Погляд

7 найбільших диявольських спокус

25 Лютого 2021, 10:15 4336

Ще в райській сцені опису первородного гріха показано сатанинську стратегію спокушання людини. Але стратегій насправді багато, бо відколи грішні ангели визнали метою свого існування систематичне нищення стосунків між Богом і людиною, виникло багато «відділів» і «спеціалізацій» щодо погуби людських істот.

Клайв Стейплз Льюїс навіть оприлюднив приватні листи (написані старим досвідченим дияволом до ще молодого адепта мистецтва спокуси), з яких ми можемо багато дізнатися про це. Я хотів би зосередитися на методах, які використовував злий дух, намагаючись «знайти підхід» до святих.

Загалом беручи, святі — це ті, хто осягнув вічне щастя в Небі, канонізовані (тобто офіційно визнані Церквою) та анонімні. Звісно, диявол не знає, хто стане святим у цьому розумінні (бо поки людина живе, її життя може піти різними шляхами), але бачить тих, хто віддав своє життя Богові й серйозно поставився до заклику «Будьте святими, як Я святий», намагаючись прямувати шляхом євангельських чеснот. Він також помічає тих, кого Бог обдарував особливою благодаттю — містичними об’явленнями або стигматами.

Святі завжди були скалкою в оці грішних ангелів. Адже сатана — це обвинувач людства, а святі — доказ того, що він помиляється в оцінці людського роду. Тому святі завжди були предметом особливої уваги пекельних спеціальних служб і на кожного, мабуть, заведено особисту «теку».

Показуючи способи дії злого духа, я, зокрема, хочу звернутися до агіографічних розповідей, оскільки знаю, що до них треба ставитися дещо відсторонено. Перші три способи можна трактувати як надзвичайні дії сатани та демонів. Решта — це, швидше, витончені пастки спокусника, які чекають побожних людей.

 

Сальвадор Далі. Спокуса святого Антонія

 

 

Спосіб 1: фізичні атаки

Із багатьох джерел нам відомо, що злі духи атакували святих у фізичних формах агресії. Найдавніший опис таких нападів дає нам св.Павло, коли пише: «А щоб я не загордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору. Я тричі благав Господа ради нього, щоб він від мене відступився…» (2Кор 12, 7-8).

На святих (зокрема, це стосується містиків) нападали, жорстоко з ними поводилися, били та копали ногами невидимі злі сили.

В історії мистецтва особливо вписався мотив спокуси св.Антонія, якого демони, за агіографічними переказами, рвали, як хижі вовки, топтали, як агресивні бики, били сильними лапами і гострими кігтями, як ведмеді. На численних зображеннях св.Антонія тягають за волосся та бороду, а навколо літають фантастичні створіння і демони.

Свята Франциска Римська якось мала враження, що диявол схопив її за волосся і тримав над прірвою.

Блаженний Раймонд із Капуї, сповідник і біограф св.Катерини Сієнської, розповідає, що диявол настирливо скидав її з віслюка на землю, найчастіше — в багнюку.

Святий о.Піо в листі до о.Аґостіно від 18 січня 1913р. описав, як на нього кинулася зграя демонів, які жбурнули його на підлогу й жорстоко побили, підкидаючи в повітря подушки, книжки та стільці. Він переживав такі напади все життя.

Прикладів можна наводити дуже багато, але це було б саме по собі нудно. Звісно, фізичні атаки демонів — дуже примітивний метод. Силовий спосіб — це доказ повної поразки й певна компрометація злих духів, бо коли бракне аргументів, залишається тільки бійка.

 

Станіслав Ігнацій Віткевич. Спокуса святого Антонія

 

 

Спосіб 2: ускладнити життя

Диявол погіршував святим життя смородом, відразливими видіннями чудовиськ, шумами, стукотом, пересуванням предметів та несподіваними візитами. Насправді важко знайти якийсь сенс у цих діях, окрім виснаження або залякування людини. Також могло йтися про розсіяння уваги та перешкоди в молитві.

