Рим не завжди був центром папської влади. Протягом двох визначних періодів історії Церкви Папи жили за межами Рима і несли служіння далеко від Вічного Міста.
Знаменитий приклад — це так званий «Авіньйонський полон», 68 років у XIV столітті, протягом яких на тлі конфлікту між папством і французькою монархією понтифіки мешкали в Авіньйоні.
Але, можливо, менш відомим, проте більш знаковим періодом був той короткий час, коли невелике місто Вітербо неподалік Рима було не лише резиденцією для дев’яти Пап, але й місцем проведення конклаву в тій формі, яку ми знаємо сьогодні.
Але чому Вітербо взагалі розглядалося як імовірний центр папської влади?
У ХІІІ столітті Рим дуже відрізнявся від того, яким ми знаємо його сьогодні. Він був сповнений насильства і розбрату. Ворогуючі фракції гвельфів та ґібелінів боролися за право призначати єпископів та абатів: одні (ґібеліни) вважали, що ці повноваження належать світському правителю, а інші (гвельфи) захищали права папського уряду.
Внаслідок цього у Римі вирували конфлікти. Місто визнали занадто небезпечним, і тоді папа Олександр IV вирішив перенести папський престол у Вітербо.
Це невелике місто мало низку переваг: близькість до Рима, зв’язки з гвельфами і довга фортечна стіна, що захищала місто. Для християн Вітербо було важливим також через розташування: на популярному паломницькому шляху Віа Франчіджена.
З огляду на всі ці переваги, у 1257 році папство покинуло Рим і оселилося у Вітербо.
Протягом наступних 24 років — з 1257 по 1281 рік — папський палац у Вітербо був резиденцією понтифіків. Саме тут дев’ятьох чоловіків послідовно обирали главами Католицької Церкви. Але до 1268 року процес виборів папи дуже відрізнявся від сучасного, набагато чіткішого і ретельнішого.
Історики та каноністи загалом вважають, що до ХІІІ століття нового папу обирали сусідні єпископи, духовенство й вірні Рима. Інші стверджують, що лише у IV столітті, після папи Сильвестра I, до процесу виборів долучили мирян. Іноді кандидатуру наступника висували європейські імператори і монархи.
Однак ідея конклаву не була сформована до смерті папи Климента IV, яка ознаменувала різку зміну в процесі виборів понтифіків.
У 1268 році у Церкві розпочався період sede vacante, і 19 із 20 кардиналів-виборців вирушили до Вітербо, щоб обрати наступника. Мало хто здогадувався, що це буде найдовший конклав в історії Церкви.
Після року життя без нового папи мешканці Вітербо взяли справу у свої руки. Намагаючись змусити кардиналів ухвалити рішення, вони разом зі своїм народним лідером Раньєро Ґатті замкнули кардиналів на ключ — латинською мовою «cum clave», від чого й походить слово «конклав». Замкнені кардинали також були обмежені в їжі: тільки хліб і вода.
Врешті-решт у вересні 1271 року, після понад трьох років sede vacante, було обрано папу Григорія X.
Після історії у Вітербо деякі кардинали збагнули, що тривалий і неофіційний процес обрання пап застарів. Новообраний понтифік Григорій X опублікував Апостольську конституцію «Ubi periculum» з конкретними правилами обрання нового папи. Ця конституція є основою того процесу, який Церква використовує донині.
Та навіть після публікації цих нових правил новий процес не був одразу схвалений. Це сталося лише після того, як папа Боніфацій VIII назвав «Ubi periculum» єдиним способом обрання папи і включив його до канонічного права.
Переклад CREDO за: Vatican News
фінансово.
Щиро дякуємо!
