Корона короля Данила

7 жовтня 1253 року Галицько-Волинське князівство стало Королівством Руським. У цей день папський легат у Дорогочині від імені Інокентія ІV вручив Данилові Галицькому корону, і він став іменуватися королем Русі. Москва довгі роки замовчувала цей факт, іменуючи короля Данила «князем Галицько-Волинським» або «князем Данилом».

До цієї дати пропонуємо уривок із книжки Віктора Заславського «Сусіди. Окупанти. Друзі. Римо-католики в історії України». За згодою автора.

Коли княгиня Ольга хрестилась у Константинополі й запрошувала на Русь німецьких місіонерів, коли князь Володимир хрестив киян у Почайні та прощався зі святим Бруно на Змієвих валах, коли Ярослав Мудрий видавав доньок за європейських королів — Русь була молодою і амбітною державою, яка будувалась навколо торговельного шляху з варяг у греки, від Балтійського моря до Чорного. Зустріти на Неві чи Двині, провести через усі переправи, переволоки й пороги, забезпечити пристойну поведінку місцевого населення вздовж шляху (щоб усі племена на кількадесят кілометрів від рік і думати боялися про напад на караван), а також теплу зустріч і низьке мито у Константинополі — це була головна стаття прибутку тодішньої Русі, головна державна скріпа. І Київ, який лежав майже посередині цього шляху та дозволяв контролювати все дистанційно, по праву був столицею, володіти якою хотіли всі.

Католицька Церква в той час теж будувала свою «вертикаль влади» — але не так через вселенські амбіції, як через небажання ставати рабинею королів та імператорів. Тривала боротьба за те, щоб не дати правителям ставити на церковні посади «своїх» людей, щоб мати право засуджувати королів за розлучення і явну подружню зраду, за право Рима захищати місцеві Церкви від зазіхань світської влади.

Шлях із варяг у греки, з його переволоками й порогами, поступово занепав. Звісно, по Дніпру, Волхову чи Двині продовжували ходити купці, але на роль головної транзитної магістралі між Північчю та Півднем ці річки вже не надавалися. А значить — уже не міг відігравати важливу роль стольний Київ, який раніше давав контроль над єдиним надійним шляхом. Нема торгівлі — нема руху — нема життя. Звісно, це не призвело до занепаду цілої Русі, але багато в чому змінило формат держави. Станом на ХІІ ст. Русь уже встигла розширитись на тисячі верст на Схід і Захід від Дніпра, Ловаті чи Волхова і опанувати величезні території: від Вісли до Волги, від Дніпрових порогів до Білого моря. Підкорені племена платили данину, було чим торгувати і з Заходом, і зі Сходом, і княжі скарбниці не спорожніли. Але з занепадом шляху з варяг у греки зникло те, що єднало всі ці землі між собою. Історія Київської Русі після Ярослава Мудрого виглядає як суцільна жорстока усобиця.

Поступово у ХІІ ст. Русь, формально єдина, де факто розділяється на кілька майже самостійних утворень: Ростовсько-Суздальське князівство на сході, Галицько-Волинське князівство на заході й Новгородська республіка на півночі.

У ХІІ-ХІІІ століттях повністю зникає «прокладка» з «нічийних» земель між Руссю та її західними сусідами. Володимир і Ярослав підкорювали племена на східних і західних кордонах і засновували там міста, такі як Володимир-Волинський чи Ярослав (зараз на території Польщі). Подібним чином освоювали навколишні терени і поляки. Німці й скандинави почали будувати замки на теренах Пруссії та Прибалтики, намагаючись водночас і припинити набіги прусів чи лівонців, і навернути їх на християнство, і перетворити на слухняних підданих. Литовці утворили племінний союз, який поступово переростав у державу. Між руськими князівствами та їхніми західними сусідами утворилися справжні кордони, а отже, неминучими стали територіальні претензії та війни різного ступеню напруженості.

Змін зазнала і Католицька Церква. Ще з кінця ХІ ст. вона стала потужною установою, спроможною проводити такі масштабні заходи, як Хрестові походи. В її руках фактично перебувала монополія на освіту і формування законодавчої бази. Стараннями пап Григорія VII та Александра ІІІ Рим зумів вийти переможцем у боротьбі проти світських володарів, і їхній наступник Інокентій ІІІ (який остаточно заборонив світській владі впливати на призначення єпископів) міг вважати себе найвпливовішою людиною Європи.

Митра єпископів Перемишльських. За переказами, це перероблена корона короля Данила

Спроба врятувати світ

1223 року монгольська орда на чолі з ханом Бату (Батиєм) вдерлася на східні кордони Русі й легко розбили об’єднане руське військо. Знаменно, що на битву проти небезпечного суперника виступили тільки князі Південної Русі — з Чернігова, Галича, Несвіжа тощо. Новгородці або суздальці на битву не прийшли: чи то не встигли дійти, чи то проблеми Півдня їх не турбували. Так само коли 1238 року монголи повернулись і почали планово, одне за одним, захоплювати руські міста, ніхто з князів навіть не спробував об’єднатися проти спільного ворога. Встояли тільки окремі міста і фортеці — як Кременець або Холм. Ще кільком містам пощастило: монголи до них не дійшли. Так вціліли Новгород і Смоленськ. Після Русі монголи розбили угорців та поляків — і лише після цього повернулися на Схід. Внаслідок Батиєвої навали монгольська держава простяглась від Китаю до самого Дніпра, а сусідні держави мусили визнати себе васалами Великого хана. Причому войовничість монголів гарантувала, що вони, скоріш за все, рано чи пізно спробують повторити свій великий похід.

Папою Римським тоді був Інокентій IV. Щойно стало відомо про монгольську навалу та її масштаби, він почав діяти. Спочатку його стараннями лицарі з чернечих орденів (тевтони й тамплієри) відправились на допомогу об’єднаному польсько-моравському війську, яке 9 квітня 1241 року зустріло монголів на Лєгніцькому полі… й зазнало поразки через незнання монгольської тактики. Європейські лицарі діяли так, як звикли: атакували «в лоб», змели монгольський авангард, стали переслідувати — і несподівано отримали удар у фланг від основних сил, після чого були оточені. Хтось утік, хтось загинув.

Тоді в Римі, зрозумівши, що просто так монголів не розіб’єш, вирішили діяти більш вдумливо й ретельно. 1245 року Інокентій IV відправляє до них дипломатичну місію. Причому не до Батия, який пильнував західні регіони, а до самого Великого хана Гуюка, який сидів у Каракорумі в самісінькій Монголії. Воістину, на такий крок був здатний лише папський Рим із його далекоглядністю, любов’ю до знання і здатністю мислити глобально — достатньо глобально для політика, який відчував відповідальність за долю цілого християнського світу.

Король Русі

По дорозі до Каракорума [францисканець, папський посланець] Плано Карпіні проходив через Богемію, Польщу та землі Південної Русі — зокрема, через понищений монголами Київ. Історія понівечення Русі Батиєм глибоко вразила францисканця, що можна відчути, читаючи його книгу:

«…розбивши турків, вони пішли проти Русі й учинили велике мордування у землі Руській, зруйнували міста і фортеці, повбивали людей, обступили Київ, який був столицею Русі, і після тривалої облоги взяли його та вбили мешканців міста. Їдучи через їхню землю, ми знаходили незліченні голови та кістки людей, що лежали в полі, бо місто це було вельми велике і багатолюдне, а тепер воно знищене майже дощенту. Там ледь можна нарахувати двісті дворів, а людей тих тримають у найтяжчому рабстві. Рухаючись звідси, монголи спустошили усю Русь».

Провідником монаха по Польщі та частково по Русі став Василько, князь Волинський, брат великого князя Данила Галицького. Василько дав папському послові цінні поради: про любов татар до хабарів та про неспроможність європейських коней перетнути степ узимку — без яких Плано Карпіні ніколи б не зміг дістатись до Каракорума.

…Чому Папа завів розмову про церковну єдність? Справа в тому, що Патріарх Константинопольський (якому підлягала тодішня руська Церква) вже давно не пропускав нагоди проголосити католиків єретиками, а призначені ним київські митрополити-греки регулярно писали трактати «проти латинської віри». Отже, руська Церква була частиною конфесії, яка офіційно вважала Папу якщо не антихристом, то беззаперечно страшним єретиком. Тож, плануючи долучити руського князя до антимонгольського союзу, Папа Інокентій IV волів, щоб той визнав верховність Апостольського Престолу — тобто відмежувався від усіх прокльонів, якими візантійська Церква поливала католиків.

Посли від Данила Галицького на чолі з ігуменом Григорієм дійшли до Рима, і між ними та Папою почалися переговори. Зі слів галицького літописця, «Папа проклинав хулителів православної віри і волів скликати собор про істинну віру з возз’єднанням Церков». Тобто проголосити щось на зразок церковної унії зі збереженням східного обряду. Момент для цього був досить зручний: Візантію підкорили хрестоносці, й тамтешні православні монастирі були налаштовані на співпрацю; Болгарія теж була лояльною до Рима. Папа навіть відправив єпископа Альберта, який мав проголосити в руських землях єднання з Римом (зі збереженням східного обряду).

Папа Інокентій ІІІ волів встановити суспільство, у якому християни не воюватимуть між собою — лише проти єретиків та іновірців, і то якщо ті починають перші. Якби Русь (хоч би Галицько-Волинське князівство) прийняла унію з Римом — тоді ніщо б не завадило Папі Інокентію IV проголосити анафему чи накласти інтердикт на тих, хто би спокусився на неї напасти. І якщо врахувати, що Рим якраз працював над стратегією порятунку Європи від татар і волів допомогти руському князеві стати «своїм» у цій Європі, то папське прохання виглядає цілком виправданим кроком. Тим більше що про переведення Русі на латинський обряд, гоління борід, ламання іконостасів чи перебудову соборів у готичному стилі мови не було. Галицький князь мав лише висловити лояльність до Папи, і як ознаку прийняття Русі «у сім’ю» Папа запропонував йому прийняти королівський вінець — щоб остаточно зрівнятися в статусі з європейськими монархами.

Перемоги і невдачі

У 1252 році стало відомо, що хан Куремса, збентежений підозрілою активністю галицького князя, готує похід проти непокірного васала. Князь, як і було домовлено, відправив Папі звістку про нову навалу, а Папа у відповідь одразу відправляє до Чехії, Моравії, Польщі, Помор’я та Сербії булли, в яких закликає до спільного хрестового походу проти татар. Ось уривок із цього послання:

«Зі скорботою доповідаємо вам про негоди, що їх спричинило деяким християнським народам нашестя татар, нашестя, про яке неможливо говорити без сліз. Нещодавно з послання люб’язного сина нашого, ясновельможного короля Русі, ми дізналися, що вищезгадані татари збираються знищити усіх, кому раніше вдалося врятуватись від них утечею, і якщо Бог не зупинить їх, вони яро потопчуть усі християнські землі. Якщо ви покірливо сидітимете, склавши руки, замість того щоб дати їм відсіч, то й вашим землям буде завдано немалих кривд, коли вони прокладатимуть свій смертоносний шлях через вас до інших християн. Воістину, здається зайвим чекати на заклик сурм до бою в такий вирішальний момент, бо, як нам здається, ви не позбавлені здорового глузду і без усякого сигналу кинетесь у бій».

Водночас, щоб іще раз підкреслити повагу до «ясновельможного короля Русі» та «свого люб’язного сина», Папа відправляє до Данила свого легата Опізо з короною та словами «буде тобі допомога». Восени 1253 року в місті Дорогочині князь приймає корону — як писав літописець, «вінець від Бога прийняв, від престолу святого Петра та від єпископів своїх». Жереб було кинуто.

На жаль, ніхто з сусідів короля Данила, до яких звертався Папа, не ризикнув виступити на допомогу Русі — ані тоді, коли Куремса йшов на Бакоту і Кременець, ані тоді, коли руські князі перейшли у наступ. І це при тому, що папські посли закликали до хрестового походу цілих два роки! Можливо, чехи, угорці, поляки, литовці й Тевтонський орден почувалися занадто слабкими, щоб іти на ризик. А можливо, всі вони, а також Русь, просто не довіряли одне одному.

Хрестового походу об’єднаного східноєвропейського війська не вийшло. Після перемоги Данила над Куремсою всі заспокоїлись і продовжили мірою сил гризтися між собою. Невдовзі після цих подій Інокентій IV помирає. За два роки перед тим відійшов на небеса і Джованні дель Плано Карпіні, один із головних адвокатів Русі перед папським престолом, який на власні очі бачив спустошений Київ та особисто спілкувався і з Даниїлом, і з його братом. Папа Александр вирішує зробити ставку на [литовського князя] Міндовга. 1257 року листування між Данилом і Папою припиняється.

Історія з коронуванням Данила і його нетривалий союз із Папою дали підставу для незліченних містифікацій та спекуляцій. Навряд чи можна звинувачувати Інокентія VI в тому, що його спроби об’єднати християнських монархів для відсічі Орді залишились марними. Не в останню чергу завдяки його старанням Данилові був забезпечений спокій на західних кордонах, а поляки й угорці, вчорашні вороги, перетворились на союзників, тим самим дозволивши галицькому князю, а тепер уже королю спокійно воювати з Куремсою — а перемога над Куремсою змусила Орду ставитись до короля Русі з повагою та обережністю.

Таке ставлення збереглось і надалі. Після походу на Литву Бурундай не затримався на землях Данила, а коли короля покликали в Орду на уклін, він не поїхав, а замість себе відправив сина Лева. Тобто, з одного боку, проявив лояльність до хана, а з іншого — дав зрозуміти, що якщо й гратиме з татарами у вірного васала, то лише за своїми правилами. Нащадки його теж в Орду не їздили, та й баскаки, ханські збірники податків, не тероризували наших міст і сіл. Князь платив данину ханові, але значно меншу, ніж, наприклад, князі Північної Русі. Галицько-Волинське князівство, яке ще називали Руським королівством, до певної міри змогло захистити свою свободу і державність. І Папа Римський зіграв у цьому свою роль.

Фото: Вікіпедія