Демони пробували це зробити, викликаючи явища, неприємні для п’яти відчуттів. Ще св.Антонія диявол намагався налякати огидними образами й видіннями. Демони кружляли навколо нього у вигляді диких потвор, отруйних змій та ящірок.

Святу Колету, реформаторку ордену кларисок і засновницю їхнього відгалуження, відомого як колетанки, мучили видіння ревучого чорного лева (зокрема, перед сповіддю). Диявол набирав вигляду плазунів, жахливих потвор, іноді котів. Змії, ящірки, хробаки та інші огидні повзучі істоти наповнювали її келію. Іноді це були кажани, бридкі птахи, вовки тощо.

Свята Тереза Авільська описала деяких чортів, що їй являлися. Звісно, їхній вигляд також був потворний.

Святій Маргариті Марії Алякок диявол являвся у вигляді жахливого мавра з очима, схожими на розжарені вуглинки, а св.Ґерарду Маелю — у вигляді величезного пса, який гарчав, готуючись до нападу. Винахідливість злих духів, яка спирається на підсвідомі людські страхи, може вражати.

Але цікаво, що деякі святі звикали до терзань злого духа і навіть ставилися до них із певною долею поблажливості. Моя подруга, яка боялася павуків, якось із жахом помітила, що в неї поселився «квартирант» — великий павук-хрестоносець. Вона не могла сама його винести, соромилася когось попросити; отже, щоб якось приборкати свій страх, вона назвала його Гельмутом. Відтоді він уже не здавався таким страшним, коли вилазив зі свого укриття. Так і святі іноді давали демонам смішні або гротескні імена. Святий Йоан Марія Віанней звертався до духа «Ґраппа» (так називалися маленькі вила для викопування молодої картоплі з землі). Коли настоятель з Арсу після годин, проведених у конфесіоналі, хотів хоча б на пару годин випростати своє змучене тіло на ліжку, Ґраппа заважав йому різними способами, а якось уночі підпалив ліжко священника (його до сьогодні можна побачити в Арсі).

 

Кухня настоятеля з Арса. Фот. Гервіґ Райдлінгер

 

Отець Піо називав демонів, які його відвідували, «злочинцями», «дикими звірами», «мерзенними пащами», а їхнього керівника — «лобурякою», «бородачем», «скотинякою». Також варто пригадати, що о.Піо мав більш різкий характер, ніж лагідний і терпеливий Віанней, тому він не добирав слів, називаючи демонів. Натомість Віанней зміг присоромити навіть диявола. Якось, коли він молився Бревіарій, диявол явився йому в тілесному вигляді й імітував на підлозі щось, схоже на кукурудзу. Тоді настоятель з Арсу сказав, що розповість усім про примітивну поведінку демона, і тоді всі його зневажатимуть. Після цього демон негайно зник.

 

Спосіб 3: ошукувати фальшивими об’явленнями

Ці історії мають дещо анекдотичний характер і, можливо, не всі з них варто трактувати як хроніку подій. Агіографи намагалися певні речі розповідати досить гнучко і, можливо, їх занесла фантазія. Але те, що святі переживали різноманітні атаки злих духів і розповідали про них, — це факт. Немає підстав звинувачувати їх в обмані. Однак іноді диявол маскувався і ошукував святих фальшивими об’явленнями.

Як каже св.Павло, сатана може прикидатися ангелом світла, щоби зводити людей (2Кор 11,14). І, як виявляється, не лише ангелом світла…

Святий Мартин Турський, перебуваючи у своїй келії, раптом побачив чоловіка у сліпучому світлі, вбраного в королівські шати. Видіння сказало приємним голосом: «Я Христос, який має прийти на землю, але спочатку хотів показатися тобі». Однак св.Мартин не дав себе обдурити.

Зі св.Марією Магдалиною Пацці демон іноді вдавав Предвічного Отця, Ісуса, Святого Духа або одного з ангелів.

Отцю Піо диявол являвся у вигляді його духовного керівника, а також міг прикинутися провінціалом, папою Пієм Х, ангелом-хранителем, св.Франциском або Пресвятою Дівою Марією.

