Кардинали, яких найчастіше згадують перед конклавом

«Papabile» — італійський термін, що означає людину, яка може стати папою. Немає наукового способу достовірно визначити цих претендентів на престол св.Петра; це здебільшого питання оцінки репутації, посад і впливу, який ці ієрархи мали протягом років.

Джон Аллен, редактор видання CRUX, розглянув профілі «можливих пап»; текст переклали і опублікували на сайті РІСУ.

Джон Л. Аллен-молодший — редактор видання Crux, яке спеціалізується на висвітленні діяльності Ватикану та Католицької Церкви. Він написав 11 книжок про Ватикан і католицькі питання, а також є популярним спікером на тему католицизму як у США, так і на міжнародному рівні.

Читайте також:
Папабілі: 12 кандидатів на наступного папу римського

Ось повний «список Аллена». Його розпочинає дотеперішній Державний секретар Апостольського Престолу кардинал Паролін, якому випало головувати на конклаві-2025.

Кардинал П’єтро Паролін

У той час, коли світ охоплений тривогою та невизначеністю через посилення авторитарних урядів, конфлікт у Європі, який, здається, ось-ось вийде з‑під контролю, та глибоку економічну нестабільність, — кардинали в Римі збираються, щоб обрати нового папу. Вони вирішують довірити човен Петра досвідченому дипломатові, людині, яка, на їхню думку, здатна безпечно провести його крізь бурі, наближення яких виглядає невідворотним.

Фактично, це опис конклаву березня 1939 року, на якому обрали кардинала Еудженіо Пачеллі — Державного секретаря нещодавно померлого Пія XI, ватиканського дипломата, який із 1920‑х років був послом папи в Німеччині, де став свідком підйому націонал-соціалізму. Він прийняв ім’я Пія XII й очолив Церкву в роки кровопролиття і хаосу війни.

Однак багато спостерігачів вважають, що минуле може стати прологом сучасного конклаву, бо світ, здається, знову переживає серію перемін, які визначають епоху, і кардинали можуть вважати, що для цього моменту найкраще підходить інший дипломат із великим досвідом і культурою: 70‑річний італійський кардинал П’єтро Паролін — який, як і Пачеллі свого часу, є Державним секретарем Ватикану.

Паролін народився 1955 року в Ск’явоні, невеликому містечку з 2500 мешканців на півночі Італії, поблизу кордону з Австрією та Швейцарією. Його батько був власником магазину залізних виробів, а мати — вчителькою початкової школи. Батько загинув в автокатастрофі, коли молодому П’єтро було 10 років, і його разом із братом, який сьогодні є суддею, та сестрою, яка також стала вчителькою, виховувала мати Ада.

Паролінові судилося стати священником: у 14 років він вступив до Нижчої семінарії, а 1980 року, як йому було 25, був висвячений. Три роки по тому його життя зробило вирішальний поворот, коли о.П’єтро вступив до престижної Папської церковної академії в Римі — кузні майбутніх дипломатів Ватикану.

Протягом 1980-х і на початку 1990‑х років Паролін служив у посольствах Ватикану: в Нігерії, де спостерігав за спробами побудови демократії після громадянської війни в Біафрі та серії військових переворотів, а потім у Мексиці, де відіграв важливу роль у відновленні офіційних дипломатичних відносин після 130 років офіційної антиклерикальної та жорстко секулярної політики мексиканського уряду.

У 1992 році Паролін повернувся до Рима й розпочав тривалу кар’єру в Державному секретаріаті, працюючи помічником Другого відділу, який займається відносинами з іноземними урядами, а згодом — високопосадовцем італійського відділу. У цей період він також став директором «Вілли Назарет» — установи, яку на руїнах Другої світової війни заснував легендарний італійський кардинал Доменіко Тардіні, щоб забезпечити першокласну освіту перспективним молодим студентам, які не мали коштів.

2002 року Паролін був призначений заступником секретаря з відносин із державами, що зробило його другим за важливістю дипломатом Ватикану, відповідальним за відносини з В’єтнамом та Китаєм. Йому приписують заслуги в нормалізації відносин з офіційно комуністичним урядом В’єтнаму — що, серед іншого, привело до угоди про призначення єпископів і постійного представника папи в Ханої.

Із 2009 по 2013 рік Паролін був посланцем папи Бенедикта XVI у Венесуелі, де йому довелося пройти через бурхливі часи «Боліваріанської революції» Уго Чавеса. Він обрав підхід, який пізніше назвав «позитивною нейтральністю»: не приєднуючись відкрито ані до Чавеса, ані до його опозиції, але залишаючись позитивно налаштованим щодо демократії, прав людини та основних гуманітарних потреб.

Не вперше позиція Пароліна викликала критику — також і з боку деяких католиків у Венесуелі та античавеської діаспори, що набирала силу: вони вважали, що Ватикан повинен бути рішучішим у протидії соціалістичній політиці та частим нападам на Церкву.

У серпні 2013 року Папа Франциск призначив кардинала Пароліна Державним секретарем — на посаду, яку він обіймає вже 12 років, що робить його головною опорою адміністрації Франциска. Хоча стосунки між цими двома чоловіками мали свої злети і падіння — наприклад, дехто відчув прохолоду, коли Франциск відібрав у Державного секретаріату повноваження розпоряджатися фінансами або коли він призначив свого особистого посередника для розв’язання конфлікту в Україні, фактично відсунувши на другий план офіційну дипломатичну команду, — мало хто служив Францискові довше й вірніше, ніж Паролін.

Читтайте також:
Спільнота св. Егідія — суперник Державного секретаріату?

Його головним дипломатичним досягненням за ці 12 років є «Тимчасова угода» з Китайською Народною Республікою, підписана у вересні 2018 року, яка була двічі продовжена. Хоча повні умови угоди залишаються таємницею — по суті, вона робить Комуністичну партію Китаю і Ватикан партнерами у призначенні нових єпископів у країні.

Прихильники кажуть, що угода з Китаєм є необхідною для подолання фактичного розколу між офіційною Церквою і підпільною паствою; критики вважають, що вона надає Комуністичній партії занадто великий вплив і є образою для поколінь китайських католиків, які страждали і гинули за свою вірність Риму.

Читайте також:
Китай затвердив двох нових єпископів, незважаючи на sede vacante

Чим Паролін заслужив звання Папи?

Очевидно, що головним аргументом є його глибока дипломатична підготовка й досвід. Є короткий список кардиналів, яких можна серйозно уявити за столом переговорів із Дональдом Трампом, Сі Цзіньпінем або владіміром путіним, які не поступаються їм, — і Паролін, безсумнівно, є одним із них.

Крім того, Паролін також відомий своєю врівноваженістю й великим самоконтролем. Якщо ви шукаєте когось, хто зможе реалізувати більшу частину програм папства Франциска, але, можливо, з меншою кількістю гострих моментів, сенсацій та потрясінь для системи, — він може здатися хорошим вибором.

А що проти?

Якщо ви вважаєте, що наступний Папа повинен бути більш бойовим, хтось, хто буде голосно і чітко висловлюватися проти релігійних переслідувань, наприклад, і агресивно боротися з уявними ворогами Церкви, — то Паролін, імовірно, не ваш кандидат: це інший спосіб сказати, що вам, певно, потрібен хрестоносець, а не дипломат.

На більш прозаїчному рівні варто згадати, що до Пачеллі в 1939 році останнім Державним секретарем, який став папою, був кардинал Джуліо Роспільйозі, який став Климентом IX ще в 1667 році, тобто 272 роки тому.

Причина досить проста: державні секретарі зазвичай занадто ототожнюються з папою, якому вони служили; а крім того, вони занадто довго перебувають при владі й просто нажили занадто багато ворогів, щоб набрати 2/3 голосів на конклаві, де кардинали з довгою пам’яттю все ще плекають образу за уявні образи чи розчарування.

Крім того, є серйозні питання щодо ролі Пароліна в гучній невдалій операції з нерухомістю в Лондоні на суму 400 мільйонів доларів, яка призвела до «процесу століття» у Ватикані. Хоча це складна історія, та інсайдери можуть замислитися, чи справді той факт, що Паролін фактично схвалив усі спірні операції в цьому фіаско, відповідає профілю папи, який може вирішити фінансову кризу Ватикану, що тільки збільшується.

Підсумок щодо Пароліна? Безумовно, це кандидат «із першої ліги»; але є також цілий коктейль причин для скептицизму.

Хай там як, знамениті (і знаменито спростовані) пророцтва Малахії передбачали, що останній папа зватиметься «Петро Римлянин». Тож П’єтро Паролін, чиє ім’я якого означає «Петро» італійською мовою і який більшу частину свого дорослого життя прожив у Римі, може найкраще відповідати цьому поетичному описові.

Кардинал Маттео Дзуппі

В основному, кожен конклав є референдумом щодо папства, яке щойно закінчилося: ми хочемо продовжувати в тому ж напрямку, чи хочемо змін?

Після смерті Йоана Павла II у 2005 році переважна більшість голосів була за продовження, й так кардинал Йозеф Ратцінґер, права рука Папи Войтили, став Бенедиктом XVI усього за чотири голосування. У 2013 році рішення було одностайним на користь змін — що пояснює обрання кардинала Хорхе Маріо Берґольйо з Буенос-Айреса всього за п’ять голосувань.

Якщо припустити, що той самий вибір буде визначальним також у 2025 році, то варто запитати, хто цього разу може бути кандидатом на продовження традицій. Важко придумати більш очевидну відповідь, ніж 69‑річний Маттео Дзуппі з Болоньї, який, мабуть, є найближчим до потенційного «Папи Франциска‑II» серед усіх імовірних претендентів.

Він не тільки має досвід роботи в Спільноті св.Еґідія, яка є улюбленою серед «нових рухів» у Католицькій Церкві, але й отримав від Франциска історично впливову посаду в Болоньї у 2015 році; був обраний головою Конференції єпископів Італії в 2022 році, а в 2023‑му став францисковим посланцем миру в Україні. Крім як вказати пальцем і публічно вигукнути: «Це мій улюблений син, на якого я поклав свою милість», важко придумати, що ще може зробити понтифік, щоб показати, що хтось користується його довірою.

Читайте також:
Кардинал Дзуппі вітає кроки до миру між Україною і росією

Дзуппі віддячив Папі, підтримуючи його в усіх суперечливих моментах його понтифікату: від рішення 2015 року обережно відчинити двері до Причастя для католиків, які розлучилися і одружилися поза Церквою — Дзуппі назвав це ударом по «близькості» до людей, які роблять усе можливе, — до дозволу 2024 року благословляти одностатеві союзи, що, за його словами, поставило Церкву «на горизонт милосердя».

Його ліберальні переконання не викликають сумнівів. Наприклад, він написав передмову до італійського видання книжки американського єзуїта Джеймса Мартіна «Будуючи міст» (Building a Bridge), опублікованої 2017 року, в якій виступив за більшу толерантність та інклюзивність щодо ЛГБТ‑спільноти.

Уродженець Рима, Дзуппі прийшов на світ 1955 року п’ятим із шести дітей. Він майже буквально народився в церковній сім’ї: його батько Енріко довгі роки працював редактором ілюстрованого щотижневого додатка до офіційної газети Ватикану «L’Osservatore Romano», а мати була племінницею легендарного кардинала Карло Конфалоньєрі — ветерана Ватикану, який відіграв ключову роль у Другому Ватиканському Соборі, а згодом став першим префектом новоствореної Конгрегації єпископів.

1973 року, у 18‑річному віці, життя Дзуппі змінилося, коли він зустрів 23‑річного Андреа Ріккарді — католицького інтелектуала й активіста, який п’ять років тому заснував Спільноту св.Еґідія. Відображаючи ідеалістичні імпульси Другого Ватиканського Собору, Ріккарді спочатку вбачав місію Спільноти в служінні бідним учням у державних школах по неблагополучних районах на околицях Рима. З часом Сан-Еджідіо взяла на себе безліч інших ролей — від екуменізму та міжконфесійного діалогу до розв’язання конфліктів; усі вони були натхненні прогресивною енергією, вивільненою Собором.

На кожному кроці Дзуппі був поруч із Рікнарді. Він став служителем базиліки Санта-Марія-ін-Трастевере, де Спільнота проводить свої знамениті вечірні Служби, що приваблюють натовпи секуляризованих молодих римлян, які інакше ніколи б не переступили поріг католицького храму; а на початку 1990‑х він став частиною команди Сан-Еджідіо, яка допомагала вести переговори про припинення тривалої громадянської війни в Мозамбіку.

Зв’язок між Дзуппі й Ріккарді такий міцний, що покійний австралійський кардинал Джордж Пелл, консерватор, який скептично ставився до «феномену Сан-Еджідіо», колись попередив: якщо Дзуппі вийде з конклаву в білому, то «справжнім папою» буде Ріккарді.

