Роздуми

Маю претензії до Бога і охоче на Нього накричав би. Звідки це береться і чи так можна?

12 Січня 2021, 13:21 1155

Саме про це йдеться в молитві — про спасительну зустріч із Богом. Не про те, щоби вдавати ввічливу дитинку і твердити, що «все окей», коли життя розвалюється.

Навіть у Біблії не бракує ситуацій, у яких конкретні люди у стосунках із Господом Богом «переходять у наступ». Інколи Бог сам провокує такі ситуації. Може, і вам пора перестати вдавати ввічливого відмінника?

 

«Урочисте засідання на честь» Господа Бога?

Частенько  наші проблеми з молитвою беруться з переконання, що на молитві ми повинні бути «отакі». Сприймаємо молитву як «урочисте засідання на честь…» Або й зовсім як «лінійку» в школі, де треба стояти у формі (а щонайменше — в убранні стилю «білий верх, чорний низ»). Стати у відповідну позицію і давати відповіді, яких від нас очікують.

Нічого дивного, що така молитва нас знуджує, мучить і навіть дратує. Підсвідомо ми починаємо про неї думати як про заняття без особливого сенсу, або й просто як про втрату часу. І в підсумку скорочуємо її, зводимо до ритуалу, а зрештою уникаємо її, звільняючи себе від молитви з будь-якого приводу.

 

Картонні люди

Так підходячи до молитви, ми поводимось як хтось, хто, стаючи навпроти свого співрозмовника, намагався сховатися за своїм картонним портретом із намальованою на ньому «усмішкою №5». Ми закриваємося такою собі духовною «голограмою». Або ж ставимо на місце себе якийсь красиво складений духовний «манекен», а потім щиро дивуємося, що нам якось розмова не клеїться.

Господь Бог тим часом, певно, дивиться на цей представлений нами театрик із доброзичливою жалістю (зрештою, Він і так знає правду про нас) та смутком. І напевно дивився би з розпачем, якби тільки Він — Бог, джерело надії — міг впадати в розпач. Чому?

Бо Він понад усе хоче бути нашим Спасителем. Але саме нашим — нас таких, якими ми є в цю мить, а не того «картону», «манекена», «голограми» чи як там іще назвати міраж себе, яким ми собі більше, ніж Йому, намагаємося «замилити очі».

Бога цікавить жива людина. Я — живий аж до болю. Такий, який я сьогодні є. Я з усім тим, що я переживаю, думаю, відчуваю, що в собі ношу. Хай би що то було. Мене живого Він любить, мене живого хоче спасати, зі мною і про мене живого хоче розмовляти.

 

Хто Бога лає, той Його… славить?

А що коли я саме розлючений? Якщо я маю в собі бурю гніву, злості, розчарування, тонну претензій… — так, до Нього теж. Із тим усім маю прийти на молитву? Боюся, що тоді я вибухну. А я ж із Богом розмовляю.

Ну вже на кого, а на Нього то не можна кричати, ані претензій до Нього мати не можна. І вже точно не можна їх виражати прямо, бо ж це Господь Бог, якому належить виключно честь, слава і пошана. Хіба ні?

Так. Справді, Йому належить усяке прославлення, честь і пошана. Але насправді то набагато більше пошани є в тому, щоб бути з кимось щирим, аніж сприймати його за принципом «чого бабцю нервувати, нехай буде спокійна». Це стосується також і Господа Бога.

Більше поваги й честі я виражу Йому тоді, коли буду з Ним до болю щирим, аніж «дурячи» Його якоюсь офіційно-ввічливою маскою. Бо в пориві щирості (навіть ураганному і навіть гіркої щирості) десь на дні є визнання великої довіри. А також — визнання того, що для Бога найважливіше: любові.

Ми цим трохи немовби кажемо Богу: я знаю, що можу бути з Тобою щирим. Із Тобою одним і, власне, до самого кінця. Можу Тобі сказати все, викричати, виплакати, «вивалити» на Тебе. Бо я знаю, що Ти: а)все одно вже все знаєш, і немає сенсу вдавати, що цього нема; б)любиш мене цілковито і незмінно. Й саме тому не згіршишся, не образишся, не перестрашишся, не втечеш — хоч би що я сказав.

Саме це, певно, мав на увазі середньовічний домініканський містик з-над Рейну, званий Майстером Екхартом, коли писав: «Deum ipsum quis blasphemando, Deum laudat» (лат.: хто самому Богу блюзнить, той Бога славить).

 

Претензії до Бога?

А отже? — так. Молитва може бути криком, плачем, навіть вереском. У ній можуть пролунати міцні слівця, докори, претензії, звинувачення і що там ще ти в собі придушуєш. Він насправді не згіршиться тобою, не образиться, не розлютиться, не злякається — і не відступиться.

Він не скаже: «Як ти смієш? Як можеш?!» Бог це Батько — причому найкращий батько, той омріяний, якого ти, може, ніколи не мав, але за яким навіть несвідомо тужиш. І як Батько, Він знає, що дуже часто дитина, яка кричить на батька, кричить не так на нього, як перед ним. Шукає в ньому когось, хто її прийме, з її болем, безпорадністю, стражданням, внутрішнім хаосом, із яким сама собі дати раду не може.