Коли о.Піо сумнівався, чи гість той, за кого себе видає, то наказував йому повторити слова: «Ісус Христос — мій Господь». Тоді демон відступав. Він зникав, щоби з’явитися в іншій постаті. Дії демонів, які видають себе за святих, мають на меті впровадити в пиху та посіяти замішання.

 

Спосіб 4: напади нудьги

Фізичні атаки диявола мали налякати, але вони також утверджували в переконанні, що ти добре виконуєш свою роботу в Господньому винограднику, бо сатані дуже важливо її ускладнити. Це могло навіть ще більше мобілізувати. Але диявол, ставлячись серйозно до свого завдання, обирав витонченішу стратегію. Тобто нічого не робив, тільки спостерігав і чекав.

Один з отців пустелі, Євагрій Понтійський, виділив кілька демонів, з якими мусив боротися під час свого пустельного життя. Найбільш обтяжливого з них він назвав «демоном полудня», бо це був досвід, який посилювався найчастіше в найспекотнішу пору дня. Тоді людину огортає важкість, сонливість і пригнічення.

Це був провісник гріха ацедії — духовної байдужості, втоми, знеохочення, нудьги й меланхолії, яка веде до стану духовного паралічу. Рутина і буденність… Дії, які повторюються знову і знову…

Це породжувало відчуття пустки й смутку, нездатності зосередитися на чомусь одному, виснаження і тривогу в душі.

Немає на світі людини, яка була би завжди повною ентузіазму, запалу та енергії. З часом будь-який ентузіазм згасає, а в душі з’являється смуток і наполеглива думка змінити своє життя. Людина блукає шляхами знеохочення, меланхолії та духовного смутку. В неї немає достатньо сил, щоб черпати з джерел Божого благословення, любові та миру. Монахи в стані ацедії покидали своє духовне покликання, коли доходили висновку, що вони нещасливі, якщо це так — то щось не так. Подружжя доходили висновку, що мають… змінити свою дружину (або чоловіка).

Почуття відсутності сенсу життя і тривоги, які торкаються людини в «полудень» її життя, тобто близько 40 років, Карл Ґустав Юнґ називав «кризою середнього віку». Виявляється, навіть святих можна довести до маразму і зневіри.

 

Спосіб 5: через сексуальну сферу

Один співак написав пісню з такими словами: «Тож кинь, кинь хіть і замість жити хіттю, звернись до своїх почуттів». Так колись розуміли чистоту. І намагалися відкинути хіть.

Нечисті думки народжуються в уяві найчастіше за допомогою видимих речей, тому пустельники намагалися уникати непотрібних зустрічей із жінками, не торкатися їх і не дивитися на них. Однак парадоксально, що не один монах, прокидаючись уночі, бачив навколо себе диких істот, які перетворювалися в жінок у безсоромному танці, і переживав спокуси.

Святі мужі вважали, що це сатана навіює такі фантазії. Агіографії містять багато описів, як святі мужньо опиралися еротичним видінням, імовірно, породженим демонами. Я не буду досліджувати, чи їх насправді навіювали демони, чи їхнім автором була підсвідомість. Спокушуваний монах міг іноді сам компенсувати брак близькості з жінкою еротичними снами та фантазіями й пояснювати це впливом сатани. Тим не менш, для деяких пустельників боротьба з тілесними спокусами ставала частиною життя.

У битві з демоном нечистоти йдеться насамперед про те, щоби пристрасть не почала контролювати людину, щоб вона не стала залежною від своїх бажань. Однак я маю враження, що стратегія злих духів не конче має полягати тільки в тому, щоб довести до гріха нечистоти (наприклад, до мастурбації). Отже, борючись із хтивими спокусами, легко впасти в інший гріх — ставитися до сексуальності людини як чогось поганого; так робили маніхейці. Люди, які відкидають статеву близькість як погану вже за самою своєю природою, також грішать проти Бога-Творця. Ми не можемо зректися власної сексуальності, яка становить інтегральну частину кожної людини.