У 2012 році папа Бенедикт XVI призначив Дзуппі вікарним єпископом Римської дієцезії. Коли Франциск прийшов до влади в 2013 році, його ентузіазм щодо Сан-Еджідіо став одразу очевидним: під час однієї зі своїх перших недільних промов на «Ангел Господній» він помітив у натовпі прапор групи і вигукнув: «Ці хлопці з Сан-Еджідіо — чудові!»

Франциск не гаяв часу на підвищення духовенства, яке найбільше асоціювалося з цією спільнотою, призначивши Дзуппі архієпископом Болоньї в 2015 році. Це був вибір, наповнений символічним змістом, оскільки ліберальні католицькі сили, пов’язані з так званою «Болонською школою», давно вважали себе хранителями духу Другого Ватиканського Собору в італійському католицизмі.

Пізніше Франциск призначив Дзуппі головою впливової Італійської конференції єпископів — що зробило його національним і міжнародним авторитетом.

Чому саме Дзуппі може стати папою?

Насамперед, його обрання зміцнило б, і — принаймні, певною мірою — інституціоналізувало спадщину Папи Франциска. Він із того ж тіста, і, з огляду на його багаторічний досвід роботи в церковній системі, мабуть, знає, як дібрати персонал і створити структури, щоб ця спадщина була більш захищеною від спроб її скасування.

У час, коли геополітична невизначеність і тиск вважаються ключовими питаннями голосування на конклаві, Дзуппі також має важко здобутий міжнародний досвід — зокрема, нещодавні місії до росії, Китаю та США в межах дипломатичного туру, пов’язаного з війною в Україні; хоча дехто зазначає, що його місія принесла небагато конкретних результатів, навіть на базовому гуманітарному рівні, як‑от обмін полоненими чи повернення насильно вивезених дітей.

Дзуппі також вважається талановитим душпастирем, чий 19‑річний стаж у Санта-Марія-ін-Трастевере дав йому глибоке розуміння того, як залучати й надихати найрізноманітніших людей. Він вважався особливо успішним у роботі з молоддю, але його привітна й товариська вдача зробили його популярним серед фактично всіх демографічних груп.

Чому не Дзуппі?

Є реальне побоювання, що він буде надто відданий певному рухові в католицизмі, зокрема тому, який вже викликає обурення в певних колах, — критики вважають його невпинним прагненням до самореклами та схильністю проникати в кола влади, де тільки можна. Досвідчений італійський колумніст Сандро Маджістер нещодавно написав, що у разі папства Дзуппі домінуватиме «зовнішня олігархія, або, скоріше, монократія», — маючи на увазі переважний вплив Ріккарді та Сан-Еджідіо.

Крім того, є також певне відчуття, що Дзуппі може бути занадто політичним, щоби вважатися справедливим посередником для всіх сторін. Минулого року він публічно висловив сумніви щодо запропонованої конституційної реформи, яка б дозволила прямі вибори прем’єр-міністра Італії, — що було розцінено як явний розрив із ключовим пріоритетом консервативного уряду країни на чолі з Джорджією Мелоні.

Однак переважно заперечення проти Дзуппі полягають у тому, що він занадто асоціюється з епохою Франциска; і якщо ви прагнете змін — він не є вашим кандидатом.

Ніхто не заперечує, що на особистому рівні Маттео Дзуппі є справді приємною людиною, яку майже неможливо не полюбити. Залишається побачити, чи і в цьому разі приємні люди справді залишаться в програші.

Кардинал Петер Ердьо

Історично задокументовано, що за кілька років до конклаву 2005 року, на якому кардинал Йозеф Ратцінгер був обраний Папою Римським, група європейських прелатів лівоцентристського спрямування, яка дістала назву «Група Санкт-Галлен» (за швейцарським містом, де вони зустрічалися), свідомо прагнула знайти менш доктринальну альтернативу для наступного папи і вважала, що знайшла свою людину в особі кардинала Хорхе Маріо Берґольйо з Аргентини. Берґольйо не переміг у 2005 році; але через вісім років він став Папою Римським.

Наскільки нам відомо, сьогодні в католицькому правому центрі немає аналогічної групи до Санкт-Галлен, яка би планувала цього разу забезпечити обрання більш консервативної фігури. Однак, для роздумів, давайте припустимо, що така група існує: хто міг би бути їхнім кандидатом?

Уже деякий час консенсусна відповідь на це питання — 72‑річний кардинал Петер Ердьо з Будапешта (Угорщина), що робить його найочевиднішим — і, можливо, найперспективнішим кандидатом «розриву» на майбутньому конклаві.

Народившись у 1952 році першим із шести дітей, Ердьо виріс у відданій католицькій родині, про яку він пізніше скаже: «Віра була вплетена в тканину нашого життя». В такому середовищі для нього було природним відчути покликання до священства. Він вступив до семінарії в Естергомі й був висвячений у 1975 році. Виявилося, що молодий Ердьо мав гострий розум; тому його відправили на подальше навчання до Папського Латеранського університету в Римі, де він виявив здібності до канонічного права.

Деякий час здавалося, що Ердьо призначений для академічної кар’єри: він був викладачем теології та канонічного права в семінарії в Естергомі та запрошеним лектором у низці європейських університетів. Однак у листопаді 1999 року він став вікарним єпископом у Секешфехерварі, і всім стало зрозуміло, що його сходження церковною драбиною на цьому не зупиниться.

У грудні 2002 року Ердьо був призначений архієпископом Естергома-Будапешта, що зробило його Примасом Угорщини; а коли папа Йоан Павло II у 2003 році, в зрілому віці 51 року, призначив його кардиналом, — Ердьо був широко визнаний як одна з нових зірок на католицькому небосхилі.

Мало що сталося за ці роки, щоб розвіяти це уявлення. Ердьо двічі ставав головою Європейської конференції єпископів (у 2005 і 2011 роках), що свідчить про повагу й довіру, якими він користується серед колег-прелатів. Його також явно поважають у Римі; серед іншого, у 2011 році йому було доручено надзвичайно делікатне завдання — посередництво у спорі в Перу між консервативним кардиналом Хуаном Луїсом Сіпріані Торне й більш лівим Папським католицьким університетом.

У 2014 і 2015 роках Ердьо був доповідачем — тобто фактично головою — двох дуже суперечливих Синодів єпископів за понтифікату Франциска, присвячених сім’ї, де головним питанням було, чи повинні розлучені й цивільно одружені католики мати право на Причастя. Хоча здавалося очевидним, що понтифік хоче позитивної відповіді, Ердьо не відступив від своєї більш обмежувальної позиції, використовуючи свою вступну промову в 2015 році, щоб наголосити, що заборона причащання в таких обставинах не є «довільною забороною», а «невід’ємною» частиною природи шлюбу як постійного союзу.

На інших фронтах Ердьо також виступає загалом обережним і консервативним.

Наприклад, коли Папа Франциск закликав парафії та інші католицькі установи прийняти мігрантів і біженців у розпал європейської міграційної кризи 2015 року — Ердьо, здавалося, охолодив цю ідею, попередивши, що нерозбірливе надання притулку біженцям може зробити Церкву співучасницею в торгівлі людьми.

Ердьо має загалом теплі стосунки з урядом (Фідес) в Угорщині на чолі з прем’єр-міністром Віктором Орбаном. У вересні 2023 року він прийняв запрошення взяти участь в ексклюзивному щорічному пікніку для членів Фідес та VIP‑персон, що в деяких колах створило враження тісних зв’язків між Церквою та державою. Дехто навіть вважає, що державні медіа в Угорщині свідомо намагаються просувати кандидатуру свого земляка на престол св.Петра.

Можна припустити, що стосунки Ердьо з Орбаном можуть допомогти йому впоратися з деякими викликами державного управління, з якими він зіткнеться як папа.

Нещодавно Ердьо був серед кількох кардиналів, яких «Survivors Network of Those Abused by Priests» (Мережа тих, хто пережив знущання з боку священників) звинуватила в приховуванні сексуального насильства з боку духовенства у справі, в якій жертва подала позов проти представників дієцезії, — хоча прихильники угорського прелата наполягають, що його роль у цій справі була незначною і цілком відповідною ситуації.

Що говорить на користь Ердьо?

Переважно він виглядає ідеальним кандидатом для тих, хто хоче вести Церкву в більш традиційному напрямку, але без прямого заперечення спадщини Франциска. Ердьо обережний, дипломатичний і не схильний до публічних конфліктів; одна італійська газета назвала його «дружнім традиціоналістом».

Досвід Ердьо в церковному праві допоможе йому розібратися в юридичному лабіринті, створеному потоком нових законів, прийнятих за часів Франциска в межах його зусиль із реформування Ватикану. Його великий досвід у європейських справах також буде корисним у час, коли Атлантичний альянс, здається, розпадається, а Європа переосмислює свою роль у світі, від прагнення до спільної оборони до торговельної політики, створюючи можливість для папства відігравати ключову моральну і духовну роль.

Крім того, ніхто не сумнівається, що Ердьо має авторитет — тобто інтелектуальну та культурну глибину, необхідні для папи. Більшість спостерігачів вважають, що під його керівництвом Церква буде в надійних руках.

Аргументи проти?

Незалежно від того, наскільки Ердьо може бути дружнім і дипломатичним, його обрання все одно буде сприйняте як негативний вердикт щодо папства Франциска, і це може бути кроком, на який багато хто зі 135 кардиналів-виборців просто не готові піти.

Більше того, деякі кажуть, що, хоча Ердьо і має авторитет, та йому бракує харизми, тому його папство буде періодом, коли Церква не матиме на чолі сильної особистості, здатної змусити світ звернути увагу на її послання.

У деяких колах також є занепокоєння, що після глобального розширення папства Франциска і в час, коли майже три чверті з 1,3 мільярда католиків у світі живуть поза межами Заходу, обрання такої західної та європейської фігури може стати кроком назад, а не вперед.

Двічі за часів Франциска Ердьо мав честь допомагати в організації папських поїздок в Угорщину: у 2021 і 2023 роках. Поки що невідомо, чи візьме він участь у черговій папській поїздці до своєї батьківщини — цього разу з Ердьо в ролі почесного гостя в білому.

Кардинал Фрідолін Амбонго Бесунгу

Коли Папа Франциск дав зелене світло Дикастерієві віровчення на опублікування суперечливої декларації Fiducia supplicans 2024 року, яка дозволяє благословляти осіб, що перебувають у одностатевих союзах, — імовірно, метою було заповнити пастирську прогалину й наблизити до Католицької Церкви групу вірян, яка часто відчуває відчуження від неї.

Однак серед непередбачених наслідків ще одним очевидним результатом декларації стало поява на світовій арені нового кандидата на папський престол: 65‑річний кардинал Фрідолін Амбонго Бесунгу з Кіншаси в Демократичній Республіці Конго, який також є обраним лідером африканських єпископів як президент Симпозіуму єпископських конференцій Африки та Мадагаскару (SECAM).

Заголовок статті досвідченої ватиканської кореспондентки Франки Джансольдаті в італійській газеті Il Messaggero того часу говорив сам за себе: «Кардинал Амбонго висувається серед майбутніх papabili: він очолив африканську блокаду благословення одностатевих пар».

Малося на увазі, що Амбонго був головним ініціатором заяви SECAM, яка оголосила  Fiducia supplicans  мертвою буквою на континенті. Африканські прелати, було сказано в заяві, «не вважають за доцільне для Африки благословляти гомосексуальні союзи або одностатеві пари, оскільки в нашому контексті це спричинить плутанину і прямо суперечитиме культурному етосу африканських спільнот».

Це був перший випадок, коли єпископи цілого континенту заявили, що указ Ватикану не буде застосований на їхній території. З огляду на те, як важко зазвичай домогтися згоди між численними єпископами, компактність і швидкість реакції SECAM стали свідченням лідерських якостей Амбонго.

Крім того, заява SECAM вразила тим, як вона була розроблена спільно з Папою і його найближчими радниками.

Амбонго розповів про це в розмові з французьким католицьким блогом. Зібравши відповіді африканських єпископів, він полетів до Рима, щоб поділитися ними з Папою. Франциск попросив його співпрацювати з аргентинським кардиналом Віктором Мануелем Фернандесом із Дикастерію віровчення — що Амбонго і зробив, консультуючись із понтифіком; так що коли заява SECAM з’явилася, вона мала де‑факто печатку папського схвалення.

Іншими словами, Амбонго знайшов спосіб, як африканці могли отримати і маніоку, і з’їсти її — протистоячи Папі, принаймні опосередковано, але не виглядаючи нелояльними. Це одне з найскладніших завдань у католицькому житті, і майстерність, із якою Амбонго його виконав, привернула увагу всіх.

