Як розбудити в собі апостола, що задрімав?

З нагоди урочистості святих Петра і Павла, 29 червня

Те, що ми в один той самий день згадуємо двох «стовпів» Церкви, має значення. Літургія показує нам, що як в одному, так і в другому апостолі об’явилася та сама таємниця. В проповідництві є згубна тенденція, яка протиставляє Петра і Павла. Згідно з нею, перший уособлює інституцію (Церкву), а другий — харизми (Дух). Інституція — це щось необхідне, але дисциплінарне; натомість харизми — щось індивідуальне, але творче. Петро керує, Павло запалює і т.д. Треба чітко сказати, що такий поділ ґрунтується на хибному припущенні.

У певному сенсі Петро — харизматичний (він привертає увагу в Євангелії), а у Павла багато спільного з інституціональністю (це фарисей, який тільки і створює структури). Більше того, обидва огорнуті подвійною благодаттю харизми та інституції через своє апостольське покликання. Заслуговує на критику насамперед таке протиставлення харизми та інституції. Дискусійний підхід — це результат не менш суперечливої філософської теорії, яка ґрунтується на твердженні, ніби свобода реалізується лише тоді, коли вона не обмежена жодною владою. Немає нічого безкоштовного; жодна теологія не позбавлена філософського навантаження; жодна катехетична формація не вільна від певних припущень, які треба простежити. Блаженні покоління, які завтра зможуть знайти їх у наших промовах!

Щоб бути християнином, треба бути особистістю

Петро й Павло — також великі постаті, яких кіно назвало б «обличчям» продукції. Ми далекі від стерильного християнства, від віри на «чорний день». Ми ті, ким є святі: сильні особистості, які мають такі ж видатні вади, як і чесноти. Але яке це має значення? Благодать підхопила їх і перемінила через дари чеснот і працю над ними. Але благодать перемінює частково, бо ми чинимо опір. І благодать у жодному разі не змінює характеру. Навпаки: що більше ми християни, то більше є собою. Проявляються, але також підтверджуються, наші риси характеру. Щоб бути християнином, треба стати індивідуальністю.

Усе це не мало би значення, якби Петро й Павло задовольнилися пошуками Бога. Однак вони зробили більше: вони не тільки шукали Його, але й дали Його іншим, дали себе іншим. Це була їхня благодать, їхнє покликання, але не будемо сперечатися: таке покликання — стати подібним до свого Господа — це призначення християнина. Страждання, що були подвійною ганьбою для Петра, розіп’ятого головою донизу; благородна смерть Павла, римського громадянина, — обезголовлення. Обидва дійшли аж до кінця, аж до найвищого дару, лише завдяки благодаті Ісуса. Церква завдячує їм усім. Будьмо Петром і Павлом водночас.

Переклад CREDO за матеріалами: бр. Тьєрі-Домінік Умбрехт, Aleteia