Целібат насправді стає проблемою тоді, коли людина втікає від своєї сексуальності або починає її вважати поганою. Нав’язливі ідеї та сексуальні страхи можуть зруйнувати життя.

У Середньовіччі щиро боялися, що нічні полюції — це наслідок дії сукубів (тобто демонів, які набирали вигляду прекрасних жінок), а демони викрадають сім’я і з його допомогою як інкуби (тобто демони у вигляді спокусливих чоловіків, що відвідували жінок уві сні) запліднювали жінок. У це вірив навіть такий інтелектуал, як Тома Аквінський.

 

Фелісьєн Ропс (1878, Королівська бібліотека Бельгії). Спокуса святого Антонія.
Картина, яка викликала скандал на інавгураційній виставці Les XX 1884р. 

 

Насправді лише віднедавна Церква стала прямо проголошувати, що ми маємо прийняти свою сексуальність як великий дар Бога, який дає особливу участь у Його справі творіння. Сексуальність дає нам змогу любити всією своєю істотою, щоб віддати до кінця всього себе, своє життя. Вибір целібату, тобто безшлюбності, заради Божого Царства — це відмова не від сексуальності, а лише від певних аспектів сексуального життя. Звісно, це зречення; але зречення — це відмова від чогось цінного, а не від поганого і брудного.

Люди можуть, певна річ, осквернити сексуальний акт (що, на жаль, трапляється досить часто), але Бог задумав його від початку як щось прекрасне, бо все, що Він створив, було добре (і прекрасне, як інтерпретує Септуагінта, вживаючи грецьке слово kalos). Шкода, що це не завжди правильно розуміли, і навіть святі мали з цим проблеми, впадаючи в крайнощі. Проявом таких крайнощів було, наприклад, обвинувачення жінок — нібито знарядь сатани — у збудженні чоловічого жадання.

Між тим, як ставився до жінок Ісус, і як трактували їх Його учні в наступні століття, — величезна прірва. Те, що деякі святі писали про жінок, досить явно свідчить про страх перед ними чи навіть про нав’язливі думки та невпорядковані бажання в сексуальній сфері. Звісно, не можна забувати, що жінок також проголошували Вчительками Церкви, а деякі навіть у Середньовіччі, як св.Катерина Сієнська, повчали римських пап.

 

Спосіб 6: схилити до надмірного аскетизму

З описаним вище також пов’язане питання аскетизму. Піст і стриманість — це цінність. Потурання пристрастям безумовно не служить благу людини; звідси — заохочення до аскетизму. Євагрій Понтійський, однак, дійшов висновку, що також існує демон аскетичного радикалізму. Монах, який його слухає, починає зневажати власне тіло; натомість метою аскетизму має бути не відкинення цього Божого дару, а очищення і злиття в одне ціле з душею. Монах, який постить понад міру, зосереджується на своєму псевдовдосконаленні й забуває про потреби інших людей. Євагрій жив у IV столітті. Пізніше було ще гірше.

У Середньовіччі була мода умертвляти своє тіло. Деякі тодішні аскетичні практики сьогодні здаються нам незрозумілими, божевільними або жахливими.

 

Свята Катерина Сієнська, яку мучать демони

 

Свята Роза з Ліми, молячись уночі, прив’язувала себе волоссям до цвяхів, щоб біль розбудив її, якщо зморить сон.

Свята Марія Круцифікса спала на подушці, усипаній терновими колючками.

Святий Петро Алькантарський спав лише півтори години — і то спершись головою на цвях або на стіну, і для аскетизму ходив із непокритою головою та босоніж у найлютіші морози. Мешкаючи в горах, де зима дуже сувора і віють сильні вітри, він ніколи не замикав вікно у своїй келії, через що повністю підірвав своє здоров’я. Крім того, день і ніч він носив щось на зразок панцира, зробленого з продірявленої бляхи і повернутого гострими краями до тіла, що постійно роздирало рани, завдані бичуванням.

