Основні аргументи того, що Церква необхідна в житті віри, — відомі… але водночас вони до такої міри очевидні, що я дозволю собі на них не затримуватися й пошукати інших.
У багатьох людей Церква асоціюється з єпископами, священниками, ченцями та черницями. І це логічно, але не зовсім. Церква — це також інші охрещені люди, які не приймали свячень і не живуть за монастирським уставом. Святий Павло не раз нагадував, що Церква — це спільна справа всіх охрещених. Вони незамінні одні для одних як окремі частини єдиного Тіла. Святий Петро додає, що вони — живе каміння в одній будівлі, яка спирається на Христа. Перш ніж шукати відповідь на запитання: «Ісус — так, Церква — ні. Чи це має сенс?», важливо усвідомити це.
Основні аргументи того, що Церква необхідна в житті віри, відомі: тільки в Церкві відпускаються гріхи; тільки в Церкві можна нагодувати не лише тіло, а й душу; і нарешті — тільки в Церкві можна приготуватися в останню путь із сильною надією, що вона веде не в космічну пустку, а до дому Отця. Ці аргументи наводяться як перші та найважливіші. Водночас вони такі очевидні, що я дозволю собі на них не затримуватися й пошукати інших.
До Христа приводить спільнота
Перший аргумент такий: тільки завдяки Церкві ми пізнаємо Ісуса. Якби не Церква, Євангелія були би щонайбільше музейними експонатами; у кращому разі ми читали б уривки з них на уроках історії як свідчення стародавніх і чужих нам вірувань — так, як сьогодні читаємо уривки вавилонського епосу чи реконструюємо релігію давніх слов’ян. З Ісусом інакше: Його слова не чужі для нас, Його образ — живий, хоча відтоді, як Його бачили на землі, минуло вже майже два тисячоліття.
Якщо це так, то цим ми завдячуємо конкретним людям: тим, хто в перші століття нашої ери, ризикуючи життям, таємно збиралися, щоби з вуст в уста передавати одні одним Добру Новину; тим, хто пізніше переписував і досліджував Писання, тоді як більшість мешканців нашого континенту була зайнята війнами чи боротьбою за виживання; тим, хто вирушав у незнані землі, щоби принести туди звістку про Розіп’ятого, який воскрес; тим, врешті-решт, хто в часи, коли людство вже почало жити іншими справами, підтримував і постійно підтримує пам’ять про Нього, оберігаючи її як безцінний скарб, який потрібно берегти і передавати.
Усі ці люди — «з кожного племені і язика, і люду, і народності» (Одкр 5, 9) — і є Церквою. Ми не можемо досягти справжнього Ісуса, перескочивши через їхні голови. Навпаки, саме в цьому величезному хорі голосів, шепоту, співів і вигуків Його імені, ми можемо зустріти Його, переданого з рук у руки, з вуст в уста, від серця до серця.
У пункті 166 Катехизму Католицької Церкви написано: «Ніхто не може вірити сам, як ніхто не може жити сам. Ніхто не дав віру сам собі, як ніхто не дав життя сам собі». І далі: «Кожен віруючий — немовби ланка у великому ланцюгу віруючих. Я не можу вірити без підтримки вірою інших, а своєю вірою я допомагаю підтримувати їхню віру» (ККЦ 166). На мою дуку, ці слова — ключові для розуміння важливості ролі Церкви в нашій вірі.
Особистих стосунків з Ісусом замало
Не раз, особливо в наш час, ми маємо спокусу наголошувати на наших особистих стосунках з Ісусом. Вони насправді дуже важливі! Але цього замало. Катехизм підкреслює, що ми, віруючі, потребуємо одне одного, бо віра кожного окремого з нас — замала, щоб досягти Неба. Вона може бути слабкою, не до кінця усвідомленою, хиткою, залежною від настроїв та обставин життя. Віра стає сильною, коли її несе щось більше: віра Церкви. Мені здається точним порівняння з Катехизму: ніхто не має такої сили, щоб дати собі життя. А також виховання, мову, здатність розуміти світ… Фундамент того, хто ми такі, — це не плід нашого індивідуального вибору, а дар. Ми приймаємо його від батьків, від суспільства, школи, ровесників.
Так само і з вірою: ми не даємо її собі самі, і не в наших силах підтримувати в собі її полум’я. Це Церква є тим середовищем, у якому віра може тривати. Більше того — вона може дозрівати. Психологія каже, що дорослішання людини полягає, зокрема, в тому, що її ідеали стикаються з реальністю, яка чинить опір. Так само і з вірою: щоб вона могла дозріти, потрібна точка відліку, яка відрізняється від мого уявлення про неї. Таку об’єктивну точку відліку я можу знайти в Церкві, де можу поділитися своєю вірою, побачити її на тлі віри інших людей, отримати пораду тих, хто має більший досвід, ніж я. Тільки завдяки такому постійному спілкуванню в просторі віри я можу стати учнем Ісуса, а не просто Його шанувальником; я можу вийти на Його орбіту, а не намагатися втягнути Його у свою.
Звісно, Ісус також «за моїми мірками» може співтворити мій внутрішній світ так само, як спогади з відпустки, улюблені пісні, соняшники ван Гога, світлини котиків чи цитати про дружбу і силу мрій. Але чи насправді цей Ісус буде «більш справжнім», аніж Той, про якого Церква безперервно пам’ятає протягом двох тисячоліть?
фінансово.
Щиро дякуємо!