Народившись 1960 року в Бото, Конго, Амбонго відчув покликання до священства і вступив до ордену францисканців-капуцинів, склавши вічні обіти в 1987 році. Пізніше його відправили на навчання з морального богослов’я до престижної Альфонсіанської академії в Римі, яку очолювали редемптористи, де він вивчив італійську мову — що, серед іншого, є майже необхідною умовою для потенційного папи.

У подальші роки працював у парафії, викладав у семінаріях та обіймав різні керівні посади в ордені капуцинів, аж поки в 2004‑му, у віці 44 років, був висвячений на єпископа.

У 2016 році Амбонго став архієпископом Мбандака-Бікоро і, як і його наставник — покійний кардинал Лоран Монсенгво Пасінья, незабаром опинився у вирі конголезької політики. Коли тодішній президент Жозеф Кабіла відклав вибори в 2016 році, щоб залишитися при владі, Амбонго став трибуном продемократичної опозиції та допоміг укласти Рамкову угоду св.Сильвестра, яка проклала шлях до нових виборів у 2018 році.

Кардиналові Амбонго, безперечно, не бракує сміливості. Його відвертий захист довкілля, включаючи критику як гігантських світових нафтових і гірничодобувних компаній, так і місцевих політиків, які виконують їхні вказівки, протягом багатьох років викликала погрози смерті; певної миті він назвав себе «людиною, яка перебуває в небезпеці в Конго».

Він, очевидно, користувався прихильністю Папи Франциска, оскільки 2020 року був призначений членом його Ради кардиналів, замінивши Монсенгво, а в 2023 році був затверджений на цій посаді. Він також успішно організував папську поїздку до Конго в 2023 році. Однак, як показали заворушення навколо Fiducia, він також здатний розірвати хор прославлень, який завжди оточує будь-якого папу, — коли вважає, що на кону стоїть питання принципу.

Що говорить на користь Амбонго?

Він уособлює унікальне поєднання спадщини Папи Франциска: продовження його роботи з периферією та гостре соціальне свідчення, але з більш обережним і традиційним підходом до спірних доктринальних питань.

Його резюме, безсумнівно, свідчить про його авторитет — він політик, який вміє вирішувати складні питання, державний діяч у національній політиці, континентальний лідер групи єпископів та радник Папи, який володіє інсайдерською інформацією про реформи у Ватикані.

Крім того, як капуцин, Амбонго має репутацію сильного пастиря, близького до людей і чутливого до проблем і боротьби, з якими стикаються прості люди у своєму релігійному житті. Він, здається, випромінює щиру радість від спілкування з віруючими — що, безсумнівно, є якістю, яку б хотілося бачити в папі.

Аргументи проти?

Амбонго не дуже відомий за межами Африки, тому враження багатьох його колег-кардиналів, імовірно, сформовані більше під впливом медій та чуток, аніж безпосереднього від особистого контакту. Дехто може засумніватися, чи його сувора критика того, що він вважає занепадом моральних цінностей на Заході, не завадить Фрідолінові у більш секуляризованих частинах світу, де він може здатися дещо відірваним від реальності.

Американців також може дещо відштовхувати той факт, що Амбонго не дуже добре володіє англійською мовою, — хоча вони змогли змиритися з цією проблемою за часів Франциска.

Одне можна сказати напевно: якщо Амбонго вийде з конклаву в білому вбранні, перспектива «чорного папи» ймовірно вразить світову громадськість, надавши йому потужний культурний мегафон. Тоді драма полягатиме в тому, як він вирішить ним скористатися.

Кардинал П’єрбаттіста Піццабалла

Коли кардинал Піццабалла в понеділок після Великодня почув новину про смерть Папи Франциска — він негайно скасував усі зустрічі і спакував валізи до Рима. Коли він залишав осередок Латинського патріархату Єрусалима, де останнє десятиліття очолював католицьку паству в Святій Землі, невелика група помічників, співробітників і друзів зібралася біля машини, як він сідав у неї, щоб їхати в аеропорт.

Видимо зворушений Піццабалла слухав, як вони співали йому арабською: «Нехай Господь веде твої кроки своєю мудрістю, наповнює твоє серце своїм духом і буде з тобою, якщо це його молитва, щоб ти очолив його Церкву».

Крім того, що це був милий жест, — імпровізована серенада також мала відтінок прощання, оскільки люди в цій групі знали: є велика ймовірність, що вони більше не побачать 60‑річного Піццабаллу найближчим часом, окрім як на екрані телевізора в ролі папи.

Піццабалла народився 1965 року в невеликому селищі Кастель-Літеджо в Бергамо — тій самій провінції, що дала Церкві святого Йоана XXIII, «Доброго Папу Джованні», пам’ять про якого досі жива в цьому регіоні. Він відчув покликання до духовного життя в юному віці і вступив до малої семінарії, згодом став членом францисканського ордену.

У Болоньї молодий Піццабалла вивчав філософію і теологію; там на нього звернув увагу кардинал Джакомо Біффі, архіконсерватор і людина глибокої освіти та культури, який і висвятив Піццабаллу на священника в 1990 році.

Незабаром після цього Піццабалла вирушив до Єрусалима, де навчався в Studium Biblicum Franciscanum і здобув ступінь із біблійної теології. Пізніше він вивчав сучасний іврит і семітські мови в Єврейському університеті Єрусалима, а потім вступив на службу до францисканського Хранителя Святої Землі, де його основною відповідальністю було обслуговування католицького івритомовного населення.

У 2004 році Піццабалла став 167‑м Кустодом (Хранителем) Святої Землі, і впродовж наступних 12 років став відомий як одна з небагатьох постатей у цьому вічно розділеному куточку світу, хто зміг налагодити дружні стосунки, подолавши звичні розбіжності. Він завоював довіру ізраїльтян, палестинців, йорданців та єгиптян, здобувши репутацію поміркованої людини, терпеливої, готової вислухати та вести діалог.

Як один із плодів цього профілю, у 2014 році Папа Франциск доручив Піццабаллі організувати Молитву за мир у Ватиканських садах між тодішнім президентом Ізраїлю Шимоном Пересом і палестинським лідером Махмудом Аббасом у присутності Папи та православного Патріарха Константинополя Варфоломія.

У 2016 році Піццабалла був призначений Fпостольським адміністратором Єрусалима, фактично перейнявши управління Католицькою Церквою в Святій Землі від йорданського патріарха Фуада Туаля. На той час це призначення викликало певне здивування, оскільки вважалося, що призначення патріарха Міхеля Саббаха в 1987 році, а потім Туаля, поклало кінець італійській монополії на цю посаду і ознаменувало перехід до підвищення патріархів з числа місцевого католицького населення.

Однак ті, хто знав ситуацію на місці, повідомляли, що місцеве духовенство було розділене і в будь-якому разі більше не вважало Піццабаллу чужинцем.

Його першим викликом було подолання глибокої фінансової кризи, викликаної наполяганням Туаля на вкладанні коштів — за деякими оцінками, до 100 мільйонів доларів — у будівництво католицького університету в Йорданії без чіткого бізнес-плану. Піццабалла зрештою виправив ситуацію завдяки агресивному збору коштів, скороченню витрат і продажу активів, зокрема нерухомості в Назареті.

У 2020 році Піццабалла офіційно обійняв посаду Патріарха, а в 2023 році Папа Франциск призначив його кардиналом. Майже відразу спалахнула війна в Газі, й відтоді Піццабалла опинився в пастці між своїми друзями в Ізраїлі та єврейському світі — з одного боку, і своєю переважно палестинською та арабомовною паствою — з іншого. Наскільки це можливо, він намагається виявляти співчуття і розуміння до обох сторін: різко критикував те, що вважає надмірностями ізраїльської військової операції, але також запропонував себе як заручника в обмін на ізраїльських громадян, утримуваних ХАМАСом.

Особисто Піццабалла іноді здається дещо різким при першому контакті, але з часом стає теплішим і виявляє гостре почуття гумору. Про нього також кажуть, що він має надзвичайну робочу етику.

Чому саме Піццабалла має стати папою?

По-перше, саме через те, що його життя було присвячене складним проблемам Близького Сходу та конфліктові між Ізраїлем і Палестиною, — він ніколи не був змушений займати чітку публічну позицію з суперечливих доктринальних і пастирських питань. Його позиція, наприклад, щодо благословення одностатевих союзів або висвячення жінок у диякони залишається загадкою.

Як результат, він не приносить із собою на конклав великого багажу минулих церковних суперечок, що потенційно робить його привабливим як для тих, хто прагне продовження політики Папи Франциска, так і для тих, хто сподівається на зміни.

Більше того, досвід Піццабалли в урегулюванні конфлікту між Ізраїлем та Палестиною, коли йому іноді вдавалося досягти рідкісного успіху, створюючи враження прихильності одночасно до обох сторін, може стати його козирем на конклаві, де пріоритетом, імовірно, буде подолання внутрішніх розколів у Католицькій Церкві, що виникли за часів Папи Франциска.

Безумовно, репутація Піццабалли як вправного фінансового менеджера стане в нагоді в часи, коли Ватикан переживає глибоку фінансову кризу, включаючи загрозу дефіциту пенсійних фондів. Можна сподіватися, що якщо він вивів Патріархат Єрусалима з боргів, то, можливо, зможе зробити те саме для Святого Престолу.

Зовсім не науково — але якщо просто подивитися на Піццабаллу, то в ньому можна побачити папу. Він високий, має виразну бороду і вигляд серйозної людини. У поєднанні з його біографією та репутацією це створює привабливий образ.

Останній аргумент: папа є також Єпископом Рима, і хоча Піццабалла не є римлянином, він має право претендувати на прихильність місцевих жителів. Його дядько, П’єр Луїджі Піццабалла, був воротарем у найвищій футбольній лізі Італії, Серії А, в 1960-1970 роках, також у команді «Рома» з 1966 по 1969 рік. З огляду на те, як римляни захоплюються футболом, вони можуть бути схильні перенести частину цієї прихильності на свого нового єпископа.

Аргументи проти?

Аргументи проти Піццабалли зазвичай починаються з його віку — 60 років, що може означати більш тривалий понтифікат, ніж би хотіли деякі кардинали. Однак його вік може зіграти й на користь, запевнивши кардиналів, які прагнуть стабільності, що їм не доведеться найближчим часом знову переживати потрясіння, пов’язані з переходом влади.

Крім того, брак чіткої позиції Піццабалли з багатьох суперечливих католицьких питань може налякати деяких виборців, які вважатимуть його папство занадто ризикованим кроком у невідоме.

Для всіх, хто вважає, що обрання ще одного італійського папи буде кроком назад, а не вперед, Піццабалла, очевидно, буде дискваліфікований з цих підстав, навіть якщо він провів більшу частину свого дорослого життя за межами Італії.

Останнє зауваження.

В італійській мові прізвище Піццабалла буквально означає «танець піци». Вже саме уявлення про меми з танцюючою піцою, які з’являться після його обрання, свідчить про те, що він також буде цікавою фігурою з погляду медій — що, можливо, дасть йому шанс підхопити культурний мегафон, залишений Франциском.

Кардинал Жан-Марк Авелін

Папа Франциск відомий тим, що порушив традицію, оселившись не у звичних папських апартаментах в Апостольському палаці, а в Домі св.Марти. Але припустимо, що цей неординарний понтифік пішов би ще далі й вирішив переїхати не просто з одного місця Ватикану в інше, а взагалі за межі Рима?

З огляду на соціальні та політичні пріоритети понтифіка, можна припустити, що він міг би вибрати Марсель у Франції, де знайшов би дуже приємного господаря в особі 66-‑річного кардинала Жана-Марка Авеліна, якого часто називають улюбленим єпископом покійного понтифіка.

Марсель завжди був портовим містом, що робить його природним перехрестям народів, культур і віросповідань. Сьогодні приблизно 25% населення міста становлять мусульмани, переважно іммігранти з Північної Африки. Це також місце контрастів між великим багатством і жахливою бідністю в іммігрантських кварталах на північній околиці міста, відомих як quartiers nord. Це ключовий пункт зустрічі для всього Середземноморського регіону, який Франциск часто називав найбільшим у світі відкритим кладовищем для всіх мігрантів і біженців, які загинули, намагаючись перебратися до Європи. Як прибережне місто, Марсель є хорошим місцем для оцінки впливу кліматичних змін, включаючи підвищення температури, частіші спекотні хвилі та берегову ерозію.

Папа Франциск відвідав Марсель у вересні 2023 року, й під час цієї поїздки його прихильність до міста та його головного пастиря була очевидною.

Народившись в Алжирі в родині pied-noir, що означає європейці (в цьому разі іспанці), які оселилися в Алжирі в епоху французької колонізації, в чотири роки Авелін із сім’єю були змушені емігрувати після кровопролитної війни за незалежність. Зрештою вони оселилися в Марселі 1965 року, що дало майбутньому кардиналові природну симпатію до мігрантів і біженців, оскільки він сам пережив їхній досвід. Серед іншого, Авелін говорить арабською, що дозволяє йому спілкуватися з іммігрантами свого міста їхньою рідною мовою.