І Він знає, що інколи цей крик, вереск, істерика, грубі слова — то єдиний спосіб, яким дитина здатна в цей момент висловитися. Тому Він готовий усе це «прийняти на свій рахунок». Не роблячи ані кроку назад і не закриваючи обіймів, аж поки дитина, змучена криком і вираженням своєї злості, не захоче в них сховатися.

 

Біблійні сварки з Богом

Також у Біблії не бракує ситуацій, у яких конкретні постаті у взаєминах із Господом Богом «переходили в наступ» (і не раз це було Ним самим спровоковане).

Патріарх Яків — повертаючись по роках вигнання до батьківської землі, де на нього чекає брат, який може його вбити, — цілу ніч б’ється (дослівно) з Богом, прихованим під виглядом ангела. А на завершення цієї бійки притискає Його до землі і ставить тверду умову: «Не відпущу тебе, доки не поблагословиш мене» (Бут 32,27).

Мойсей, доведений до межі витривалості служінням посередника між Богом і Його невірним і непокірливим народом, у певну мить вибухає докорами: «Чому вчинив ти таке з своїм слугою? Чому не знайшов я ласки в очах у тебе, що он тягар усього цього народу звалив єси на мене? Чи то ж я зачав увесь той народ? Чи то ж я породив його, що ти мені кажеш: носи його, мовляв, на лоні в себе, як то нянька носить немовлятко, аж до землі, про яку ти клявся їхнім батькам? (…) Не під силу мені одному нести ввесь люд оцей; занадто тяжкий він для мене. Якщо й далі так обходитимешся зо мною, то ліпше, молю, вбий мене, коли я знайшов ласку в очах твоїх, щоб я не бачив горя мого» (Чис 11, 11-12. 14-15).

 

Пророк свариться на Бога

Ілля, в горі від невдач і переслідувань, розчарований собою, дійшовши до Хориву, чує від Бога запитання: «Чого ти тут, Іллє?» І тоді вибухає: «Я палаю горливістю за Господа, Бога сил, бо сини Ізраїля покинули завіт твій, жертовники твої поруйнували й пророків твоїх вістрями повбивали. Зоставсь я один та вони намагаються й мене звести зо світу». Ця розмова за хвилину знову повторюється. Вочевидь, одного разу було замало, й Іллі знадобилося ще раз прокричатися (див. 1Цар 19, 8-14).

Стражденний пророк Єремія у певний момент прямо звинувачує Бога… в обмані. «Ти ввів мене в оману, о Господи, і я дав себе ввести в оману» (Єр 20,7).

Якщо йдеться про Іова, то навіть важко було би вирішити, яку цитату вибрати. Іов, зрештою, це найкращий приклад когось, хто дозріває до того, щоби зрештою «вальнути» Господу Богу просто в обличчя, «начистоту», свої жалі та претензії.

Щоп’ятниці у Бревіарії, в Молитві на завершення дня (Комплеті) читається Псалом 88, у якому Псалмоспівець з іронією, якщо не зі злістю, запитує Бога: «Хіба звіщатимуть у могилі твою милість, у пропасті глибокій — твою вірність? Хіба чуда твої у Темряві будуть відомі, і твоя ласка — у землі забуття? Чому, о Господи, відкинув мою душу, ховаєш твоє обличчя від мене?»

А якщо йдеться про святих, які не боялися вельми гострих слів у розмовах із Господом Богом, то згадаю тільки св.Терезу з Авіли, звану Великою. Зазнаючи багато труднощів та прикрощів, вона певної миті, кажуть, звернулася до Господа Ісуса зі словами: «Якщо Ти так ставишся до своїх друзів, то я не дивуюся, що маєш їх так мало!»

 

Тільки почекай на відповідь

Хіба можна верещати на Бога? Хіба дозволяється звинувачувати Його, мати до Нього претензії, злитися на Бога? А що, власне, означає це «дозволяється». Зрештою, ми й так це робимо, просто інколи боїмося це визнати!

Отож краще це зробити і стати перед Ним у правді, щиро, чесно, віч-на-віч. Викричати, виплакати, «вискандалити» з себе все, що там у нас сидить глибоко. Бо якщо я таки дозволю, щоби це «щось» насправді «впало» між мною та Ним (і коли завдяки цьому крику, плачу і що там ще трохи спаде напруженість у моїх емоціях), то, може, нарешті я буду спроможний почути, що Бог мені на все це скаже…

У кінцевому підсумку, про це і йдеться в молитві — про спасительну зустріч із Богом. Не про те, щоб удавати з себе миле янголятко і твердити, що «все окей», коли життя розвалюється. Але щоби почути і прийняти Слово Бога, яке Він скеровує до мене у цей (можливо, насправді нещасливий) момент мого життя.

І — так… інколи (здається, що таки частенько) Бог відповідає в такі моменти тишею, мовчанкою. Нічого страшного. Його тиша також лікує. Його мовчання також дає силу. І це так само є точним і творчим, як і Слово. Ця тиша — це теж спосіб Бога говорити, а понад усе — Його спосіб бути присутнім.

І сама ця присутність уже зцілює, тобто — рятує, лікує, допомагає, зцілює, заспокоює, провадить. За умови, що знайде в цій ситуації живу людину, а не її картонний замінник.

Переклад CREDO за: о. Міхал Любовицький, Aleteia

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: