Томаш Зелінський — шкільний психолог, ініціатор проєкту «Почути вчасно», бере участь в освітньому сайті «Академія спілкування». Також він знаний своїми виступами, лекціями, навчаннями, тренінгами — і записами на Фейсбуку.
Бо у своїх записах цей лікар викладає (за згодою своїх співрозмовників) справжні слова дітей, із якими спілкується на «кризовій лінії» свого проєкту «Почути вчасно». До нього по пораду й на розмову дзвонять більші й менші діти, яким дуже треба сказати про свої труднощі і проблеми, а нема кому… Бо ці проблеми їм створюють близькі і найближчі.
Ось, зокрема, кілька розмов, які пан доктор мав із дітьми в ці передсвяткові дні.
Фото з ФБ Томаша Зелінського
«Ще тільки пару днів, я витримаю, все добре…» Ці слова останнім часом сказали забагато дітей, дзвонячи до нас. Вони вже по горло ситі цими святами, напруженням, сварками, претензіями, біганиною за тим, що нібито важливе…
Тому я попросив їх дати по одному реченню, яке я можу донести до нас, дорослих, як вказівки, може — роздуми на цей час.
«Виставити все на стіл»
«Три роки тому я пекла торта, схоже, він був із закальцем, тому мама не поставила його на святковий стіл, певно, соромилася перед родиною, ну це трохи так, якби вона мене соромилася… Відтоді я нічого не печу і свят не люблю».
«І грубо порізаний салат. Я так думаю, що як на дванадцять страв буде одне щось недопечене і один грубо порізаний салат, і дитина побачить свою “неідеальну” страву на цьому чудовому святковому столі, то це будуть такі само добрі Свята, як завжди, а може, навіть кращі, правда, пане Томку?»
(Аня, 17 років)
«Не відсувати нас»
— Що значить «не відсувати»?
— Ну коли ми підходимо і хочемо притулитися, а замість цього нас відсувають і кажуть «не крутися під ногами, не зараз, не заважай, тобі щось треба?»
(Майя, 13 років)
«Вимкнути телевізор»
— На всі Свята?
— Так. Може, тоді би нас почули.
— Що?
— (після довгої паузи) …як нам їх бракує.
(Ігор, 17 років)
«Не казати нам доїдати»
— Ти не любиш печива?
— Люблю, пане Томку, але мама мені каже доїдати ті, що некрасиві, бо тільки ті, що красиві, ставить на стіл… А ті, що негарні, — то завжди мої.
(Кася, 10 років)
«Говорити приємні слова частіше»
— Як часто?
— ….ну… завжди, коли мама мене побачить!
(Марта, 9 років)
«Не виправляти»
«Бо як я вішаю кульки на ялинку, то мама завжди каже, що не тут, і що в одному місці забагато, а я ж стараюся. А ялинка така, що завжди в одному місці більше, а в другому менше красива, а я ж не роблю цього на зло, мені так тоді подобалося… Тому я вже два роки більше не хочу наряджати ялинку».
(Матвій, 13 років)
«Обійняти, а не кричати»
— Щоб обіймали замість того, щоб накричати.
— Ну а якщо ми забудемося і крикнемо?
— Ну то обійняти удвічі сильніше!
(Юля, 11 років)
*
Це все ніби таке просте…
Може, варто запитати наших дітей, щоб вони нам підказали — що ми проґавили в цей час, а не повинні були.
Вони нам підкажуть.
Тільки чи ми готові їх почути?..
Побажаймо собі навзаєм столів, заставлених нерівно нарізаним салатом, недопеченим тортиком, неідеальними печивками — на почесному місці, добрих слів щоразу, як ми бачимо наших коханих діточок, а над усім цим — ялинок, які матимуть з одного боку більше прикрас, аніж з іншого, аби лиш діти хотіли це робити. І не забуваймо, що коли ми слабкі, то дітям треба дати удвічі міцніші обійми.
фінансово.
Щиро дякуємо!