Авелін мав двох сестер, обидві померли, але його батьки ще живі й мешкають у Марселі, де він присвячує частину свого особистого часу догляду за ними.

Розпізнавши покликання до священства, Авелін навчався в семінаріях в Авіньйоні й Парижі, а 1984 року був висвячений. Вважаючись обдарованим інтелектуалом, Авелін викладав теологію і керував міждієцезіяльною семінарією в Марселі, а потім перейшов на посаду викладача теології в Католицькому університеті Ліона.

Авелін був відомий як «духовний син» покійного кардинала Роже Етчегарая, який сам був архієпископом Марселя, а потім очолив Папську раду справедливості й миру у Ватикані. Протягом усієї кар’єри Етчегарай був відомий як людина глибокої культури й великої відкритості, віддана слуханню і діалогу — всі якості, які більшість спостерігачів приписують і його протеже.

Після обрання Франциска в березні 2013 року він майже не пропускав нагоди просунути кар’єру Авеліна, призначивши його єпископом-помічником Марселя в грудні 2013 року, потім архієпископом Марселя в серпні 2019 року і, нарешті, кардиналом у серпні 2022 року.

Не тільки покійний понтифік виявляв прихильність і довіру до Авеліна; на початку цього місяця його обрано новим головою Французької єпископської конференції, а один із його колег — єпископ Рено Дінешен із Суассона, Лаона і Сен-Кентіна, захоплено відгукнувся про нього: «Кардинал є братнім, радісним і підбадьорливим, з великим інтелектом… його цінують усі».

Він також має хороші відгуки в світських колах: 2002 року французький президент Емманюель Макрон включив його до престижного ордену Légion d’honneur.

Прогресивні католики особливо схильні вподобати те, що вони бачать в Авеліні. У деяких французьких католицьких колах його називають «Йоаном XXIV», що є відсиланням не тільки до реформаторського духу «Доброго Папи Джованні» та Другого Ватиканського Собору, але й до того факту, що усміхнений, дещо неохайний і пухкий Авелін має вражаючу фізичну схожість з Йоаном XXIII.

Однак Авелін не є ідеологом і за свою кар’єру не раз висловлював готовність протистояти ліберальній ортодоксальності.

Наприклад, він не є прихильником неконтрольованої імміграції і заявляв, що ті, хто її підтримують, «очевидно, не живуть у певних районах багатьох міст, де високий рівень безробіття, наркоторгівля, деградація та брак безпеки».

Авелін також виявляв певну симпатію до невеликого, але впливового традиціоналістського крила французького католицизму. Серед іншого, він безуспішно намагався виступити посередником у спорі в дієцезії Тулона між єпископом Домініком Реєм, який є його особистим другом, і Ватиканом із таких питань, як прийняття традиціоналістських рухів та висвячення великої кількості священників, прихильних до старої латинської Меси. Зрештою, Рей все одно був змушений піти у відставку в січні; але традиціоналісти пам’ятають про зусилля Авеліна йому на допомогу.

Загалом Авелін вважається людиною, яку майже неможливо не поважати на особистому рівні, людиною з досить прогресивними поглядами, але відкритою до тих, хто має більш консервативні погляди, а також прелатом з гострим розумом, твердою робочою етикою та добрим серцем.

Чому Авелін може стати папою?

Якщо ви шукаєте когось, хто продовжить справу Папи Франциска, але, можливо, з більшою увагою до католиків різного темпераменту; когось, хто здатний зменшити внутрішні напруження в Церкві, а не посилювати їх, — Авелін може бути дуже привабливим кандидатом.

Ба більше: його досвід роботи в Марселі, безсумнівно, підготував Авеліна до розв’язання більшості основних соціальних і культурних викликів початку ХХІ століття, від імміграції та міжконфесійних відносин до бідності та екології.

Привітна вдача й чарівність Авеліна також зробили б його привабливою фігурою на світовій арені, своєрідним антиподом агресивної динаміки Дональда Трампа та йому подібних. Це було би добре для Католицької Церкви і, можливо, навіть допомогло б відродити її місіонерську діяльність.

Все це допомагає пояснити, чому Авелін, здається, привертає до себе чималий інтерес, і не тільки серед звичних європейських діячів зі схильністю до підозр. Наприклад, зараз кілька латиноамериканських кардиналів, як кажуть, прихильно ставляться до його кандидатури, вбачаючи в ньому фігуру з належним глобальним баченням Церкви.

А що проти?

По-перше, Авелін — француз, а це століттями вважалося фактором дискваліфікації для потенційного папи через спадщину Авіньйонського полону папства — темної сторінки історії, яку ніхто не хоче відроджувати. Однак майже сім століть по тому виборці, можливо, нарешті готові відмовитися від цього старого упередження, особливо з огляду на те, що Авелін є прихильником не тільки європейської інтеграції, а й середземноморської.

Крім того, Авелін не дуже добре володіє італійською мовою, що є очевидним недоліком для потенційного Єпископа Рима. Однак він має здібності до мов і, ймовірно, міг би її вивчити; а те, як він пробуджує спогади про Йоана XXIII, може бути достатнім, щоб завоювати йому так необхідний авторитет серед італійців.

Вік Авеліна, 66 років, може стати перешкодою для деяких кардиналів. Якщо він залишиться на посаді до того ж віку, що й Папа Франциск — 88 років, — це означатиме 22‑річний понтифікат, що може здатися надто довгим; хоча інші можуть вважати стабільність, яку передбачає такий сценарій, заспокійливою.

Якщо ви кардинал, якого вразила нещодавня молитва за конклав, опублікована 94‑річним кардиналом Камілло Руїні, особливо його заклик до «певності істини та безпеки доктрини», — то, швидше за все, Авелін не буде вашим кандидатом. Хоча він не займав чіткої публічної позиції з більшості суперечливих теологічних питань, тримаючи свої карти при собі, то його загалом прогресивні погляди, ймовірно, не заспокоять тих, хто шукає чогось більш передбачуваного і традиційного.

Нібито Авелін колись сказав комусь, хто висловлював занепокоєння, що кардинал перевантажений роботою: «Щоразу, коли збільшується навантаження, потрібно подовжувати час молитви».

Залишається побачити, чи доведеться йому по-новому звернутися до цього правила, якщо він стане тим, хто вийде на центральну лоджію базиліки св.Петра у білому вбранні. Якщо це станеться — можна уявити, як Папа Франциск із задоволенням дивиться на це з небес; адже він не раз пророкував, що його наступником буде Йоан XXIV.

Кардинал Луїс Антоніо «Чіто» Тагле

Про те, наскільки молодим був Луїс Антоніо «Чіто» Тагле, коли він у 2012 році раптово з’явився на сцені як кардинал, свідчить той факт, що в 2013 році він був претендентом на папський престол, але вважався занадто молодим, а тепер, 12 років по тому, він знову є серйозним кандидатом, хоча в деяких колах його вік, 67 років, все ще грає проти нього.

З огляду на те, що останні два папи були обрані у віці 78 і 76 років, таку реакцію можна зрозуміти, але це не заважає широким колам інтелігенції вітати філіппінського прелата як tanto papabile, що означає «дуже серйозний кандидат».

Однак, як не парадоксально, чим частіше Тагле рекламують як папу ЗМІ, зовнішні коментатори та палкі прихильники, тим частіше його відкидають інсайдери, наполягаючи, що йому бракує авторитету для цієї посади і що його кар’єра у Ватикані була нерівною.

Як не крути, перспектива того, що «азіатський Франциск» візьме кермо Католицької Церкви, є інтригуючою.

Народившись у Манілі в 1957 році, Тагле вступив до семінарії в Кесон-Сіті, а згодом захистив докторську дисертацію в Католицькому університеті Америки у Вашингтоні. Він також навчався в Римі, після чого повернувся на Філіппіни, де служив душпастирем і викладачем.

Докторська дисертація Тагле в Католицькому університеті, написана під керівництвом о. Джозефа Комончака, була присвячена позитивній оцінці розвитку єпископської колегіальності на Другому Ватиканському соборі. Крім того, Тагле протягом 15 років був членом редакційної колегії італійського проекту «Історія Ватикану II», заснованого Джузеппе Альберіго, якого деякі консерватори критикували за надто прогресивне тлумачення собору.

З самого початку Тагле вважався висхідною зіркою азіатської Церкви, що пояснює його призначення в 1997 році до головного доктринального консультативного органу Ватикану, Міжнародної теологічної комісії. Історія розповідає, що коли тодішній кардинал Йозеф Ратцінґер представив Тагле Папі Івану Павлу II як нового члена, Ратцінґер жартома запевнив Папу, що цей молодий на вигляд філіппінець насправді вже прийняв перше Причастя.

У 2001 році Тагле був призначений єпископом дієцезії Імус, де прославився тим, що не мав автомобіля і щодня їздив на роботу автобусом, пояснюючи це як спосіб боротьби з ізоляцією, яка іноді супроводжує високі посади. Він також був відомий тим, що запрошував жебраків біля собору зайти і поїсти з ним. Одна жінка розповіла, як одного разу вона пішла шукати свого сліпого, безробітного, алкоголіка-чоловіка, підозрюючи, що знайде його в місцевому барі, але виявила, що він обідає з єпископом.

Ось ще одна типова історія. Незабаром після приїзду Тагле в Імус, у занедбаному районі маленька каплиця чекала на священика, який мав о 4-й ранку відслужити Месу для групи людей, переважно найманих робітників. Зрештою, з’явився молодий священик на дешевому велосипеді, одягнений у просте вбрання і готовий розпочати Месу. Один із здивованих парафіян зрозумів, що це новий єпископ, і вибачився, що вони не підготували кращого прийому. Тагле сказав, що це не проблема; він пізно ввечері дізнався, що священик захворів, і вирішив відслужити Месу сам.

Така ж репутація супроводжувала Тагле в Манілі, де він також став відомий своїм широким підходом до політичних питань. Він зайняв тверду позицію проти законопроекту про репродуктивне здоров’я Філіппін, який передбачав пропаганду контролю над народжуваністю. Однак його головним соціальним пріоритетом була захист бідних, а також він виявляв сильну екологічну позицію.

Немає сумнівів у харизмі Тагле і його здатності завойовувати натовп. Він також є дуже сучасним прелатом, своєрідним кардиналом-інфлюенсером з величезною аудиторією в соціальних мережах – він має активний акаунт в X і сторінку в Facebook, де, серед іншого, можна побачити, як він танцює традиційні філіппінські танці.

Нещодавно правий сайт LifeSite News відкопав старе відео, на якому Тагле співає класичну пісню Джона Леннона «Imagine», і розкритикував його за те, що він співає те, що вони назвали атеїстичним гімном. (Для довідки, у кліпі насправді немає ключової фрази «уяви, що немає раю/це легко, якщо спробувати/під нами немає пекла/а над нами тільки небо»). Ця реакція ілюструє, що на кожну людину, зачаровану такими сценами, є інша, можливо, навіть серед колег-кардиналів Тагле, яка вважає їх непристойними.

У грудні 2019 року Папа Франциск призначив Тагле главою Конгрегації євангелізації народів, фактично місіонерського відділу Ватикану. Тагле і тодішній кардинал Хорхе Маріо Бергольйо познайомилися на Синоді єпископів про Євхаристію в 2005 році, і, очевидно, Папа хотів, щоб харизматичний філіппінський кардинал увійшов до складу його адміністрації.

Приблизно в той же час Тагле був обраний президентом Caritas Internationalism, федерації католицьких благодійних організацій з усього світу, що базується в Римі. Разом ці дві ролі, здавалося, робили його фактичним лідером Церкви в країнах, що розвиваються, від імені Папи.

На жаль, все склалося не так. Багато спостерігачів вважали його роботу в конгрегації, яка зараз називається Дикастерія для Євангелізації Народів, не надто успішною, а його керівництво Карітас призвело до справжнього колапсу в 2022 році, коли його усунули з посади президента, а весь керівний склад фактично звільнили.

Чому саме Тагле може стати Папою?

По-перше, він є ефективним комунікатором і євангелістом у час, коли всі погоджуються, що місія, тобто залучення людей до віри, має бути головним пріоритетом для наступного Папи. Його простий, природний стиль, поєднаний з талантом завойовувати натовп і викликати майже однаково сміх і сльози, зробить його миттєвою зіркою на світовій арені.

Крім того, Тагле також став би обличчям і голосом динамізму Католицької Церкви в країнах, що розвиваються, зокрема в Азії, яка з 23 кардиналами-виборцями буде важливою силою на цьому конклаві. У час, коли майже три чверті з 1,3 мільярда католиків у світі живуть за межами Заходу, принаймні деякі кардинали можуть вважати ідею азіатського папи привабливою.

