Що нас ніколи не засмучує

Нас засмучують.

Нас засмучують наші діти, бо вони не хочуть бути слухняними, успішними (в нашому розумінні), вони одружуються не з тими і навчаються не там.

Вони живуть не так і падають у тих місцях, де ми ще не настелили їм соломки.

Нас засмучують наші батьки, бо вони не змогли зупинитися назавжди у 40-50-річному віці й зачекати, доки ми, 40-річні, їх наздоженемо. Нам було би про що неспішно й мудро говорити, приблизно так, як бесідували би, насолоджуючись один одним, літні Єшуа і Понтій Пилат. Батьки би тоді встигли зрозуміти нас, які їх наздогнали. А так — вони не чекають, старіють, підупадають на силах і перестають бути для нас «тими» батьками.

Нас засмучує негода, бо влітку нам занадто спекотно і хочеться прозорого холодного повітря, а взимку ми вкутані й застуджені. Тоді нам хочеться тепла, моря і легковажних шльопанців. Але нам влітку погано, і взимку погано теж.

Дружин засмучують чоловіки, бо ось щойно, лише вчора ці мужчини були смішними, трепетними, хотіли цілі ночі гуляти в парку, ледве встигали на останній автобус або йшли додому пішки після того, як шалено цілувалися у під’їздах, втискаючись одне в одного навіки. Їм бракувало грошей на дорогі подарунки, але — Боже мій! — яким же солодким було морозиво на розі!… Зараз ці чоловіки стали обрезклими, неповороткими, їм неохота гуляти, їм не треба цілуватися, вони стали спокійними і передбачуваними.

Чоловіків засмучують дружини, бо якось непомітно пристрасні й дзвінкі дівчатка перетворилися на похмурих насідок, які гризуть їх за кожну копійчину, буркотять, що рибу можна купити в магазині навпроти, дешевше і простіше, чищену. Риболовля не потрібна, футбол не потрібен, і ніщо не є потрібним, доки город не скопаний. Вони не палають, і поруч із ними не потрібно палати.

Нас засмучують новини, бо вони безрадісні, знову безрадісні й тричі безрадісні.

Нас засмучують друзі, бо раніше нам для дружби нічого не було треба, а тепер ми кличемо друзів на вечерю і статечно розмовляємо під холодець про колег на роботі й ціни на ковбасу. Нам потрібна їжа, бо дружити без їжі нам стало нецікаво.

Нас засмучують родичі, яких ми бачимо на необхідних зустрічах, — від нагоди до нагоди. А як не бачимо, то й нехай.

Нас засмучує час, бо тільки вчора ми шили вбрання на випускний, а сьогодні вже супроводжуємо на бал своїх дітей.

Нас засмучують харчі, бо там водиться сальмонела, Е-добавки і всіляка дурня.

Але…

Нас ніколи не засмучує сяйво «Сикстинської Мадонни» Рафаеля.

Чесність «Реквієму» Моцарта.

Упевненість статуй Мікеланджело.

Доброта «Аве Марія».

І розкіш «Пісні пісень».

Заговорив мій любий і сказав до мене:
«Устань, моя люба! Ходи, моя прекрасна!

Глянь бо: зима минула,
дощі прогули, прошуміли.

Вже квіти на землі з’явились, пора пісень настала,
і голос горлиці вже чути в краю нашім.

Смоковниця бруньки вже виганяє,
і виноград, у цвіту пахощі розливає.

Устань, іди, моя люба!
Ходи, моя прегарна!

Марина Юшкевич,
1971 р.н., магістр соціальної роботи, Беер-шева, Ізраїль

Переклад CREDO з дозволу автора