Нещодавно у селі Піонерському постала хоругва Лицарів Святого Йоана Павла ІІ, яка матиме назву «Христа Царя Всесвіту».
На цю подію завітало дуже багато гостей, зокрема — єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський. CREDO запитує владику про його візит, про пережитий ним досвід та про служіння католицьких місіонерів у прифронтовій зоні.
— Село Піонерське розташоване під Маріуполем, — відповів єпископ Леон. — Я пам’ятаю ті терени ще з 1998 року, бо то була наша дієцезія. Ми закладали фундамент для храму у Маріуполі, марійному місті, як видно з його назви, — я відправив туди працювати отців-паулінів.
Коли повертаєшся через стільки років, вже як у прифронтову зону, то бачиш скрізь блокпости, БТРи, танки. Атмосфера дуже гнітюча й неприємна, її важко навіть порівняти з мирним та спокійним життям, яке тут було раніше. Там похмуро і моторошно, все навколо якось гнітить, і ти мимоволі думаєш: «Господи, хто відповідатиме за це все? Як відповідатиме ця людина, яка посіяла стільки зла, ненависті між людьми, які жили нормально? Невже їй мало землі, що так хочеться загарбати більше і більше?» Це справа сатани. Місцеві люди постійно сваряться, не знаючи, хто за Україну, хто за Росію, і це дуже страшно — бачити між людей стільки зла. Сіяти ненависть і чвари — це диявольська система, а наша система — сіяти любов, милосердя, чим і займається наша місія у Піонерському.
У цьому селі вже фактично не залишилося ні православних, ні греко-католиків: тільки наша місія, причому це місія світських осіб: Володимира й Оксани Завадських, які не мають власних дітей і повністю присвятили себе служінню іншим дітям, живучи біля зони бойових дій та опікуючись католицьким дитячим центром «Ковчег». Щомиті там можуть стріляти, можуть падати снаряди — вони самі кажуть, що на їхній город часом долітають снаряди, навіть мені подарували один невеличкий на пам’ять.
На мою думку, заснування хоругви Лицарів св. Йоана Павла ІІ у Піонерському — це провидіння Боже. Ми знаємо, що Йоан Павло ІІ не міг відвідати Росію, і сьогодні він поступово, вже з неба починає діяти і в такий ось спосіб будувати цивілізацію любові: там, де точиться війна, постає хоругва його лицарів! Він приходить до нас вже в іншому вимірі — небесному вимірі; він хоче все ж принести туди мир, як завжди хотів для цілого світу, просячи: «Допоможіть мені збудувати цивілізацію любові». І сьогодні його справа у Піонерському продовжується саме таким чином.
Маю сказати, що навіть моя присутність у Піонерському — це небесне провидіння. Я маю особливу побожність до святого Йоана Павла ІІ, і сталося так, що жоден єпископ не зміг приїхати — тільки я. Це підкреслює, що я маю особливий «контакт» зі святим Папою.
Служіння місцевим дітям — дуже важлива частина місії. Зараз у таборі постійно виховуються вже понад десятеро дітей; нещодавно для нього купили ще один дім, куди набиратимуть нових вихованців. Але з усього села туди приходить близько 80 дітей — у вільний час або під час канікул. Це діти, позбавлені любові та милосердя; багато хто позбавлений опіки батьків: у когось їх немає, у когось батьки-п’яниці, і це страшенно нещасні діти. Вони дуже потребують любові, і тому я дякую Богові за те, що сьогодні там присутня наша місія, і що завдяки їй ми можемо виконувати місію Ісуса Христа тут, на землі.
Якщо спитати в цих дітей, що їх тут тримає, чому вони приходять сюди, чому їм тут добре, — вони кажуть: «Ви знаєте, ми тут пізнаємо любов. Любов Бога та ближнього, Слово Боже і Євангеліє. Ми по-іншому вчимося тут любите одне одного, Бога і близьких, молимося разом та спілкуємося». Я бачу, що діти, які вже мають справу з Євангелієм, які проходять катехизацію, інакше дивляться на життя, інакше підходять до нього. Дуже важливо «дати Бога» цим дітям: цим ми відкриваємо двері для Христа і своє серце — для Бога.
Ісус казав: «Пустіть дітей і не бороніть їм приходити до Мене, бо таких Царство Небесне». Діти, які зростають в атмосфері війни, — це велика небезпека, бо війна виховує нове покоління у ненависті та злі. Але якщо ми посіємо серед них любов і милосердя, вони зростатимуть відповідно. І мені здається, що коли вони подорослішають і підуть у життя, то будуть так само сіяти зерно Євангелія серед людей, сіятимуть те добро, яке бачили у середовищі, де зростали самі. Тому необхідно дати Бога саме їм — бо місцеві бабці, які сидять на лавці і на слух відрізняють, хто стріляє: «русскіє» чи «українци», це вже «русскій мір», якого не зміниш.
Я вдячний, що там є наші місіонери, а тепер ще й хоругва Лицарів св. Йоана Павла ІІ; ми будемо намагатися організувати там постійне душпастирство, бо зараз туди доїжджають священники, але постійно на місці ніхто не служить. Мені розповідали, як під час бойових дій снаряд влучив у житловий масив: тече кров, люди кричать і намагаються втекти. Куди втікали ті люди? Насамперед — до храму, бо коли людина хоче сховатись і не знає, куди бігти, вона інстинктивно біжить до храму, до Бога, щоби знайти у Нього захист. Дитина — і та розуміє, що захист і спасіння варто шукати у Бозі.
Люди, які приходять до нас, поступово змінюються; і це чудово. Спочатку вони ставляться з недовірою, питають: а що ви тут робите? Але потім розуміють, що наша місія — безкоштовна, що ми нічого не вимагаємо — тільки даємо. Так само і сестер, які служать там у лікарні, обслуговують старших людей, миють і доглядають їх, спершу сприймали насторожено. Їх питали: а хто вам платить? Яка у вас зарплата? А вони відповідали: нашою зарплатою буде Ісус Христос на небі. І ця чудова відповідь змінює серця людей, показуючи їм милосердя та безкорисливість.
Я радий, що ми можемо показати людям Христа і Його любов у такому, я би сказав, пеклі на землі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
