Святі і блаженні — чи нам це треба?

Чи самому святому або блаженному потрібне це оголошення, що він святий? Як перейдемо на той бік, то побачимо, чи нам це щось додасть до небесної слави, чи ні. Але для Церкви це безумовно потрібне…

Уривок із книжки «Кілька слів отця Леона» надає Stacja7.

Чи нам потрібні святі й блаженні? Пояснює о.Леон Кнабіт

Я не гарантую, що ця розповідь правдива. Але кажуть, що 1991 року, як Йоан Павло ІІ консекрував храм у Вадовіцах, присвячений Петру і Павлу — таке votum за Папу і за врятування йому життя під час замаху, — то за цієї нагоди мав також відкрити пам’ятник собі самому. І кажуть, що як він про це довідався, то так пирхнув, якщо взагалі папі дозволено пирхати, і виказав таке велике невдоволення, що той пам’ятник гарненько запакували, щоби Папа й не побачив, що він там стоїть. Консекрація храму відбулася, натомість пам’ятник освятив хтось інший за іншої нагоди. Це багато говорить про святість Йоана Павла ІІ та його ставлення до своєї особи.

Він завжди йшов із Христом, дорогою, якою людина може безпечно дійти до спасіння. Вочевидь тут треба застерегти, що папа має свій шлях, чоловік — свій, дружина — свій, дитина — свій, і в ченця свій шлях; але загалом ідеться про те, щоби так повністю віддати себе Богу і якнайкраще виконати те, що Господь Бог комусь доручає. При зачатті, потім при народженні. Тому Йоан Павло ІІ колись сказав: «Людина — це шлях Церкви» (Redemptor hominis 3,14). Дехто йому дорікав, що, мовляв, Бог же найважливіший, а він так людину підкреслює. Так; але в іншому місці він сказав: «Людину неможливо зрозуміти без Христа» (проповідь на Площі Перемоги, 1979). А отже, як поєднати ці два вислови, то видно, про що йдеться. Христос у людині. Людина в Христі. У Христі Ісусі, Господі нашому. Й тільки тоді цей шлях зрозумілий і легко зрозуміти те, про що тут мова.

Наші заступники

Тому люди, які вже дійшли до Мети і їхню святість Церква підтвердила по тривалих дослідженнях, як віримо, є нашими заступниками. Стосовно кожного святого є маса матеріалів про те, що він писав, як поводився, зокрема якщо ще котрийсь зі свідків живий і прекрасно це пам’ятає. Якщо стверджено, що [ця душа] насправді вже в Небі й це підтверджено чудом, то в такому разі це велика радість.

Чи самому святому або блаженному потрібна ще й ця зовнішня церемонія та проголошення, що він є святим? Невідомо. Як перейдемо на той бік, то побачимо, чи нам це щось додасть до небесної слави, чи ні. Але для Церкви це напевно потрібне.

Я мав щастя взяти учать у канонізації святого о.Рафаїла Каліновського, в базиліці св.Петра. На такій урочистості в Базиліці я був уперше в житті, й, певно, востаннє. Сиджу собі десь там у куточку під св.Веронікою, біля конфесіоналу, завдяки доброті генеральної настоятельки назаретанок (вона мене ближче розмістила, бо була таким «жіночим VIPом у Римі) й думаю: «Що відбувається?» Базиліка прикрашена, красиво освітлена. Кардиналів купа. Кармелітів іще більше, аж коричнево у храмі. Корпус дипломатичний. Люди-миряни. Священники, молодь, військові — архієпископ Глодзь був іще тоді польовим єпископом і він їх привіз.

Навіщо така помпа? Нащо це зібрання? Для чого ці зовнішні урочистості? Що є нагодою для такої зустрічі? А те, що Юзек із Каліновських уже точно спасенний. І так собі думаю: «Яка важлива справа!» Папа казав: «Не треба боятися святості» (проповідь на канонізації блаж. Кінги, Старий Сонч, 1999). А якщо хтось цим перейнявся щиро і благополучно — як пише св.Павло, — біг закінчив і віру зберіг (2Тим 4,7), то це таки насправді привід для великого святкування.

«До самого вівтаря повинен пхатися!»

Це повнота того, що розпочалось у хрещенні. Тоді пролунали слова: зрікаюся сатани, зрікаюся всіх діл його, пихи його, хочу боротися з  гріхом». І справді, гріх у такій людині не запанував. Віра перемогла, по смерті перемінилась у знання, і ця людина стає у Христі для нас, які ще живемо, підтвердженням, гарантією, що «вдасться». От про це і йдеться.

Бо як же часто, коли ми чуємо слово «святий», це насмішка! «Не будь такий святий». Святоша, обманщик. Отченаші бурмоче, робить солодкі міни, ручки стуляє. А який він насправді, то відомо. Це пародія, яку, певно, сатана вигадав, щоби знеохотити людей до віри.

З другого боку, ще є таке мислення: «Боже, я і святість — ні, в моїй ієрархії це десь на самому кінці! Дай, щоб навіть як я дістануся до неба, то сидів десь у куточку на стільчику. Я туди надто сильно не пхаюся». Але ж ні!

Якщо католик насправді знає, про що йдеться, знає, хто він такий, знає свою гідність, то до самого вівтаря повинен пхатися! У небі я позбудуся всіх своїх звичок, особливо грішних, перестану служити сатані й віддамся Господу Богу. А доти буду припадати до Нього в любові. Як найвище. Як найближче. А Господь Бог — Він як сонце: Його всім вистачить і кожен може в Його сяйві, в Його теплі грітися. А потім — цілу вічність при Ньому.

Ми цього потребуємо

Підсумовуючи все це — чи святому або блаженному урочисте оголошення його статусу потрібне — ми дізнаємося, коли перейдемо на другий бік. Але нам це потрібне, щоб посилити наші старання, бо всі — від малих дітей і до президентів, пап, професорів і невідомо кого там іще — всі можемо цією дорогою дійти туди і теж тішитися тією славою, про яку тільки Господь Бог знає і я, ну ще мешканці неба. А й зовні також, щоб інших заохотити, щоб, дивлячись на нас, вони сказали так, як св.Августин: «Могли і й оті, то й ти, Августине, пробуй». Ти теж зберися на силах. Йому вдалося. Ну нехай і нам вдасться.