірних, котрі до цього повинні були виконувати певні обряди омивань рук перед літургією. Також менше говориться про небезпеку втрати маленьких частинок освяченого хліба.
Навіть після початку прийняття Тіла Христового навколішки зберігається звичай потім приступати до чаші стоячи, з практичних міркувань. На Заході з ХІІ століття почає занепадати звичай уділяння Причастя під видом вина. Таким чином залишилося прийняття лише Тіла Христового, і лише навколішках.
Мозаїка Михайлівського золотоверхого собору, Київ, бл. 1110 р.
Сьогодні
Що можна сказати про сьогоднішню практику? По-перше, необхідно пригадати про роль тіла в літургії. Тіло не є чимось другорядним чи непотрібним. Штучне розділення душі й тіла веде до викривлень. Тіло теж братиме участь у воскресінні та вічному житті. Воно — храм Святого Духа, що отримує Євхаристію і благодаті для душі. Віра не є справою лише душі, в ній задіяне також і тіло. В літургії саме через тіло ми творимо спільноту: через присутність, спів, діалог, жести. Тому постава тіла не є нейтральною під час літургії. Воно виражає душу, допомагає душі в переживанні літургії. Внутрішні переживання мають проявлятися назовні. А зовнішні жести мають відповідати стану серця.
Конкретно, якщо ми говоримо про положення стоячи під час Меси, а саме при прийнятті Причастя, то таким чином виражається пошана. Саме так зустрічається процесія на вхід, проголошення Євангелія і в інших моментах Меси. Молитва стоячи — типова постава в юдаїзмі та християнстві.
Оранта, Катакомби Прискіли, Рим, ІІІ ст.
Римські катакомби Петра і Марцеліна, 1-ша половина IV ст.
В центральному крузі – Христос в позі оранти, катакомби Петра і Марцеліна, IV ст.
Оранта і Добрий Пастир, римські катакомби, IV ст.
Оранта, римські катакомби, ІІІ ст.
Стояти перед Богом — пасхальна постава християнина. На ногах перед Господом стоїть вільна людина, стоїть син перед своїм Батьком. Тобто це вказівка на гідність християнина. Тому давні приписи Західної та Східної Церкви навіть забороняли ставати навколішки в неділю та у Великодній період. Як казав святий Іриней Ліонський: «Звичай не згинати коліна в день Господній — це символ воскресіння, через яке ми були визволені, завдяки Христу, від гріха та від смерті, яка була вбита Ним». Ми — сини, викуплені Кров’ю Христа і всиновлені у Христі.
Отці Церкви також казали, що така постава тіла вказує на очікування дня Господнього повернення (Мал 3,2): перед Божим Сином вистоять лише ті, хто не має чого боятися. В книзі Одкровення саме так моляться спасенні (7,9; 15,2).
Жест прийняття Причастя на руку — окрім того, що такий звичай існував у перші століття й був поширений за перше тисячоліття християнства, — має і свій символізм. Причиною змін у способі прийняття Причастя в Середньовіччі була пошана до Пресвятого Таїнства та різниця у звичаях і вразливості. Повернення в ХХ столітті до Причастя стоячи не становить прояву непошани, а навпаки, продиктоване пошаною. Так пише один із підручників з літургіки:
«З мотивів пошани до Євхаристії, згідно із середньовічною ментальністю, було покинуто первісний звичай. Тепер численні миряни вказують на ті самі мотиви: відкривати уста і висувати язик, кажуть вони, це не шанобливий жест; здається, складно це зробити з гідністю, бо вони не зробили би цього спонтанно для вираження своєї пошани; простягати руки здається їм поведінкою більш людською».
Тож…
У тих країнах, де дозволено прийняття Причастя як на руку, так і до уст, священник не може змусити приймати Євхаристію в якийсь один спосіб. Про це сказано і в «Рекомендації для пастирів у час епідемії коронавірусу» нашої Конференції єпископів. Це залежить від віруючого, від його сприйняття жесту. Головне, щоб це було зроблено гідно. Бо можна стати навколішки тілом, а душею не сприймати Христа. А можна стояти на ногах і з покорою дякувати за велику незаслужену гідність Божих дітей.
Помноження хлібів і риби, Равенна (Італія), Базиліка св. Аполінарія, бл. 500 р.
фінансово.
Щиро дякуємо!