Той факт, що Тагле має китайське походження, може бути перевагою в стосунках між Ватиканом і Китаєм, хоча це також може викликати занепокоєння у деяких інших азіатських кардиналів, які вже трохи побоюються китайської гегемонії в регіоні.

Аргументи проти?

Відверто кажучи, у Церкві є чимало спостерігачів, серед яких чимало кардиналів, які приватно вважають, що Тагле просто не готовий до великої сцени. Вони вважають його публічну персону поверхневою, а за лаштунками кажуть, що він мав шість років, щоб довести, що здатний виконувати важку роботу справжнього лідера у Ватикані, але не показав нічого.

Це викликає особливе занепокоєння в час, коли більшість кардиналів вважають, що наступний папа повинен бути сильним керівником, здатним, серед іншого, вирішити серйозну фінансову кризу, з якою стикається Ватикан у вигляді незабезпечених пенсійних зобов’язань та інших дефіцитів. Якщо Тагле не зміг ефективно керувати Карітас, то, можливо, вони задаються питанням, які шанси у нього керувати всім Ватиканом?

Крім того, більш консервативні кардинали, ймовірно, також не схвалюють теологію і політику Тагле, які вони вважають занадто лівими. В основному, звинувачення цієї групи полягатиме в тому, що голос за Тагле – це насправді голос за другий термін Папи Франциска, тільки висловлений на тагальській мові, а не на аргентинському діалекті іспанської мови.

Ці побоювання можуть посилитися через те, що 67-річному кардиналу легко уявити на престолі Святого Петра протягом двадцяти років, що деяким спостерігачам може здатися занадто довгим терміном.

Чи має Тагле реальні шанси на папство, ще невідомо. Однак саме розгляд такої можливості є уроком про бурхливе глобальне розмаїття католицизму на початку ХХІ століття.

Кардинал Роберт Френсіс Превост

Колись вважалося, що ідея американського папи була немислимою. Спочатку це було пов’язано з логістичними причинами – пароплави з Нового Світу добиралися до Риму так довго, що американські кардинали часто прибували запізно, щоб взяти участь у голосуванні, і в будь-якому разі вони ніколи не брали участі в політичних інтригах перед початком конклаву.

Пізніше вето на американського папу стало геополітичним. Не можна було мати «папу-супердержаву», принаймні так вважалося, бо занадто багато людей у всьому світі задавалися б питанням, чи справді папські рішення приймаються у Ватикані, чи в штаб-квартирі ЦРУ в Ленглі.

Сьогодні, однак, ця логіка здається застарілою. Америка більше не є єдиною наддержавою світу, і, в будь-якому разі, динаміка всередині Колегії кардиналів змінилася. Географія як фактор, що впливає на голосування, практично втратила значення; кардинали більше не цікавляться, який паспорт має кандидат, а скоріше, які духовні, політичні та особисті якості він втілює.

Як це часто буває, цього разу є американець, який має серйозні шанси: 69-річний кардинал Роберт Френсіс Превост, який протягом останніх двох років обіймав посаду глави надзвичайно впливового Дикастерії у справах єпископів при Папі Франциску. Це зробило його відповідальним за надання Папі порад щодо вибору нових єпископів по всьому світу, що, серед іншого, є чудовим способом завести друзів у католицькій єрархії.

Коли його колеги-прелати познайомилися з колишнім настоятелем августинців, багатьом з них сподобалося те, що вони побачили: поміркована, врівноважена особистість, відома своїм твердим судженням і гострим слухом, яка не потребує бити себе в груди, щоб її почули.

Народившись у 1955 році в Чикаго в родині італійського, французького та іспанського походження, Превост навчався в середній школі при малій семінарії, якою опікувався орден святого Августина, відомий як «августинці». Звідти він вступив до Віллановського університету у Філадельфії, де в 1977 році отримав диплом бакалавра математики. Того ж року він вступив до ордену августинців і почав навчання в Католицькому богословському союзі, де в 1982 році отримав ступінь магістра богослов’я. (Превост є першим випускником КБС, який отримав кардинальський сан).

Далі його відправили до Риму, де він отримав докторський ступінь з канонічного права в домініканському Університеті Святого Томи Аквінського, широко відомому як «Анджелікум».

У 1985 році Превост приєднався до місії августинців у Перу. Його лідерські якості швидко були визнані, і з 1985 по 1986 рік він був призначений канцлером територіальної прелатури Чулуканас. Кілька років він провів у Чикаго як префект у справах покликань в своїй августинській провінції, після чого повернувся до Перу, де наступне десятиліття провів, керуючи августинським семінарієм у Трухільйо, викладаючи канонічне право і обіймаючи посаду префекта з навчання в єпархіальній семінарії.

У духовному житті існує старе правило, згідно з яким компетентність є прокляттям – обсяг роботи має тенденцію зростати прямо пропорційно до того, наскільки ти вважаєшся талановитим у виконанні своїх обов’язків. Так, окрім своєї основної роботи, Превост також працював парафіяльним священиком, чиновником у єпархіальній канцелярії, директором з питань формування духовенства в Трухільйо та судовим вікарієм єпархії.

У 1999 році Превост знову повернувся до Чикаго, цього разу як настоятель своєї провінції. Саме в цей період він зіткнувся зі скандалами, пов’язаними із сексуальним насильством духовенства, підписавши рішення про дозвіл обвинуваченому священику проживати в монастирі поблизу школи. Хоча пізніше це рішення викликало критику, воно було прийняте до того, як американські єпископи у 2002 році затвердили нові стандарти щодо таких випадків, і його підпис був лише формальністю для угоди, яка вже була укладена між архиєпархією та духовним наставником звинуваченого священика і наглядачем за виконанням плану безпеки.

У 2001 році Превост був обраний генеральним пріором всесвітнього ордену августинців, штаб-квартира якого знаходиться в Римі в Папському патристичному інституті августинців, відомому як «Августініум», що розташований безпосередньо біля площі Святого Петра і є престижним місцем для зустрічей духовенства та єпископів з усього світу. Превост пробув на цій посаді два терміни, заробивши репутацію вправного керівника та адміністратора, після чого з 2013 по 2014 рік ненадовго повернувся до Чикаго як директор з питань формування ордену.

У листопаді 2014 року Папа Франциск призначив Превоста апостольським адміністратором єпархії Чіклайо в Перу, а рік по тому він став єпископом-ординарієм. Історично перуанські єпископи були сильно розділені між лівим крилом, близьким до руху Теології визволення, і правим крилом, близьким до Opus Dei. У цій нестабільній ситуації Превост став вважатися поміркованою фігурою, що відбилося на тому, що він був членом постійної ради конференції і віце-президентом з 2018 по 2023 рік.

У лютому цього року Папа Франциск прийняв Превоста до ексклюзивного ордену кардиналів-єпископів, що є явним знаком папської довіри та прихильності – і це незважаючи на те, що, за словами спостерігачів, Превост і покійний понтифік не завжди були однодумцями, але Франциск все ж бачив в американському прелаті людину, на яку він міг покластися.

Чим заслужив Превост таку довіру?

В основному, є три якості, на які кардинали звертають увагу, коли обирають потенційного папу: вони хочуть місіонера, когось, хто може показати віру з позитивного боку; державного діяча, хто може стояти на світовій арені поруч із Дональдом Трампом, Володимиром Путіним і Сі Цзіньпіном і не поступатися їм; і керівника, хто може взяти під контроль Ватикан і налагодити роботу, зокрема, вирішити фінансову кризу.

Є вагомі аргументи на користь того, що Превост відповідає всім трьом вимогам.

Більшу частину своєї кар’єри він провів у Перу як місіонер, а решту — у семінарії та на навчанні, що дало йому розуміння того, що потрібно, щоб підтримувати вогонь віри. Його міжнародний досвід стане в нагоді у вирішенні державних завдань, а його природна стриманість і врівноваженість можуть стати у нагоді в дипломатичній справі. Нарешті, його успішна робота на різних керівних посадах – релігійного настоятеля, єпархіального ординарія та префекта Ватикану – є доказом його здатності керувати.

Більше того, Превост не відповідає класичним стереотипам про зухвалу американську зарозумілість. Натомість, як нещодавно зазначили італійська газета La Repubblica та національна телевізійна мережа RAI, він видається il meno americano tra gli americani, «найменш американським з американців».

В основному, голос за Превоста буде сприйнятий як голос за продовження більшості програмних положень Папи Франциска, але не обов’язково його стилю, оскільки він більш прагматичний, обережний і стриманий, ніж покійний папа – якості, які багато його колег-кардиналів можуть вважати бажаними.

Крім того, Превост вважається кандидатом, який має більш-менш відповідний вік. У вересні йому виповниться 70 років, тож папство Превоста, ймовірно, буде достатньо довгим, щоб гарантувати стабільність, але не настільки довгим, щоб викликати асоціації з Вічним Отцем замість Святого Отця.

Аргументи проти?

По-перше, Превост є досить загадковою фігурою, коли йдеться про багато суперечливих питань католицького життя. Щодо його позиції з таких питань, як висвячення жінок у диякони, благословення одностатевих союзів або латинська Меса, він тримає свої карти дуже близько до грудей. Для деяких кардиналів це може зробити Превоста занадто ризикованим вибором, особливо серед більш консервативних виборців, які хочуть отримати гарантії більшої ясності.

Крім того, Превост є одним з кількох американських кардиналів, проти яких були подані скарги Мережею тих, хто пережив зловживання священиків (SNAP), за нібито неправильне поводження зі скаргами про зловживання. Одна скарга стосується звинуваченого священика в Чикаго, дві інші – священиків у Чіклайо в Перу. У цій історії є й інша переконлива сторона: у обох випадках поведінку Превоста захищали багато сторін, каноніст, який спочатку представляв перуанських жертв, є зганьбленим колишнім священиком, який має особисту зацікавленість, а в Чиклайо Превост очолював успішну єпархіальну комісію із захисту дітей. Проте навіть натяк на провину може бути достатнім, щоб занепокоїти деяких виборців.

На базовому рівні можуть виникнути сумніви щодо того, чи має Превост достатню харизму, щоб виступати на світовій арені, надихати і захоплювати. З огляду на те, що протягом багатьох років він працював переважно за лаштунками, у нього не було багато можливостей зачарувати світ своєю посмішкою. З іншого боку, варто згадати, що кардинал Хорхе Маріо Берґольйо з Аргентини мав у Буенос-Айресі репутацію віддаленої, сірої постаті, яка не відчувала себе комфортно на публіці, і ми всі знаємо, як це закінчилося, коли він вступив на посаду Папи Римського.

Суть у тому, що Превост відповідає багатьом традиційним вимогам до кардиналів, і навіть відсутність чіткої позиції з деяких спірних питань може бути скоріше перевагою, ніж недоліком. Посвята, опублікована CTU (Catholic theological union) у 2023 році з нагоди його підвищення до кардинала, більш-менш підсумовує його привабливість.

«Превост приносить до Колегії кардиналів серце місіонера і багаторічний досвід служіння, починаючи від академічних аудиторій і бідних кварталів та закінчуючи вищими ешелонами адміністрації», – йдеться в ньому. — «Він втілює заклик Євангелія бути готовим служити там, куди веде Дух».

Через кілька днів ми побачимо, чи вразить це принаймні дві третини кардиналів-виборців Превоста як профіль папи.

Кардинал Андерс Арбореліус

Швеція широко вважається одним із найбільш секуляризованих суспільств на землі. Згідно з опитуванням Gallup 2016 року, майже 20 відсотків шведів вважають себе атеїстами, а 55 відсотків – нерелігійними, тоді як офіційне урядове дослідження 2015 року показало, що лише кожен десятий швед вважає релігію важливою у повсякденному житті.

Однак навіть у таких ворожих умовах католицизм сьогодні зростає – якщо не стрімкими темпами, то принаймні стабільно, щорічно поповнюючись приблизно 2000–3000 нових членів. За офіційними даними, загальна кількість католиків становить 130 000, але всі знають, що реальна цифра набагато вища, оскільки багато католиків-іммігрантів не реєструються. Зростання частково зумовлене припливом нових вірян, але також і несподівано великою кількістю навернених серед корінних шведів.

Певною мірою сучасна Церква в Швеції є мініатюрним відображенням світової Церкви – космополітичним поєднанням шведських навернених, поляків і французів, доповненим недавніми іммігрантами з Африки, Азії та Близького Сходу, зокрема великою групою халдейських католиків з Іраку.

Цим несподіваним відродженням католицизму керує 75-річний кардинал

Андерс Арбореліус, який сам перейшов у католицизм і якого багато хто вважає ідеальним місіонером у дедалі більш секулярному світі.

