Коли 1967 року у Львові прийшла на світ Олена — мало хто в місті знав про синдром Дауна. У бібліотеці львівського медінституту була тільки одна невелика книжечка про це, видана багато років тому в Ленінграді. В лікарні, де вона народилася, лікарі воліли мовчати і якнайхутчіш виписати мати з дитям додому.
Так розпочалася сімейна історія, що триває вже понад пів століття. Цю історію творять Євгенія, її чоловік Ярослав і їхня донька Олена.
Щороку приходять на світ діти з синдромом Дауна. Для батьків це найчастіше шокова інформація. Вони не зразу спроможні з нею погодитися. Тоді їм дуже потрібно, щоби поруч були добрі й мудрі люди, які стануть для них підтримкою, і ще віра, що Бог із ними.
«Щороку на світ приходять діти з синдромом Дауна»
Євгенія згадала про одну розмову. Відбулася та розмова майже п’ятдесят років тому. Слова, які вона тоді почула, пам’ятає донині. Оленці тоді був місяць. Вона захворіла і з гарячкою потрапила до лікарні. Був там один лікар. Виписуючи дитину додому, Євгенія і Ярослав запитали його, що з ними буде далі. Лікар спокійно відповів: будете отак жити… жити… і жити…
Я перебуваю в квартирі Євгенії та її доньки. Мати полюбляє про неї казати: «сонячна дитина». Олена має свій куточок у кімнаті. Стіл, стілець, поличка, яку ще тато зробив. Тата вже нема. Відійшов до Бога одинадцять років тому. Олена любить сидіти у своєму куточку. Тут вона пише вірші, малює, молиться. В її житті завжди було багато місця для творчості.
І так ось ми живемо, живемо і живемо, — каже Євгенія, стримано всміхаючись. Згадує слова лікаря, що пролунали немов пророцтво п’ятдесят років тому і знайшли своє сповнення в цій сім’ї.
Коли Олені був час іти до школи, чиновники вирішили, що вона має піти до найближчої в районі. Її відправили на спеціальні тести. Після їх завершення психіатр, який розмовляв з Оленою віч-на-віч, поглянув на батьків і сказав: ви щасливі люди. Маєте при собі людину з великим і люблячим серцем. Вона завжди вас любитиме. Це найбільше щастя для вас.
«Людина з великим і люблячим серцем»
Це було в 1990ті. У Львові вже діяла спільнота «Віта і Світло». Вона інтегрувала людей з інвалідностями. Оленка у спільноті почулася своєю. Вона там зустріла Бога, якого вже здавна носила в серці, але тепер навчилася про Нього говорити. Її захоплювали св.Франциск і св.Клара. Особливо близька була їй св.Бернадета Субіру. Оленка часто повторювала, що Бернадета сильно страждала, бо багато людей її не розуміли. Вона віднайшла в житті святої частку власного життя.
«Завдяки нашій доньці ми зустріли Бога»
Євгенія розповідає про те, як поруч з Оленкою вони самі з чоловіком пройшли євангелізацію. То донька привела їх до Бога. Вони, щоправда, були охрещені в православ’ї, але — як то у Радянському Союзі… віри не практикували.
Коли Оленка йшла до Першого Святого Причастя в храмі св.Антонія у Львові, сестра Єфрема, яка її готувала до таїнства, запитала батьків: а як ви поблагословите своє дитя, якщо ви не взяли шлюбу? Так Ярослав і Євгенія взяли церковний шлюб і прийняли Святе Причастя, стаючи практикуючими католиками і парафіянами св.Антонія.
«Рецепт життя: просто любити»
Побачивши, що Євгенія — щаслива жінка, я запитую її про рецепт щасливого життя. Її відповідь проста. Треба просто любити. В Оленки був люблячий тато, любляча бабця, люблячий дідусь. Любові достатньо. Якщо багато даєш іншим, взамін одержуєш іще більше. І це сповнилося в житті цих двох жінок — матері й доньки.
Фото: о.Маріуш Кравєц і з архіву сім’ї
фінансово.
Щиро дякуємо!