Свята Роза часто бичувала себе «дисципліною» з гострих ланцюжків.

Блаженний Генрик Сузо протягом восьми років носив на голому хребті дерев’яний хрест із цвяхами, вістря яких були повернуті до тіла.

Святий Франциск Борджа клав дрібні камінчики в черевики, щоб вони кололи його під час ходіння.

Святий Петро Клавер щоп’ятниці вставав уночі й, маючи на голові терновий вінок та мотузку на шиї, клав на плечі хрест і так ходив коридорами, проходячи Хресну Дорогу.

Свята Вероніка Джуліані вкладала у волосяницю голки. Свята Роза носила на тілі потрійний ланцюг, а на голові під вельоном — корону з дев’яносто дев’ятьма шипами.

 

Свята Вероніка Джуліані отримує стигмати

Можна довго перераховувати такі практики. Агіографи пояснювали, що це були героїчні вчинки, які походили з особливого Божого натхнення. Бог хотів у них об’явити силу своєї благодаті та присоромити боягузтво тих, хто тяжко грішить, але не хоче покутувати. Можна засумніватися, що щось таке походить від Бога. Можна сказати: «Ну що ж, такі були часи, така ментальність…» Ті люди не знали творів Кароля Войтили і його «Теології тіла». Не читали також книжок капуцина Ксаверія Кнотца (бо ні один, ні другий тоді ще не народилися). Але хіба те, що Церква протягом століть великою мірою дискредитувала тіло, — не особливе досягнення сатани, який хотів переконати, що шлях до святості, наприклад, це крайнє виснаження грішної земної оболонки?

Гадаю, ці люди досягли святості не завдяки цьому, а всупереч… бо Бог більший за наше серце і розуміє, що багато речей ми «бачимо тепер нечітко, ніби в дзеркалі», й легко «плутаємо з Небом зірки, що відбиваються в калюжі». Навіть святі помилялися — нехай це нас утішить.

 

Спосіб 7: ревнощі до Божої любові

І нарешті, я хотів би вказати на пастку, в яку можуть втрапити по-справжньому побожні люди, які крокують шляхом святості. У театральній виставі Яна Дрди «Гра з дияволом» (Hrátky s čertem) з’являється персонаж: пустельник Схоластик. Це побожний чоловік, який харчується коріннями та ангельським хлібом, щоденно посланим із небес. Він проводить час у молитві та медитації. Не піддається спокусам диявола (який зваблює його безуспішними видіннями гарних жінок чи смаженої курки).

Одного разу ангел Теофіл розповідає йому, що запізнився з доставкою ангельського хліба, бо на Небі було велике свято: врятовано душі двох дівчат — принцеси Дисперанди та її служниці Касі, які з дурощів підписали угоду з дияволом. На щастя, їх вдалося вирвати з пекла, і якщо вони самі чогось не зіпсують, то брами Неба для них відчинені. Побожний Схоластик приймає це повідомлення з обуренням: «Що? До Неба? Цих розпусниць!? Безсоромниць!? Блудниць!? До того самого Неба, що і я, святий отець Схоластик!? Я збожеволію! Я тридцять років живу самітником, молюся, відрікся від світських утіх, щоб приступити до небесної слави. І я маю йти до того ж Неба разом із розпусними дівками? О ні, Бог несправедливий!»

Звісно, це історія в жанрі народної казки; але саме про це казав Ісус у притчі про блудного сина. Другий син, який виконував свої обов’язки й ніколи не покидав батьківського дому, почувався скривдженим, коли батько влаштував банкет на честь блудного сина, що повернувся. Ісус сказав, що «на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!…» (Лк 15,7).

Багатьом людям найважче прийняти саме ці слова. А Ісус наполегливо повертається до цього питання, зокрема, в притчі про загублену вівцю та в притчі про втрачену драхму. Бо остаточний критерій святості — це любов.

«Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний.

Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любові, я був би — ніщо.

І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жодної користі» (1Кор 1-3).

Переклад CREDO за: Роман Зайонц, Stacja7

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: