«Я знала, що виходів два. Або піти за гордістю й ранами, подаючи до суду на розлучення, — або бути вірною любові, яку обіцяла перед вівтарем. І навіть коли наше подружжя атакувала “хвороба” зради, то і в цій хворобі я хотіла бути вірною, любити і боротися за любов. Я молилась і боролась».
Давид Господарек: Як розпочався ваш спільний шлях?
Павел: Насправді то, певно, Моніка його почала…
Моніка: Під час паломництва випускників на Ясну Гору я почула, що добрим є молитися за свого майбутнього чоловіка за заступництвом св.Йосифа. Й відтоді чи не до самого шлюбу щодня молилася, щоби св.Йосиф знайшов мені якогось порядного хлопця.
— Але чоловік, певно, не впав із неба?
Моніка: Дослівно — ні, але я не мала сумнівів, що то має бути саме Павел.
Павел: Ми познайомилися під час інтеграційного виїзду студентського душпастирства, й це насправді було кохання з першого погляду. Я побачив красиву дівчину, радісну, вона була дуже емпатична; але найбільше захопила мене тим, що… хвалила мене.
Моніка: Мама завжди казала, що хлопців треба хвалити. Павел також здався мені ідеалом. Вищий за мене настільки, що я навіть на підборах дивлюсь йому в очі, позираючи вгору. Мав розум, схильний до точних наук, тож для навчання вибрав напрямок техніки. У нього були величезні знання з історії, він був здатний довго розповідати про різні події, причому мовою Сенкевича, наживо! Окрім усього, був дуже галантний і ніжний.
Павел: Із цього інтеграційного виїзду ми повернулися вже як пара, але в душпастирстві більше не з’являлися.
— І за кілька місяців — шлюб?
Моніка: Ну, аж так швидко то ні. Ми просто були разом, раділи одне одному. Час минав дуже швидко. Але за два роки я подумала, що ось іще рік — і Павел буде інженером. Я мала п’ятирічне безперервне навчання, але вже заробляла. Подумала, що це ідеальний час для заручин і шлюбу.
Павел: І знову вдалася до старих, перевірених методів…
Моніка: Так, я просто спонтанно почала молитися новенну до св.Йосифа, щоби Павел мені освідчився у найліпший для нас час.
Павел: І я освідчився точнісінько в останній день новенни. Вочевидь не знаючи, що Моніка знову наслала на мене такого могутнього покровителя…
— Але як це було: раптом спало на думку купити обручку?
Павел: Ні, обручку я вже деякий час мав, сховану в приятеля. Давно вже планував освідчитися. Але нам просто все так гарно збіглося.
Моніка: Я не хотіла ось так просто порушувати тему шлюбу, щоби він не відчув жодного тиску…
Павел: Ти воліла про цю обручку молитися до Йосифа!
— Два роки романтичного знайомства, півтора роки заручин. Прекрасна історія!
Моніка: Так, це все було насправді прекрасне. Я була найщасливішою жінкою на землі. Мала хороше подружжя, навчання вдалося закінчити на рік швидше, знайшла роботу, про яку мріяла, розпочала наступний вишкіл…
Павел: Я теж не знаю, чи бачив довкола себе щасливіших за себе людей. У нас із Монікою все пречудово складалося. Під час магістерських студій я почав програмувати. Ми швидко доросли до того рівня, щоби (також завдяки батькам і весільним гостям) купити власний будинок.
— Ви створили прекрасні умови для дітей.
Моніка: Зізнаюся, думку про дітей ви відкладали до того часу, коли купимо та опорядимо дім. Із нинішньої перспективи я вважаю, що це не було потрібним.
Павел: Це було, безсумнівно, розсудливо; але ми вже знаємо, що ця закритість до дітей також і нас трохи віддалила. Мені складно описати це конкретніше.
— Коли ви закінчували облаштовувати дім, ти дістав нову роботу.
Павел: Так! Це для мене була велика подія. По-перше, я не докладав для цього старань, просто мої досягнення було оцінено. По-друге, я міг розвиватися не тільки в царині своїх власних інтересів, але також у керуванні групою, що давало мені багато радості. І гордості, бо я був молодший за людей, із якими працював. Зрештою, що теж очевидно, — відчутно зросли мої заробітки.
Моніка: Я дуже раділа цьому успіхові Павла і старалась його підтримувати. Робота; черговий напрямок заочного навчання; різні додаткові заняття. Його було щоразу менше. Мене, зрештою, теж; окрім того, я часто не могла дати раду проблемам та емоціям людей, із якими працювала, і ці питання мучили мене також удома.
— Наближалася перша криза?
Павел: Ой не перша, вже раніше в нас бували більш чи менш серйозні суперечки, інколи — якісь «тихі дні». Але Моніка, як прекрасний психолог, завжди вміла це добре і мудро розв’язати.
Моніка: Ми разом це розв’язували!
— Ідеальне подружжя!
Павел: Так було. Аж раптом на новій роботі я закохався. Ось так просто. Сам був захоплений зненацька тими емоціями. Ми швидко знайшли спільну мову, ідеально одне одного розуміли, вже через три тижні знайомства зізналися одне одному в коханні. Це було неймовірно захопливе, я почувався молодшим, сповненим енергії та запалу, більш мужнім…
— Забув, що маєш дружину?
Павел: Ні, — але якось зовсім тоді про Моніку не думав. Зрештою, та дівчина мала нареченого, з яким уже жила кілька років. Я почав провадити подвійне життя, причому і в життя з Монікою не був зданий аж так сильно включатися…
— Коли ти помітила, що щось не так?
