Якби три Божі чесноти — віра, надія й любов — були сестрами, яка з них могла би скаржитися на те, що про неї найменше згадують і найменше її помічають?
Батьки часто вважають середніх дітей безпроблемними: вони найбільш слухняні, винахідливі, завжди задоволені. Але ті ж діти не раз через роки скаржаться, що до цієї ролі їх змусило те, що вони отримали від батьків трохи менше уваги, ніж їхні менші чи старші брати і сестри. Чи не те саме відбувається з надією — другою з трьох богословських чеснот, тобто віри, надії, любові?
Чеснота надії
Любов, як відомо, — це номер один. Не тільки людська любов, між чоловіком і жінкою. Християнство — це любов. Про віру і сумніви, пов’язані з нею, теж написано більше, ніж середньостатистичний теолог може прочитати за все життя.
Ми ніби все знаємо про надію і вважаємо, що нам нема чого спеціально через неї хвилюватися. А може, насправді, ми маємо з нею більшу проблему, ніж нам здається?
Надія — це не те саме, що оптимізм
У християнської надії багато спільного з оптимізмом. І оптиміст, і людина, повна надії, припускають, що завтра може бути кращим, ніж сьогодні, і що зміни — в межах її досяжності, навіть якщо це потребує зусиль або пов’язане з необхідністю пережити труднощі.
Обидва підходи — це радше питання вибору, ніж характеру. Можна бути жартівником, який песимістично бачить майбутнє, а можна мати природну схильність бути похмурим, але свідомо вибирати позитивні варіанти розвитку ситуації. Звісно, чеснота надії також не має нічого спільного з природними обставинами.
І оптимізм, і надія — це риси, які приваблюють інших людей. Нас інстинктивно тягне до людей, які їх мають, і ми уникаємо тих, хто ці риси в нас убиває.
Різниця в тому, що оптимізм стосується справ тимчасових, а християнська надія — справ духовних. Коли ми вирішуємо жити з Богом, то враховуємо те, що зіткнемося з труднощами. Але повторюємо за св.Павлом: «Я вважаю, що нинішні страждання нічого не варті у порівнянні зі славою, яка нам має об’явитися». Бог хоче провести з нами цілу вічність! У Небі не буде смутку, втоми чи болю. Надія дивиться високо в Небо. Ми надіємося, що вже зараз можемо любити й пізнавати Бога і ставати кращими.
Надія — це не ситість
«Отже надія (яку вже бачимо) — це не надія, бо як можна чекати на те, що вже бачимо?» — зауважив св.Павло. Папа Франциск, який присвятив надії кілька катехиз під час аудієнцій по середах, сказав, що надія — не чеснота ситих людей.
Коли нам нічого не бракує, то нам не потрібна надія. Варто це собі повторювати, коли життя підкидає нам труднощі.
Надія — це не зухвалість
Катехизм Католицької Церкви говорить про два гріхи проти надії: розпач і зухвалу довіру. Коли ми впадаємо в розпач, то перестаємо очікувати від Бога спасіння, допомоги або пробачення гріхів. Ми опираємося тоді істині про Його безмежну доброту, справедливість чи милосердя.
Натомість зухвала довіра може мати два зовсім різних обличчя. Перше — це переконання, що ми можемо спастися завдяки власним заслугам, без допомоги Божої благодаті. Друге — це припущення, що Бог спасе нас гуртом, без жодного зусилля з нашого боку.
Надія — це не бадужість
Люди, які живуть за принципом: «ще ніколи так не було, щоб якось не було», можуть бути дуже чарівними, але в «католицькій» надії йдеться зовсім про інше. Ми стикаємося з проблемами, іноді страждаємо, але не впадаємо у відчай саме тому, що Бог із нами.
За надію іноді треба боротися, так само, як і за інші духовні блага. Один з етапів беатифікаційного процесу — це дослідження героїчності чеснот кандидата. Так, надію також можна практикувати героїчно.
Коли з’являються серйозні труднощі, коли життя нас пригинає або коли ми починаємо втомлюватися від самих себе (наприклад, коли постійно впадаємо в один і той самий гріх), то з’являється спокуса сказати: це безнадійно. Тоді треба міцно вхопися за Ісуса. Маємо обітницю, що надія не розчарує.
Переклад CREDO за: Йоанна Опєрач, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