Народившись у 1949 році в Соренго, Швейцарія, Арбореліус виріс у номінально лютеранській родині, яка не була особливо активною у вірі. Однак, за всіма свідченнями, молодий Арбореліус мав гостре релігійне чуття, відчував потяг до життя в молитві і спогляданні, і в 20 років навернувся до католицизму в місті Мальме.

На тому етапі для Арбореліуса було цілком природним відчувати потяг до священства, і після прочитання автобіографії святої Терези з Лізьє він вирішив вступити до ордену босих кармелітів. Згодом він навчався в Папському Терезіанському інституті в Римі, вивчаючи італійську мову, а також здобув диплом з сучасних мов (англійська, іспанська та французька) у Шведському університеті в Лунді.

Арбореліус був висвячений на священика у вересні 1979 року і незабаром оселився в кармелітському монастирі в Норрабі на півдні Швеції, де прожив наступне десятиліття.

Протягом цих років Арбореліус завоював репутацію ефективного душпастиря і мислителя, що привернуло до нього увагу Ватикану. У 1998 році Папа Іван Павло II призначив його єпископом Стокгольма, зробивши його першим етнічним шведським католицьким єпископом в країні і лише другим єпископом-уродженцем Скандинавії з часів протестантської Реформації.

З самого початку Арбореліус прийняв рішення, що, незважаючи на невеликий розмір і історично домінуюче становище Лютеранської Церкви в Швеції, католицизм під його керівництвом не буде залишатися на культурному узбіччі. Він став активним прихильником руху за захист життя, а також відверто захищав зростаючу кількість мігрантів і біженців у країні. Він брав активну участь у просуванні молодіжних організацій і рухів у Церкві, а також написав низку книг на релігійні теми.

Протягом цілого десятиліття, з 2005 по 2015 рік, Арбореліус був головою Конференції єпископів Скандинавії. У жовтні 2016 року він приймав у Швеції Папу Франциска, центральною подією візиту якого стало спільне відзначення 500-ї річниці Реформації католиками та лютеранами.

Цей акт об’єднання був особливо вражаючим, зважаючи на історичну ворожнечу між двома християнськими конфесіями в країні: починаючи з XVI століття, католиків переслідували і навіть страчували в Швеції, а ще в 1951 році католикам заборонили ставати лікарями, вчителями та медсестрами. Католицькі монастирі, такі як той, в якому жив сам Арбореліус, були заборонені до 1970-х років.

Після цієї поїздки Папа Франциск у 2017 році призначив Арбореліуса кардиналом, зробивши його першим кардиналом зі Швеції. Це підвищення зробило Арбореліуса ще більш значущою постаттю в його рідній країні – наприклад, у червні 2022 року він був нагороджений медаллю короля Швеції за внесок у національне життя.

Що стосується ідеологічної орієнтації, Арбореліус відомий тим, що його важко визначити. Він відверто традиційний у питаннях сексуальної моралі; серед іншого, він курирував публікацію енцикліки святого Павла VI «Humanae Vitae» у Швеції в 2007 році, напередодні 40-ї річниці цього документа наступного року, вихваляючи його «повагу до природи» також у сфері «сексуальності та репродукції». Він виступив проти висвячення жінок, добровільного целібату духовенства та відкритого німецького «синодального шляху».

Однак Арбореліус також має погляди, які зазвичай вважаються більш прогресивними в таких питаннях, як екуменізм і міжконфесійний діалог (в тому числі з ісламом), імміграція, зміна клімату, заклик Папи Франциска до більш «синодального» стилю прийняття рішень в Церкві, а також обмеження покійного Папи щодо відправлення старої латинської Меси.

На особистому рівні майже неможливо знайти когось, хто не любить Арбореліуса. Він вважається відкритим, щедрим і привітним, схильним до щирого діалогу і глибоко зацікавленим в інших, а також людиною з справжньою духовної глибиною. Хіба що деякі ставлять питання, чи не занадто Арбореліус добрий, припускаючи, що його схильність уникати конфліктів іноді призводить до слабкого і нерішучого підходу до управління власною дієцезією.

Що говорить на користь Арбореліуса?

Якщо основною вимогою до папи є бути головним євангелістом Католицької Церкви, то Арбореліус, безперечно, відповідає цій вимозі. Він вважається особливо обдарованим місіонером у найбільш секулярних куточках Європи, де вогонь віри, здається, знаходиться в найбільшій небезпеці згаснути. Незважаючи на динамізм сучасної Церкви в розвинених країнах світу, ніхто не готовий просто списати Європу, і Арбореліус може бути розглянутий як єдиний, хто здатний відродити Церкву на Старому Континенті.

Крім того, його цікаве поєднання консервативних позицій з одних питань і прогресивних поглядів з інших може зробити його ідеальним компромісним кандидатом між тими, хто прагне продовження політики Папи Франциска, і тими, хто бажає більшої стабільності та ясності в доктрині. З Арбореліусом кожна сторона отримає хоча б частину того, чого прагне, а також впевненість, що новий папа буде принаймні вислухати їхні занепокоєння і поставитися до них серйозно.

З поглялу традиційної логіки прогнозування результатів конклаву, Арбореліус відповідає ряду звичайних критеріїв.

Він, безумовно, володіє мовами, які традиційно вважаються бажаними, а в свої 75 років він знаходиться в ідеальному віці (двоє останніх пап, Бенедикт XVI і Франциск, були обрані відповідно у віці 78 і 76 років). Хоча він не має великого міжнародного досвіду роботи за кордоном, він багато подорожував протягом багатьох років, і в будь-якому разі світ прийшов до нього в Швецію, в багатоетнічну і багатомовну Церкву, яку він очолює.

Що проти?

Репутація Арбореліуса як нерішучого і часом слабкого адміністратора не допомагає, особливо в час, коли більшість кардиналів вважають, що завершення реформи Ватикану, розпочатої за Папи Франциска (або її виправлення, залежно від точки зору), вимагатиме сильної руки.

Більше того, спосіб, у який Арбореліус поєднує спадщину Папи Франциска з традиціями, може більше зашкодити його шансам, ніж допомогти, залишивши його фактично людиною без країни, тобто без міцної бази підтримки в жодному таборі.

Крім того, сам Арбореліус визнав, що не розвинув широкої мережі стосунків серед своїх колег-кардиналів, яка б стала в нагоді з точки зору виборчої математики конклаву, нещодавно заявивши, що особисто знає лише близько 20-30 своїх колег-виборців – це далеко не 89 голосів, необхідних для подолання порогу у дві третини.

У недавньому інтерв’ю виданню Our Sunday Visitor Арбореліус надав характеристику наступного папи.

«Це те, що люди дійсно потребують у такий час, – щоб ми знайшли когось, хто допоможе їм звільнитися від гріха, від ненависті, від насильства, принесе примирення і глибше взаєморозуміння», – сказав він.

Час покаже, чи погодяться з цією оцінкою його брати-кардинали… і чи бачать вони в Арбореліусі людину, здатну це зробити.

Кардинал Маріо Грек

У класичному детективному фільмі 1941 року культурний злочинець на ім’я Каспер Гутман каже до детектива Сема Спейда: «Боже мій, сер, ви справжній персонаж! Ніколи не можна передбачити, що ви скажете або зробите далі, крім того, що це буде щось дивовижне».

Цей діалог, звісно, взятий з класичного фільму Джона Г’юстона «Мальтійський сокіл», але його можна сказати і про великого мальтійського претендента на конклаві 2025 року, 68-річного кардинала Маріо Грека.

Під час свого перебування на посаді єпископа Гозо на Мальті з 2005 по 2019 рік Грек загалом вважався консерватором, який стояв праворуч від архієпископа Мальти Чарльза Шіклуни, а іноді й суперечив йому.

Однак ця репутація розчинилась, як цукор у гарячій каві, коли Папа Франциск призначив Маріо Грека генеральним секретарем Синоду єпископів, де він став прихильником бачення покійного понтифіка щодо більш «синодальної» Церкви та прогресивних реформ, з якими став асоціюватися синод.

Тому ніколи не можна точно знати, чого можна очікувати від Грека, але часто це щось дивовижне.

Народившись на Гозо в 1957 році, молодий Грек відвідував початкову школу, яку вели сестри-кармелітки, а потім вступив до єпархіальної семінарії Гозо. У 1984 році він був висвячений на священика і відправлений до Рима для подальшого навчання в Папському Латеранському університеті, де, серед іншого, вивчив італійську мову. Пізніше він здобув докторський ступінь з канонічного права в Університеті св.Томи, «Angelicum», і працював у Римській Роті — головному суді Ватикану, який переважно розглядає шлюбні справи.

Після повернення на Мальту, де він працював священиком, здебільшого в церковних трибуналах, Грек був призначений єпископом Гозо в листопаді 2005 року. Він розпочав амбітну місію єпархії, яка включала відвідування мальтійських діаспор у різних частинах світу; створив низку комісій та інших ініціатив, зокрема єпархіальну комісію з захисту дітей та вразливих дорослих від сексуального насильства; був представником мальтійських єпископів у Європейській єпископській конференції та Італійській єпископській конференції.

У квітні 2010 року Грек приймав папу Бенедикта під час короткого дводенного візиту на Мальту з нагоди 1950-ї річниці знаменитої корабельної аварії святого Павла на острові.

Коли в 2011 році розгорілася дискусія щодо легалізації розлучень на Мальті, Грек виступив проти цього разом із духовенством острова, попередивши, що виборці будуть «відповідальні перед Ісусом». (Референдум, що дозволив розлучення, пройшов з 53% голосів.)

Він також став відвертим захисником мігрантів під час міграційної та біженської кризи на Мальті, звинувативши частину мальтійського суспільства, яка наполягала на політиці закритості, в «расизмі». Одного разу він розкритикував італійського політика Маттео Сальвіні, лідера ультраправої партії «Ліга», за те, що той розмахував розарієм під час антиіммігрантських тирад на передвиборних мітингах.

Коли Папа Франциск скликав амбітний Синод єпископів про сім’ю в 2014-15 роках, Грек здивував багатьох спостерігачів своєю привітною і позитивною риторикою щодо католиків ЛГБТК+, виступивши з промовою, яка привернула увагу понтифіка. Тоді ходили чутки, що його можуть призначити архиєпископом Мальти, але місцеві мальтійські ЗМІ припустили, що лист від деяких його священиків з Гозо, в якому вони скаржилися на надмірну прив’язаність до матеріальних благ і погане управління, зокрема у справі про зловживання, зірвав його шанси.

У 2017 році Грек і Шіклуна опублікували для Мальти вказівки щодо впровадження посинодального документа Франциска «Amoris laetitia», який у примітці відкрив обережну можливість для прийняття Причастя католиками, які розлучилися і одружилися поза Церквою. На той час деякі вважали, що мальтійські рекомендації йдуть навіть далі, ніж папа, хоча зрештою вони були опубліковані в ватиканській газеті «L’Osservatore Romano», що свідчило про певну офіційну підтримку.

На момент призначення Грека головою Синоду єпископів у 2019 році він вважався твердим прихильником Франциска в глобальній ієрархії. Його керівництво двома Синодами про синодальність, безсумнівно, зміцнило цю репутацію, надавши йому численні нагоди висловити ідеали більш слухняної, партисипативної та інклюзивної церкви.

У 2022 році він також відхилив відкритий лист групи більш консервативних католицьких єпископів, які критикували прогресивний німецький «синодальний шлях», назвавши заяву «поляризуючою» і висловивши впевненість, що німці знають, що роблять.

Що говорить на користь Грека як папи?

По-перше, в конклаві, де так багато кардиналів не знайомі між собою, він є відомим кандидатом. З-поміж 133 кардиналів, які зібралися в Сикстинській каплиці, 62 брали участь принаймні в одному з двох Синодів про синодальність, а це означає, що вони звикли бачити Грека в передній частині зали як керівника засідань. Це саме по собі може бути аргументом на користь Грека в момент, коли кардинали, відчуваючи себе не в своїй тарілці, можуть шукати когось, за ким можна піти.

Крім того, Грек буде розглядатися як голос за продовження курсу Папи Франциска, але, можливо, з дещо більшою юридичною точністю та обґрунтованістю, з огляду на його глибокі знання церковного права. Іншими словами, прихильники Франциска можуть бачити в ньому людину, яка зможе інституціоналізувати спадщину покійного папи.

Аргументи проти?

По-перше, той факт, що він так кардинально змінив свою позицію з часів Бенедикта на Гозо до часів Франциска в Римі, може бути сприйнятий деякими виборцями як доказ ненадійності та нестабільності, хоча інші вважають це гідною поваги здатністю змінюватися та зростати з досвідом і обставинами. Звичайно, кардинали, які шукають гарантій більшої доктринальної ясності, ймовірно, будуть ставитися до цього з підозрою.