Моніка: Про те, що в житті Павла хтось міг з’явитися, я думала ще перш ніж знайшла докази. Це видно з поведінки, з рівня емоцій, а радше — з їх браку. Раптом з’явилися якісь нові «колеги», з якими він їздив проводити вечори. Більше часу присвячував праці, але попри цю зайнятість мав достатньо енергії, щоби тричі на тиждень їздити у спортзал, хоча раніше йому й на думку не спадало якось подбати про себе. Ознак було чимало. Спершу я їх відкидала, бо ж він щодня дивився мені в очі, ми разом ходили до церкви, розмовляли. Потім усе над міру посилилося, й аж врешті я натрапила на їхні СМСи. Була шокована. Пережила якийсь напад, схожий на панічну атаку, не могла дихати, мала враження, що серце перестало битися. Коли все стихло, то я захотіла, щоб воно повернулося, щоби знову боліло і заглушило біль моєї пораненої та відкиненої любові. Я не знала, що з собою робити, відчувала навпереміну розпач і злість, біль і агресію. Розхворілася так, що мала тижневий лікарняний.
— Сказала Павлові, що знаєш?
Моніка: Ні, не хотіла нічого робити на таких емоціях. Я мусила заспокоїтися, потребувала часу. На щастя, в мене були мудра подруга і священник, які мене підтримували.
Павел: Мені навіть на думку не спало, що Моніка може щось знати, що вона може так страждати, що все це через мене. Я був певний, що моїх побрехеньок та історійок цілком досить. Що цікаво, я навіть у розпал справи не відчував жодних докорів сумління, не мав враження, що поводжуся неетично. Емоції, пов’язані з закоханістю, якимось дивним чином притлумили в мені раціональний погляд на цю дійсність.
Моніка: За кілька днів після того як я переконалася, що в нього є інша жінка, коли я вже заспокоїлася, — просто запитала Павла про це. Він удавав такого здивованого підозрами, запевняв, що це абсурд, що в нього є жінки-колеги, але ж це нормально. Я знала, що він бреше, більше не могла цих побрехеньок слухати, й не порушувала цю тему.
— Ти здалася?
Моніка: Я знала, що в мене два виходи. Або піти за гордістю і пораненнями, подаючи на розлучення з його очевидної провини, — або бути вірною любові, в якій присягалася перед вівтарем, і навіть коли наше подружжя атакувала «хвороба» зради — часто смертельна для цього зв’язку пухлина, — то і в цій хворобі можна бути вірною, любити і боротися за любов. Я молилась і боролась.
Павел: Я знав, що Моніка старається. Що вона готує, прибирає, пропонує спільне проведення часу, спільний відпочинок. Аж тоді до мене почало доходити, як сильно я її скривдив. Але тут емоції вже згасли, а та дівчина постійно їх розпалювала, ми почали планувати спільне майбутнє. Навіть якщо мені й спадало інколи на думку, що, може, залишитися з Монікою, — то я усвідомлював, що надто втягнутий у той зв’язок, що вже не вдасться.
— Що стало поворотним моментом?
Павел: Мене побив співпрацівник. Він бачив, що коїться, вилаяв мене на всі заставки, я вочевидь не залишився в боргу, дійшло до рукоприкладства. Може, я навіть перший його вдарив. Але він був у цьому кращим. І як я, побитий, повертався додому, — почав думати про те, що мені той хлопець говорив. Що я, зрештою, присягнув вірність і любов до смерті. І що я не присягав підтримувати закоханість, але що я щодня прагнутиму добра для Моніки та нашого союзу. Я поняття не мав, що робити, почувався загубленим. Боявся йти до сповіді, гордість не дозволяла мені йти до психолога. Але зрештою я визнав, що піду, бо сам собі вже ради не даю. З кабінету психолога я вилетів як ошпарений, стільки він викликав у мені злості. Але, як я уже остигнув, до мене почало доходити те, що він намагався мені показати. Правду про мене, яка мені так сильно заболіла. Що я — незрілий, безвідповідальний, невірний, не вмію любити.
— Цього вистачило, щоби повернутися до Моніки з квітами?
Павел: Та де, я був надто гордовитий, а може — надто боягузливий… Минуло ще трохи часу, і до моєї голови почали доходити прості факти щодо тієї дівчини: що як вона зі мною зустрічалася попри те, що мала нареченого, і попри те, що від початку знає про мій шлюб, — то цей зв’язок не має перспектив.
— І що ти зробив?
Павел: Насамперед — розстався з тією дівчиною. Також розпочав старання, щоб її перевели в інший відділ на роботі, але зрештою, вона сама перевелася. Потім я просто порозмовляв із Монікою. Готувався до цього чи не занадто довго… Вирішив, що розкажу їй про все. Не знав, що вона знає. Вперше в житті я так плакав. Усвідомлюючи, як вона через мене страждала, і як сильно вона мене кохає. Дійшло до мене, що я тут насправді маю найбільше щастя, і що так небагато бракувало, щоб я його знищив.
— Минуло кілька років. Що змінилося?
Павел: Тим, що, певно, найбільше вплинуло на якісну зміну, було рішення про спільну молитву. Раніше ми цього не робили, попри те, що віруючі. Я молився мало, мене це сковувало. Але ми навчилися молитися разом.
Моніка: Ця криза, яка для мене насправді була величезним стражданням, пам’яттю про що є трохи сивого волосся, — немовби дозволила нам відкрити наново, що таке любов і шлюб. Ну і нарешті з’явилися діти.
Павел: Вони — наступна позитивна революція в наших стосунках.
— Маєте якісь поради для подружжів?
Моніка: Моліться разом, хоч би раз на тиждень. Це тяжко, особливо на початку, але насправді сприяє взаємній близькості.
Павел: Хоч би раз на рік, наприклад, у річницю шлюбу, відновлюйте подружню присягу і розмовляйте про те, що вона для вас означає.
Переклад CREDO за: Давид Господарек, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
