У цій єресі шлях до Бога трактується як підручник для саморозвитку.
Папа Франциск присвятив багато уваги двом перешкодам до святості: зосередженню на ідеях разом із відкиненням тіла та оперті на заслуги в питаннях благодаті.
Тіло як в’язниця
Святіший Отець висловлюється проти того, щоби спасіння ототожнювти з присвоєнням собі певних ідей на шляху внутрішнього розвитку. Адепт поглиблює розуміння певних істин, підкріплених внутрішнім досвідом. Тіло ж трактується тут як в’язниця, з якої нас щасливо визволить смерть.
У той же час шлях до Бога стає підручником для саморозвитку. Подальші розділи ведуть до щораз більшого розуміння та дослідження, зникають чергові перешкоди на шляху до розуміння божественності. Кульмінацією стає своєрідне просвітлення — єдність із Богом, яка розриває завісу таємниці між Ним і нами.
Єресь гностицизму
Цей погляд з’явився ще на початку християнства і був відомий як «гностицизм». Сьогодні він знову повернувся, тому Папа Франциск присвятив цій єресі багато уваги у виступах і в останній адгортації «Gaudete et exsultate».
Якщо спасіння ґрунтується лише пізнанні (грец. gnosis, звідси «гностицизм»), то це вводить людину великі труднощі. Перші християни теж із ними стикалися й мали проблеми, тому св.Йоан пише: «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» (1Йн 1,8). Це було написано з думкою про «втаємничених» у глибоке, майже таємне, знання про єдність із Богом.
Дуже важко спиратися на пізнання і владу щодо таємниці Втілення. Бог близький і не через знання, а через те, що для нас Він став Емануїлом — Богом із нами. «Духовний саморозвиток» має велику проблему з тілом, зокрема з тілом Бога. Адже Ісус був на землі братом і другом тих людей, з якими тут зустрічався!
Як можна подолати проблему зосередженості на пізнанні? Напевно те, що перемагає цю сучасну єресь, — це дотик, як фізичний, так і «сердечна ніжність». Тіло дає нам змогу бути поряд із тими, хто нас потребує. Ніжний погляд, дотик і слухання з любов’ю ще більше вкорінює в нас таємницю Втілення. Тоді Ісус може використовувати наші руки.
Пелагіанство: заслужити спасіння?
Ми живемо в дуже індивідуалістичному світі, який звертає особливу увагу на те, що ми робимо, які результати наших дій. У такому світі з’являється спокуса поставитися до спасіння як до результату власних заслуг.
Папа звертає увагу, що такий погляд був раніше відомий як єресь пелагіанства. Воно (відкрито або ні) відкидає діяння благодаті, вірячи натомість у власну волю. Ми маємо заслужити спасіння тим, що ми робимо, нашими справами і заслугами.
Тоді як свята Тереза від Дитятка Ісус казала: «Наприкінці свого життя предстану перед Богом із порожніми руками», — Папа Франциск пише: «Ми часто кажемо, що Бог живе в нас, але краще сказати, що це ми в Ньому живемо». Благодать відкриває правду про те, що ми дуже залежимо від Бога і дуже потребуємо Його діяння та близькості.
Рішення віддатися Богу як нашому Другові, не дивлячись на наші заслуги, — це справжня радість. Тоді смерть перестає бути моментом тривожної оцінки наших досягнень, а стає зустріччю з Коханим. Спасіння, тобто вічне життя із Ним, — це дар благодаті, а не плата за те, що ми були чемними чи видатними, чи те і те разом.
Ні ідея, ні заслуга
Обидва переконання, які критикує Святіший Отець, заважають нам жити духом восьми блаженств і відкривати, що Ісус — наш єдиний Спаситель.
Тому ані пізнання, ані заслуги не відчиняють перед нами Божого Царства. Його брами відчиняє перед нами Той, хто сказав про себе: «Я — дорога, правда і життя» (Йн 14,6).
фінансово.
Щиро дякуємо!