Більше того, голос за Грека, ймовірно, буде голосом за продовження трирічного синодального процесу, який папа Франциск розпочав, коли лежав у римській лікарні Джемеллі, борючись із двосторонньою пневмонією. Цей процес має завершитися великим «церковним зібранням», у якому візьмуть участь приблизно однакова кількість єпископів, священиків і дияконів, ченців і мирян. Деякі консервативні критики вважають, що цей процес підриває ієрархічний характер Церкви, але в ширшому сенсі серед багатьох прелатів просто спостерігається певна «втома від синодів», і вони не дуже прагнуть підтверджувати ще одну серію зустрічей на тему, яку багато хто з них вважає аморфною і заплутаною.

З огляду на загальний консенсус, що наступний папа повинен бути компетентним керівником, здатним, серед іншого, вирішити фінансові скандали та скандали про сексуальне насильство, які досі переслідують католицизм, занепокоєння щодо стилю управління Грека в роки його перебування на Гозо, ймовірно, також не сприяють його кандидатурі.

Проте Грек протягом років продемонстрував несподівану здатність до адаптації та несподіваних рішень. Починаючи з цієї середи, ми побачимо, чи має він ще один сюрприз.

Кардинал Крістобаль Лопес Ромеро

Як географічно, так і історично, регіон Андалусія в Іспанії є перехрестям людства. Омивається Атлантичним океаном і Середземним морем, він фізично є частиною Європи, але впродовж шести століть був відомий як Аль-Андалус і формував ключовий форпост ісламського світу.

Мабуть, закономірно, що саме Андалусія дала життя кандидату в Папи, який, здається, об’єднав у своїй біографії три різні світи: 72-річному кардиналу Крістобалю Лопесу Ромеро, який зараз служить архиєпископом Рабату в Північній Африці, а також провів значну частину своєї кар’єри в Парагваї та Болівії.

До речі, не схоже, що Лопес агітує за папство; нещодавно він пожартував, що якщо побачить будь-яку серйозну небезпеку того, що це станеться, він почне тікати з Риму і не зупиниться, поки не дістанеться Сицилії. Він також сказав іспанському журналісту, що кожен, хто хоче стати Папою, має проблеми або з головою, або з серцем.

Однак, хоче він цього чи ні, багато людей, в тому числі і деякі його колеги-кардинали, не можуть не дивитися на бородатого, веселого салезіянина, який випромінює неформальний стиль у поєднанні з глибоким інтелектом, і не бачити в ньому потенційного наступника Петра.

Лопесу було лише дванадцять років, коли він вирішив вступити до Згромадження салезіян дона Боско, другого за величиною чоловічого релігійного ордену в Католицькій Церкві після єзуїтів, який відомий своєю доктринальною ортодоксальністю, пастирською роботою з молоддю та прихильністю до шкіл. Свої перші обіти він склав у віці 16 років у 1968 році, під час студентських заворушень в Європі, коли ідея релігійного покликання, ймовірно, здавалася глибоко контркультурним актом.

Лопес був висвячений на священика в 1979 році після навчання в єпархіальній семінарії в Барселоні, а через три роки закінчив Автономний університет Барселони зі ступенем в галузі інформаційних наук — зі спеціалізацією в журналістиці.

Невдовзі після цього Лопес розпочав місіонерські подорожі, які стали основою його священства та єпископського служіння.

У 1984 році він виїхав до Парагваю, де залишився на наступні 20 років. Спочатку він відповідав за душпастирство молоді в столиці країни Асунсьйоні, а згодом став салезіянським провінційним директором по роботі з молоддю. Після двох років парафіяльного служіння в Асунсьйоні о. Лопес був обраний настоятелем салезіян у Парагваї, і це був не останній раз, коли його лідерські здібності вийшли на перший план.

Після закінчення терміну перебування на посаді настоятеля та служіння на кількох інших посадах для салезіян у Парагваї, життя Лопеса зробило значний поворот, коли його попросили переїхати до Марокко, де він керував центром формації в місті Кенітра з 2003 по 2011 рік. Завдяки цьому досвіду він опинився в країні під час перших хвиль марокканських протестів 2011-2012 років, які стали частиною ширшої Арабської весни, що врешті-решт призвело до того, що король погодився на низку конституційних реформ, які дозволили провести демократичні вибори.

У 2011 році Лопеса попросили повернутися до Латинської Америки, де він обійняв посаду настоятеля салезіанської провінції в Болівії. Зазвичай керівництво обирається з числа членів ордену, які вже перебувають у країні, але в Болівії існували проблеми, для вирішення яких, на думку спільноти, потрібен був чужинець, людина з глибоким досвідом і репутацією розсудливого керівника.

Через три роки Лопес повернувся до Марокко щоб стати настоятелем тамтешньої салезіянської спільноти, що стало його третьою керівною посадою в спільноті. Він обіймав цю посаду до 2017 року, коли Папа Франциск призначив його архиєпископом Рабату, що зробило його лідером невеликої католицької громади — менше одного відсотка від 31-мільйонного населення країни — у переважній більшості мусульманській державі.

На цій посаді Лопес став головним прихильником і архітектором міжрелігійного діалогу, особливо християнсько-мусульманських відносин. У березні 2019 року він приймав Папу Франциска з дводенним візитом, присвяченим 800-річчю історичної зустрічі між святим Франциском Ассизьким і султаном аль-Маліком аль-Камілем під час П’ятого хрестового походу. Понтифік, очевидно, був вдячний, призначивши Лопеса кардиналом на консисторії, яку він влаштував пізніше того ж року в жовтні.

Під час своєї каденції в Рабаті Лопес також став важливим голосом від імені мігрантів і біженців, які часто вирушають з Північної Африки в пошуках кращого життя в Європі. Під час саміту Середземноморського регіону 2020 року в Барі, Італія, Лопес наполягав на тому, що імміграція — це “не проблема, а наслідок багатьох проблем”.

“Бідність, війни, голод і зміна клімату, економічна система, яка, як каже Папа Франциск, знищує цілі народи: Це проблеми, які породжують явище міграції”, — сказав він.

Потім Лопес запропонував особистий штрих.

“Я дуже страждаю, коли в Іспанії деякі люди, після участі в Євхаристійному святкуванні, злим тоном просять мене не відправляти більше мігрантів з Марокко, — сказав він. — Я запитую себе: як можна йти на Месу і не відчувати майже ніякого співчуття до чоловіків, жінок і дітей, які страждають?”

Лопес брав участь у двох Синодах єпископів Папи Франциска, присвячених синодальності, і в загальних рисах підтримав курс на більш діалогову і партисипативну Церкву, але він уникав займати позицію з будь-якого спірного питання на цих самітах, від висвячення жінок-дияконів до благословення осіб, які беруть участь в одностатевих союзах.

Що про Лопеса Ромеро?

Почнемо з того, що він має глобальну привабливість. Латиноамериканці схильні вважати його своїм, але він також має міцні стосунки з багатьма африканськими єпископами, які, серед іншого, цінують його душпастирську опіку над мігрантами з їхніх країн, які прибувають до Марокко, намагаючись перетнути Середземне море і потрапити в Європу.

Той факт, що він є салезіянином, заспокоює деяких виборців, які бачать у цьому своєрідний знак доброго тону, що він не буде занадто розхитувати човен. У цьому сенсі голосування за Лопеса можна розглядати як вибір на користь соціальної та культурної частин програми Папи Франциска, але без більш доктринально авантюрних елементів.

Крім того, в той час, коли багато кардиналів вважають важливим, щоб наступний Папа був сильним правителем, особливо з точки зору управління Ватиканом, різноманітний досвід Лопеса на керівних посадах розглядається як перевага.

Нарешті, Лопес Ромеро — одна з тих рідкісних постатей, які, здається, просто випромінюють задоволення і спокій, пастор з гострим почуттям гумору, а також глибокою духовною жилкою. Якщо в посадовій інструкції Папи Римського головним пунктом є призначення головного місіонера Церкви, то Лопес цілком може здатися багатьом привабливою кандидатурою.

Аргументи проти?

Відсутність чіткої позиції щодо внутрішньоцерковних суперечок може зашкодити Лопесу в деяких колах. Деякі кардинали-виборці можуть відчути, що дванадцять років тому вони зробили ставку на латиноамериканця з дещо неоднозначною платформою, і їм не дуже хочеться робити це знову, навіть якщо кандидат формально народився в Іспанії.

Крім того, резюме Лопеса Ромеро може здатися деяким виборцям переконливим і вражаючим, але, можливо, занадто унікальним. Зрештою, виклики, які стоять перед головним пастирем Рабату, без сумніву, складні, але наскільки вони мають реальний зв’язок зі звичайними обставинами католицького життя в більшості країн світу?

Можливо, це дрібниця, але варто також зазначити, що минуло майже 325 років відтоді, як Католицьку Церкву востаннє очолював бородатий Папа — Інокентій XII, який правив з 1691 по 1700 рік. З іншого боку, Інокентій був реформатором, який боровся з практикою кумівства на церковних посадах, тож, можливо, Лопес принесе в офіс той самий дух.

У будь-якому випадку, його густа борода повністю біла — можливо, це вдала кольорова координація з одягом, в який він може бути одягнений за лічені дні, якщо вибір впаде на Людину з Марокко.

Кардинал Малкольм Ранжит

На конклаві, де багато кардиналів не знають один одного, ймовірно, існує премія за знайомство — чим більш відома і авторитетна дана фігура, тим більше шансів, що інші можуть розглядати її як життєздатного кандидата — якщо не з інших причин, то просто на основі логіки “синиці в руках”.

За цим стандартом, кардинал Малкольм Ранжит повинен розглядатися як потенційний претендент, хоча б в силу того, що він був поруч. Він є кардиналом вже 15 років, до цього був чиновником Ватикану, а 12 років тому, напередодні конклаву, який обрав Франциска, його почали розглядати як кандидата в Папи Римського.

Після того, як Ранжит одного разу розірвав зв’язки з Ватиканом, цілком можливо, що його колеги-кардинали будуть мотивовані зробити це знову.

З офіційним ім’ям Альберт Малькольм Ранжит Патабендіге Дон, майбутній кардинал Церкви народився в маленькому шрі-ланкійському містечку Полгахавела в 1947 році як старший з чотирнадцяти дітей. В інтерв’ю 2006 року він сказав, що його покликання було пробуджене прикладом французького місіонера з ордену Облатів Непорочної Діви Марії, який служив у його парафії.

Отримавши ступінь бакалавра богослов’я в університеті Урбаніана, Ранжит здобув ліценціат у престижному Папському біблійному інституті в 1978 році, захистивши дисертацію, присвячену Посланню до Євреїв. (Там він навчався у двох майбутніх кардиналів-єзуїтів — Карло Марії Мартіні та Альберта Ванхойє). Ранжит також навчався в докторантурі Єврейського університету в Єрусалимі.

Відразу помічений як висхідна зірка, у 1991 році Ранжит став єпископом-помічником Коломбо у молодому як для ієрарха віці 43 років. У 1994 році, будучи таким молодим єпископом, Ранжит очолив комісію, яка засудила богословську працю шрі-ланкійського богослова Тісси Баласурії, звинувативши його в тому, що він ставив під сумнів первородний гріх і божественність Христа, а також підтримував жіноче рукоположення. Фурор, що зчинився, спочатку привів Ранжита до контакту з тодішнім кардиналом Йозефом Ратцінґером, який підтримав його позицію.

Ранжит координував візит Йоана Павла ІІ до Шрі-Ланки в січні 1995 року, і можна зробити висновок, що він добре себе зарекомендував, оскільки через дев’ять місяців його призначили першим єпископом Ратнапури.

Серед іншого, Ранжит сприяв міжрелігійному діалогу. Буддизм є панівною релігією Шрі-Ланки, але в країні також є значні осередки індуїстів і мусульман, а християни складають близько семи відсотків від 20-мільйонного населення.

У 2001 році Ранжит був запрошений до Рима для роботи в “Propaganda Fidei” і одночасно призначений президентом Папського місіонерського товариства, що дало йому широку мережу контактів по всьому світу, що розвивається.

У 2004 році Ранжит був відправлений папським послом до Індонезії та Східного Тимору, ставши першим шріланкійцем на посаді нунція. Це був незвичний крок, оскільки Ранжит не був випускником Римської церковної академії і не походив з ватиканського дипломатичного корпусу. У той час подейкували, що, можливо, Ранжит був “засланий” тому, що вважався занадто консервативним для деяких прелатів або в країнах, що розвиваються, або для його начальства в “Propaganda Fidei”.

Здавалося, що хмари розвіялися через дев’ять місяців, коли новий папа Бенедикт XVI покликав Ранжита назад до Рима, щоб він став чиновником номер два в Конгрегації богослужінь.

Протягом наступних чотирьох років Ранжит став чимось на кшталт чорної смуги для літургійних прогресистів. Він критикував Причастя в руках, стверджуючи, що воно не було передбачене Другим Ватиканським Собором (1962-1965) і набуло широкого поширення лише після його “незаконного введення” в деяких країнах. Коли Бенедикт дозволив ширше святкування старої латинської Меси в 2007 році, Ранджит відкрито розкритикував єпископів, які не поспішали впроваджувати це рішення, звинувативши їх у “непослуху … і навіть бунті проти Папи”.

Під час свого перебування в Римі Ранжит отримав прізвисько il piccolo Ratzinger, або “маленький Ратцінґер”, як через свій невисокий зріст, так і через близькість до позицій Ратцінґера як до, так і після його обрання на папський престол.

Чотири роки потому його знову вивезли з Рима, цього разу, щоб він став архієпископом Коломбо. Дехто сприйняв це як друге заслання на підставі того, що він був надто близьким до традиціоналістичного крила Церкви. Інші, однак, стверджували, що це було справжнє підвищення, покликане дати Ранжиту пастирський досвід на чолі єпархії і зробити його довіреною особою Бенедикта в Азії.

Він, звичайно, не гаяв часу. Через чотири місяці після прибуття Ранжит видав нові літургійні правила для Коломбо, які вимагали, щоб Причастя приймалося на язиці і в положенні на колінах, забороняючи мирянам проповідувати і забороняючи священикам привносити звичаї інших релігій в католицьке богослужіння.

За роки, що минули з того часу, Ранжит зарекомендував себе як стійкий консерватор у питаннях віровчення і сексуальної моралі, водночас приймаючи елементи соціального вчення католицизму, спрямовані на мир і справедливість.

«Любов до Літургії і любов до бідних, два справжні і властиві скарби Церкви, можна сказати, були компасом мого життя», — сказав він. Ранжит якось додав, що хоча він не є “адептом”, але поділяє деякі цінності руху “но-глобалістів”, які протестують проти неоліберальних моделей економічної глобалізації. У 2015 році він приймав Папу Франциска під час успішної поїздки до Шрі-Ланки, яка відбулася на тлі глибокої економічної кризи та політичної нестабільності.

Ранжит був сильним голосом жертв насильства і переслідувань, в тому числі тих, хто вижив, і сімей близько 300 осіб, які загинули в результаті скоординованої серії терористичних атак у Великодню неділю в 2019 році. Він ніколи не соромився втручатися в національну політику; на тлі глибокої фінансової та інституційної кризи у 2022 році він вимагав, щоб тодішній президент Готабая Раджапакса пішов у відставку і призначив нові вибори, що й сталося.

Чому Ранжит — Папа Римський?

По суті, він втілює етос католицизму в більшості країн, що розвиваються: Сильно “прогресивний” у питаннях соціальної справедливості, таких як бідність, зміна клімату і міграція, але стійко “консервативний” у доктринальних питаннях і питаннях сексуальної моралі. У цьому сенсі його можна вважати представником “двох третин” світу, які в наші дні фактично представляють майже три чверті світового католицького населення, яке налічує 1,3 мільярда осіб.

Ранжит має великий досвід роботи у Ватикані, тому йому не потрібно буде проходити таку ж підготовку на робочому місці, як абсолютно сторонній людині. Враховуючи, що всі вважають, що наступний Папа повинен бути сильним правителем, здатним, серед іншого, вирішити важке фінансове становище Ватикану, це справжня перевага.

З погляду звичайних гандикапних категорій, він проходить з блискучими результатами. По-перше, кажуть, що він вільно володіє десятьма мовами, що, очевидно, дає йому достатній лінгвістичний діапазон для того, щоб очолити глобальну інституцію. У свої 77 років він також перебуває в межах середнього віку двох останніх Пап Римських, яким на момент обрання було 78 і 76 років відповідно.

Аргументи проти?

Здебільшого, його позиція може здатися занадто правою для деяких виборців, що не відповідає їхньому рівню комфорту. Крім того, ймовірність того, що він може відродити святкування старої латинської Меси, ймовірно, буде розглядатися як пряме заперечення спадщини Папи Франциска, а це враження, яке деякі кардинали, можливо, не захочуть підтримувати.

Декого може також турбувати те, що Ранджита двічі висилали з Ватикану. Якими б не були справжні мотиви, ця історія може наштовхнути деяких кардиналів на думку, що він має репутацію людини, яка розбурхує пір’я в той час, коли багато хто шукає Папу, здатного об’єднати різні табори і пом’якшити внутрішню напруженість у Церкві.

Нарешті, в деяких колах може існувати глибоке відчуття, що час Ранжита минув, що він мав свій шанс дванадцять років тому, і розглядати його кандидатуру знову зараз означало б зробити крок назад, а не вперед. Як би хто не ставився до такої оцінки, варто нагадати, що приблизно те ж саме можна було сказати про аргентинського кардинала Хорхе Маріо Берґольйо в 2013 році, і ми всі знаємо, чим це закінчилося.

Кардинал Фернандо Філоні

Часом папські вибори можуть мати дивну динаміку, схожу на затягування часу, коли кандидати отримують можливість відкусити свій шматок яблука на конклаві після того, на якому вони привернули найбільшу увагу.

Так сталося з аргентинцем Хорхе Маріо Берґольйо, який був найпопулярнішим кандидатом у 2005 році і посів друге місце на тому конклаві, але був обраний лише вісім років потому, після відставки Папи Бенедикта XVI.

Причина такої затримки часто проста: Вік. Коли кандидат вперше заявляє про себе, його часто вважають занадто молодим, в тому сенсі, що його папство буде занадто довгим. Коли минає ще кілька років, вони часто опиняються на висоті, з іронічним результатом, що їхні шанси зростають навіть тоді, коли загальноприйнята думка каже, що їхній момент вже минув.

Якщо є потенційний претендент, для якого така ж динаміка затримки стрічки може зіграти сьогодні, то це може бути 79-річний кардинал Фернандо Філоні, про якого багато говорили в 2013 році, але цього разу його кандидатура дещо відійшла на задній план.

Якщо його колеги-кардинали вирішать стряхнути порох з резюме Філоні, їм варто нагадати про основний аргумент, який з’явився дванадцять років тому: “Папа, який не моргнув, коли бомби падали на Багдад”.

Йдеться про квітень 2003 року, коли Філоні був папським послом в Іраку. У той час, коли інші дипломати втекли в пошуках безпеки, а також чиновники ООН і журналісти, Філоні відмовився виїжджати, заявивши, що не може залишити місцеву католицьку громаду та інших стражденних іракців.

“Якщо пастир тікає в моменти труднощів, — сказав він пізніше, — то вівці пропали”.

Філоні залишився в країні після закінчення війни, оскільки християни стали головною мішенню в умовах зростаючого хаосу. Він відмовився вживати спеціальних заходів безпеки, не бажаючи наражатися на ті ж ризики, що і місцеві жителі, які не мали доступу до охорони і бронетехніки. Він сказав, що його метою було, щоб іракці сприймали його “як іракця”. Натільний хрест, який він носить донині, є подарунком іракської мусульманської громади за те, що він не покинув їх у найтемнішу годину.

Цей вибір ледь не коштував йому дорого в лютому 2006 року, коли біля нунціатури вибухнула замінована машина, зруйнувавши садову огорожу і вибивши шибки у вікнах, але, на щастя, ніхто не постраждав. Згодом з’явився мусульманський підрядник з 30 робітниками, щоб усунути пошкодження з поваги до солідарності, яку проявив Філоні.

Філоні народився в Таранто, Італія, в 1946 році, його навчання в семінарії збіглося з періодом Другого Ватиканського Собору (1962-65), а його єпископським девізом є Lumen gentium Christus, що нагадує про догматичну конституцію Церкви, прийняту на Соборі.

В інтерв’ю 2012 року Філоні сказав, що одним із способів пережити потрясіння 1970-х років, коли він навчався в аспірантурі, було те, що він жив у парафії, а не в коледжі. Це, за його словами, дозволило йому підтримувати контакт з практичними проблемами реальних людей, замість того, щоб занурюватися в ідеологічні дебати.

Філоні отримав докторські ступені з філософії та канонічного права в Папському Латеранському університеті. Він також має ступінь Римського вільного університету Libera Università Internazionale degli Studi Sociali, престижного світського закладу, де він вивчав “методи формування громадської думки”, спеціалізуючись на журналістиці.

Він вступив на дипломатичну службу Ватикану і отримав низку дедалі складніших завдань. З 1982 по 1983 рік він служив у Шрі-Ланці, з 1983 по 1985 рік — в Ірані, невдовзі після революції Хомейні, з 1989 по 1992 рік — у Бразилії, з 1992 по 2001 рік — у Гонконзі, де відкрив “навчальну місію” на материковому Китаї, з 2001 по 2006 рік — у Йорданії та Іраку, а з 2006 по 2007 рік – на Філіппінах.

Навряд чи це були прогулянкові круїзи. Філоні був у Тегерані під час найкривавішого періоду ірано-іракської війни, а в Китаї — під час потрясінь, спричинених реформами Сяопіна.

Філоні особливо добре обізнаний з Китаєм, враховуючи його десятирічне перебування в Гонконзі і захоплення країною та її народом, хоча він не має жодного багажу суперечливої угоди з Китаєм щодо призначення єпископів, укладеної за Папи Франциска.

З червня 2007 по травень 2011 року Філоні обіймав дуже важливу посаду sostituto, або “заступника”, фактично керівника апарату Папи Римського. Цей аспект його біографії є неоднозначним благословенням, оскільки означає, що Філоні був причетний до кількох найбільш вражаючих вибухів папства Бенедикта, зокрема, до скандалу навколо єпископа-традиціоналіста, який заперечував Голокост, у 2009 році та сюрреалістичної справи Боффо на початку 2010 року. З іншого боку, більшість людей звинувачують державного секретаря Бенедикта, кардинала Тарчізіо Бертоне, в цих промахах, і віддають належне Філоні за те, що він намагався виправити їх якнайкраще.

З 2011 по 2019 рік Філоні очолював ватиканську Конгрегацію євангелізації народів, що дало йому широке уявлення про становище Церкви в країнах, що розвиваються. З 2019 року він служить Великим магістром кінного Ордену Гробу Господнього в Єрусалимі, що знову повернуло йому зв’язок з Церквою на Близькому Сході. У 2021 році Філоні супроводжував Папу Франциска під час його пастирського візиту до Іраку.

Справа Філоні?

Багато кардиналів говорили, що хочуть Папу з глобальним баченням, особливо того, хто може охопити дві третини з 1,2 мільярда католиків у світі, які живуть за межами Заходу. Мабуть, ніхто з 133 виборців не має більшого життєвого досвіду і розуміння різноманітних ситуацій у світі, ніж Філоні.

Крім того, його тривалий досвід роботи у Ватикані дає підстави сподіватися, що він знає, де поховані тіла, і зможе навести лад у цій справі. Принаймні, йому не знадобиться багато навчання на робочому місці щодо того, як працює це місце.

В епоху глибокої геополітичної невизначеності Філоні може здатися багатьом кардиналам надійною парою рук, людиною з дипломатичним бекграундом і особистим досвідом, здатною грати на світовій арені і не загубитися в ній.

Загалом, Філоні може справити враження на виборців як вибір на користь широкої спадкоємності з геополітичним і соціальним порядком денним папства Франциска, але з більшою особистою стабільністю і стриманістю — що, відверто кажучи, може бути дуже привабливим варіантом.

Аргументи проти?

Сам факт того, що Філоні є дипломатом, може зіграти проти нього з деякими виборцями, мотивованими гаслом “менше дипломатії і більше доктрини”. Занепокоєння в цьому таборі може посилюватися тим фактом, що в більшості спірних питань внутрішнього католицького життя, від благословення осіб в одностатевих союзах до жінок-дияконів і не тільки, Філоні дійсно не має чіткої позиції.

Це також правда, що за винятком кількох коротких служінь на парафіях в якості молодого священика, у нього мало пастирського досвіду і він ніколи не керував єпархією. Деякі кардинали вважають такий досвід роботи в окопах необхідною умовою, припускаючи, що важко зрозуміти сучасні пастирські реалії, якщо ти ніколи не був душпастиром.

Можливо, найголовніше те, що, хоча ніхто не ставить під сумнів мужність чи чесність Філоні, існують застереження щодо його харизми. Дехто вважає його відносно сірою фігурою, яка більше підходить для закулісних ролей, аніж бути першою особою. Скептики задаються питанням, чи дійсно він здатен надихати і рухати людей, що, очевидно, бажано для головного євангеліста.

З усіх цих причин Філоні, ймовірно, слід вважати малоймовірною кандидатурою. Але час від часу такі шанси з’являються… і для людини, яка колись хоробро пережила американські бомби, дуже мало що на даний момент, ймовірно, могло б його сильно збентежити.